Дві історії кохання

До Дня Святого Валентина

У Нью-Йорку до 11 вересня 2001 року існувала романтична традиція: в день святого Валентина декілька закоханих пар піднімалися на "дах світу" – хмародер Всесвітнього торговельного центру - разом зі священиком, і там, в піднебессі, він благословляв їх на вічну й щасливу любов.

Вважалося, що такий союз покликаний бути міцним і надійним, бо освячений у безпосередній близькості до Всевишнього. Хоча й "земні" шлюби бувають міцнішими за крицю.

Історія Перша

У цю історію надзвичайно чистої й трагічної любові посвятила мене блаженної пам'яті Надія Світлична. Катерина Зарицька й Михайло Сорока прожили разом лише чотири місяці, а пронесли свої високі й чисті почуття через 59(!) років таборів.

У них також був свій святий Валентин – отець Тарнавецький. Він провадив "малою семінарією" при Станіславському єпископаті й водночас був сповідником у місцевій в'язниці. У тій самій, де зустрілися в'язні Михайло Сорока й Катерина Зарицька.

Михайло співав у церковному хорі при тюремній капличці, а Катерина, Катруся, як її всі називали, ходила туди на богослужіння. У них обох попереду був п'ятирічний термін ув'язнення "за націоналістичну діяльність".

Перемовлятися між собою в каплиці політичним арештантам заборонялося, тому розмовляли лише їхні очі й безмовні уста. А посередником між їхніми серцями був душпастир Тарнавецький – Катруся й Михайло передавали через нього один одному записки.

Після звільнення з в'язниці Катерина чекала Михайла у Львові, де 5 листопада 1939 року вони взяли шлюб у церкві Святого Юра. Здавалося, настали щасливі дні їхнього подружнього життя. У 1940 році Михайло вступив до Львівського університету на математичний факультет, відвідував мистецькі курси, разом вони насолоджувалися життям.

Однак 22 березня чотири безхмарних щасливих місяці закінчилися. Вони ще не знали, що закінчилися назавжди.

Нова совєтська влада, довідавшись про неблагонадійність Катерини в часи польської окупації Галичини, постукала в їхній дім, щоб "викликати на розмову". Чим закінчувалися такі "виклики" Михайло вже чув, тому заступився за дружину. Його арештували також й, звірившись із польськими архівами, відправили "націоналіста" в 2-у Львівську тюрму, а "націоналістку" – у сумнозвісні "Бригідки".

"Якось одного ранку ми почули плач дитини. Спочатку подумалося, що вчувається: дитина, плач, немовля у в'язниці – це було поза реальністю, - розповідала мені у своєму нью-йоркському помешканні Люба Прокіп, яка була засуджена до смертної кари й перебувала на той час також у "Бригідках". – Пізніше ми довідалися, що то плакав син Катрусі Зарицької, який народився тут же, у в'язниці, але більшовики не змилостивилися над матір'ю й після цього. "

Михайло довідався про народження сина у Воркуті – попереду в нього було 34 (!) роки концтаборів. Він мріяв почути перший крик свого сина й побачити теплий усміх своєї безмежно коханої дружини, встелити ложе щасливої матері квітами й прихилити для них безхмарне небо, але натомість... натомість... натомість...

Катерина ж несла свій хрест у Владимирській і Верхньо-Уральській тюрмах. Пряме листування з Михайлом було заборонене й вони спілкувалися лише через своїх батьків і сина Богдана. У в'язниці її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше.

І ось, коли, підштовхувана сторожею, чоловіча теслярська бригада виходила на подвір'я перед третім тюремним корпусом, усі, немов за командою, піднімали очі.

На вікно пральні, де стояла вона – сива висока мовчазна горда українська жінка. Вони знали, що така ж участь випала й на долю її чоловіка.

Вони далеко один від одного, але вони завжди разом, у них була Голгофа на двох. Одна на двох. Й не перешкода їхній великій, святій любові тисячі кілометрів величезної й жорстокої імперії.

І тоді всі – українці і литовці, євреї і росіяни, молдавани і вірмени салютували цій любові. Одні знімали шапки, інші віддавали почесть по-вояцьки, взявши руку під дашок...

"...Ми з Катрею тремтіли від радості під Жовтими Водами, захлиналися щастям під Корсунем, ридали на руїнах Батурина... Це нас обох сніги замітали на сибірських шляхах. Ми падали й знову піднімалися. Ми були далеко одне від одного, але ми скрізь і завжди були разом".

16 червня 1971 року Михайло Сорока на 34-у році свого ув'язнення помер. Його тіло привезли у лікарню, що знаходилася навіть не за кілометр, а всього за кількасот метрів від табірної зони суворого режиму, куди перевели Катерину Зарицьку.

Вона благала табірне начальство відпустити її, щоб попрощатися з чоловіковим тілом. Але їй не дозволили.

На Михайловій могилі хлопці посадили кущ дикої ружі й братики, цвіт з яких брали з собою додому ті, хто повертався до своїх обійсть, на рідну Україну.

29 серпня 1986 року не стало й Катерини Зарицької. А 28 вересня 1991 року з Мордовії перенесли в Україну прах Миколи Сороки. Й нарешті вони зустрілися. У Львові, на Личаківському цвинтарі...

Історія Друга

Ми ніколи не були з нею знайомі особисто й бачилися один раз, та й то на Байковому цвинтарі, коли в 1992 році ховали її чоловіка Івана Світличного.

Тоді під час величної жалобної процесії Іван Драч сказав слова, в яких була й розпука, й біль, і каяття: "Прощай, Іване, і прости!" А Лесь Танюк мовив: "Найкраще, що в Івана було – це його... похорон".

Дружину Івана Світличного Леоніду Павлівну, Льолю, як називали її рідні й друзі, судячи за виразом обличчя, ті слова приголомшили, хоча за великим рахунком вони були жорстокою правдою.

Їй не раз пропонували, просили, вмовляли, наказували зректися чоловіка –"буржуазного націоналіста". І тоді, мовляв, усе буде прекрасно, адже в неї стільки перспектив: киянка, красуня, інженер, науковець, викладач інституту...

Люди в казенних костюмчиках й однакових драпових пальтах не раз і не два приходили до неї під час Іванових відсидок. Обробляли, погрожували, переконували, шантажували. Й чекали, вперто чекали... Ще трохи, думали, й вона зламається. Не дочекалися.

...13 травня 1978 року минав 7-річний термін ув'язнення Світличного. Майже весь рік він перебував у лікарні – через спазми мозкових судин, а потім – занесений брудним шприцом гепатит. Попереду було ще 5-річне заслання.

Йому призначили високогірний Алтай в забрудненій радіацією зоні – поселенні так званих бічів – хронічних алкоголіків, що давно втратили людську подобу. У перші дні червня 1979 року до нього на постійне проживання приїхала Льоля.

Вона вірила: якщо буде поряд, нічого страшного з її Іваном не станеться. Та після каторги в брежнєвських "артеках" в Івана почали відмовляти нирки, потім стався інсульт, потім – клінічна смерть...

Його оперували в сільській, забутій Богом лікарні. Щоб бути поруч з чоловіком, Льоля вимолила дозволити їй працювати на кухні тієї лікарні. Розносила хворим обіди, мила тарілки, шкребла підлоги, виносила помиї, аби лишень бути поряд й бодай своєю присутністю полегшити нестерпні Іванові болі.

Іван був приречений, вона це знала, але стримувала сльози (коли тобі нестерпно боляче – не дуже плач), щоб не знищити його останню надію. І він вірив у краще - сподівався одужати, навіть намагався жартувати.

У похмурому гуртожитку, куди Світличні переселилися після лікарні, над Івановим ліжком замість килимка висіла карта СРСР, на якій він відзначав місця заслання своїх друзів. "Ти дивись, Льолю, українці окупували весь Сибір!" І вони сміялися, мов діти.

Після клінічної смерті Іван Світличний прожив ще 11 років і 2 місяці. Три останні роки – нерухомо й безмовно.

Приходили люди, знайомі й незнайомі, підтримували, допомагали. Коли ж у Спілці письменників українські радянські літератори ділили квартири, ніхто навіть не згадав, що великий український поет-патріот й інвалід ГУЛАГу доживає свої дні у малесенькій "келії" в будинку без ліфту.

А Льоля не просила. Знаменитий девіз радянського зека "Не вір, не бійся, не проси" вона видозмінила для себе на "Не плач, не бійся, не проси" й не просила.

Вона завжди вважала, що просити про тепле місце, краще помешкання, більшу платню - це принижувати себе й Івана. Вона не дозволила принижувати його в засланні, в Україні не дозволить тим паче.

...Вона майже не спала, бо ночами Івана мучили корчі і він кричав криком смертельно зраненого звіра. Удень, коли приходили, як і колись, друзі, багато справжніх, щирих, відданих друзів, він – той, хто знав в оригіналі Беранже, хто створив словник синонімів, хто написав десятки талановитих віршів й серйозних літературознавчих праць, силувався щось сказати й не міг.

І плакав, а поглядом чи потиском руки просив Льолю продовжити його думку. І вона підхоплювала його звуки, розвивала в слова, речення, цілу розповідь. Іван переставав плакати й схвально хитав головою.

Льоля читала йому листи й варила дієтичну кашу, робила уштрики й одягала, поїла з ложечки, мов немовля, й витирала сльози, як маленькій дитині...

Ніхто й ніколи не знатиме всього, що робила щодня, щогодини, щомиті впродовж 11 років і 2 місяців ця скромна, тиха й водночас велика, свята жінка ...

Ти всім, чим лиш могла, була мені.
Була Великоднем і буднем,
Гарантом "будем-перебудем",
Була росинкою на камені
І каменем - твердим корундом,

- написав у віршах своїй дружині Іван Світличний.

Катерина Кіндрась, Нью-Йорк