Його величність ринок
Бурхлива дискусія про особливості національного кінопрокату, яка розгорілась в українському суспільстві і знайшла безпосереднє відображення на сторінках УП, виявилася досить повчальною.
Щоправда, гучні обвинувачення в "нацизмі" і "українофобії" навряд чи заслуговують на увагу – обидві сторони у своєму репертуарі.
Примітна інша обставина: апологети примусової українізації звертаються до історичної справедливості і національної ідеї, охоче поминають Валуєвський циркуляр і Емський указ, але коли доходить до економічної сторони питання, їхня аргументація, м'яко кажучи, непереконлива.
За логікою наших полум'яних патріотів, ринок повинен беззаперечно підкоритися потребам національного відродження.
Очевидно, варто відволіктися від кінематографічних тонкощів і поставити проблему ширше: чи можна підвищувати конкурентноздатність україномовної продукції адміністративними методами, за допомогою суворих розпоряджень і заборон?
Не тільки в сфері кінопрокату, але й на телебаченні, в радіоефірі, на книжковому ринку? Подібна тактика має в Україні чимало прихильників, але наскільки вона перспективна?
Було смішно спостерігати, як ведучий підсумкового випуску новин на одному з наших каналів сумно констатує: всупереч сподіванням, у кінотеатри на Півдні і Сході країни прийшло вчетверо менше глядачів!
Відразу згадалася чудова фраза з радянського історичного посібника: "Незважаючи на ріст колгоспного руху і завершення суцільної колективізації, сільське господарство України відчувало труднощі".
В обох випадках подив навряд чи доречний, тому що якогось іншого результату очікувати не доводилося.
З самого початку було очевидно, що через тотальну українізацію кінопрокату:
а) у південно-східних регіонах різко знизиться відвідуваність кінотеатрів, і частина з них збанкрутує, покинувши лави платників податків.
б) різко зросте продаж піратських дисків – знов-таки не на користь держбюджетові.
Зрозуміло, комусь хотілося думати, що жителі Південно-сходу юрбами повалять у кінотеатри і всім серцем полюблять співучу українську мову.
А хтось хоче вірити, що якщо різко збільшити соціальні виплати з бюджету, громадяни моментально стануть заможними, а інфляція раптово подобрішає і не знецінить ці гроші.
А комусь зручно вважати, що гоніння на проклятих олігархів призведуть до економічного буму і напливу закордонних інвесторів...
На жаль, такий напрям думок досить популярний в українському суспільстві. Антиринкова сироватка, колись введена партією Леніна-Сталіна, все ще діє. Дуже багато хто з нас готовий протиставити природним економічним механізмам суб'єктивні уявлення про справедливість і патріотизм.
Перипетії "дубляжної війни" – точніше, реакція на них української громадськості – зайвий раз свідчать про завзяте небажання шановних націонал-патріотів зважати на об'єктивну реальність. Їм важко змиритися з думкою, що, наприклад, томик Шевченка – такий же товар, як ноутбук або пачка жувальної гумки, і підкоряється тим самим економічним законам.
Цинічно? Можливо. Але реальний світ – це не "Утопія" Томаса Мора, не "Моральний кодекс будівельника комунізму" і не брошури Донцова про інтегральний націоналізм.
Це світ прагматизму, де правлять Його Величність Ринок, королева Конкуренція, спадкоємний принц Попит і принцеса Пропозиція.
Чому комуна "Нова гармонія", заснована прекраснодушним американцем Робертом Оуеном, розвалилася через три роки, а промислові імперії, створені меркантильними Рокфеллерами і Дюпонами, процвітають і дотепер? Чому наймані робітники, заклопотані думками про заробіток, виявилися ефективнішими за комсомольських ентузіастів, спрямованих у Світле майбутнє?
Чому несправедлива амністія капіталів приносить державі економічні вигоди, а справедлива реприватизація – збитки?
Тому що при всіх недоліках ринкової системи нічого ефективнішого людству створити не вдалося. І навряд чи вдасться. Адже, по суті, ринок – це відображення нас самих, наших бажань і можливостей. Він настільки ж природний як, скажімо, ворожість до мови, яку намагаються нав'язувати силою.
Той, хто бореться з ринком, повстає проти людської природи.
Спроби втиснути ринок у вузькі рамки привабливої ідеології розпочиналися неодноразово і кожного разу терпіли фіаско.
Українські націонал-демократи проклинають комуністичний експеримент останніми словами, але фактично наступають на ті ж граблі. Чи хтось наївно думає, що національна свідомість – ефективніший помічник у боротьбі з ринком, ніж свідомість класова?
Відзначимо ще один важливий момент. Ті, хто намагається популяризувати державну мову за рахунок грубого адміністративного тиску на ринок, не тільки провокують українофобство в південно-східних регіонах країни.
Своїми діями вони демонструють, що україномовний продукт дружити з ринком не здатний в принципі. Що українську книгу, пісню або фільм потрібно нав'язувати споживачеві, як твори обох Іллічів в епоху застою.
Але ж це не так! В останні роки україномовна продукція здобула серйозні ринкові перемоги.
Усе більше наших співгромадян хочуть дивитися, слухати і читати українське. Причому цілком добровільно – віддаючи данину якості, яскравому креативу, нарешті, моді. Стало очевидно: україномовний продукт затребуваний ринком, він може конкурувати з російськомовними аналогами, і в результаті стає тільки краще. Конкуренція – штука жорстока, але ефективна.
Видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" - виробник якісної української книги, цілком успішний в умовах вільного ринку. Що, якби кілька років тому наші чиновники в черговому націонал-патріотичному пориві заборонили ввозити в Україну російські видання романів Ролінг про пригоди Гаррі Поттера?
Імовірно, пан Малкович від подібного рішення виграв би. Але програли б наші читачі. Тому що в такому випадку український переклад "Harry Potter and the Deathly Hallows" не з'явився б раніше за російський, а разом з цим і за всі інші іноземні переклади.
Але ж, пам'ятається, наші патріоти справедливо пишалися тим, що український Поттер – най-найперший, ще й з оригінальною обкладинкою. Так само як і тим, що україномовний Шрек вийшов колоритнішим за російськомовного.
Хоча і цей, і інші зразки дійсно вдалого українського дубляжу були породжені проклятою необхідністю конкурувати з московітами.
Отже, наш патріотичний співвітчизник щиро радіє доброчинним плодам ринкової конкуренції. Але в той же час підтримує бездумні адміністративні заходи, покликані знищити цю саму конкуренцію від початку!
Де ж логіка, друзі? Невже важко зрозуміти, що інтереси виробника україномовної продукції далеко не завжди збігаються з інтересами її споживача?
Вони розходяться саме в тих випадках, коли ринкові механізми намагаються підмінити адміністративним регулюванням і дубовим протекціонізмом.
Звідси – ура-патріотичні фільми, зняті за бюджетні кошти і такі, що не піддаються переглядові; передачі "Першого національного" з рейтингом, який плавно наближається до нуля; "правильні" книги, які мирно припадають пилом на бібліотечних полицях...
На поверхню спливають і досить колоритні фігури.
Уявіть собі респектабельного видавця N. У побуті він людина російськомовна і охоче розповідає уїдливі анекдоти про українських націоналістів.
Однак на публіці N перетворюється: гарячий патріот видає книги винятково мовою Шевченка і Стуса, таврує засилля російськомовної продукції і регулярно відвідує високі кабінети, вибиваючи гранти для себе улюбленого – як стійкого захисника української книги. Жити на державні дотації, звичайно, зручніше, ніж освоювати основи маркетингу.
Але в результаті українські книги, що видаються N, практично не доходять до українського читача. І підступ імперської Москви тут не причому: просто в пана N немає ніяких економічних стимулів боротись за просування своєї продукції на ринок.
Тому що основне джерело доходів для нього – аж ніяк не торгівля книгами, а їхня демонстрація урядовим чиновникам. Ось плоди горезвісної державної підтримки...
Поспішаємо запевнити читачів, що видавець N – фігура реальна. І цей пан далеко не один: на жаль, серед виробників україномовної продукції подібних персонажів вистачає.
Вони далекі від високих ідеалів і прекрасно розуміють, що таке ринок – просто не хочуть жити за його суворими законами, як шахрай не хоче зважати на норми Кримінального кодексу. І в хід іде банальний лобізм.
Ховати свої меркантильні інтереси за пишномовними патріотичними тирадами – дотепно, хоча і не новинка. Ще в XVIII сторіччі мудрий англієць Семюель Джонсон помітив, що патріотизм – це останній притулок не зовсім порядних людей.
Несумлінний виробник – ось хто одержує реальну вигоду від "патріотичних" атак на ринок. Його очікують нові прибутки і можливість розслабитися, не приділяючи підвищеної уваги якості продукції: збут і так гарантований, прокляті конкуренти-москалі більше не страшні.
А от держава Україна залишається в програші. "Чорний ринок" російськомовної продукції - неминучий наслідок адміністративних обмежень - не принесе в українську скарбницю ні копійки зі свого багатомільйонного обігу. Цих грошей недорахуються лікарі, учителі, пенсіонери.
Повторимося: антиринкові погляди все ще сильні в пострадянській Україні. І не кожен здатний зрозуміти, що штучне обмеження конкуренції негативно відобразиться на якості україномовного фільму, пісні, книги...
Але якщо вже ми кинулися рятувати національний продукт від стихії вільного ринку, треба бути послідовними. Для чого Україні вступати у СОТ? Даєш протекціоністські мита!
Нехай вітчизняний товар не відповідає стандартам якості, нехай він коштує в три рази дорожче – зате він наш, український! Патріотизм зобов'язує нас захищати його від закордонних конкурентів! А кредитні ставки наших рідних українських банків? Їх теж треба обороняти!
Давайте рішуче підтримаємо сільськогосподарських баронів, незадоволених вступом до СОТ, – ці поважні добродії нічим не гірші за Богдана Батруха, чиї економічні інтереси ми захищаємо, ратуючи за примусову українізацію кінопрокату.
Насамкінець – невеликий урок історії. У покійному СРСР партійна номенклатура завзято намагалася задавити ринок задля ідеологічних догм.
Закінчилося все це безславною поразкою в Холодній війні і крахом Радянської імперії. Китайські товариші, навпаки, принесли ідеологію в жертву ринковій стихії і знаходяться при владі і дотепер.
Останнім часом українські націонал-демократи все частіше кидають виклик ринкові. Що ж, тим гірше для них. Його Величність Ринок здатний жорстоко провчити своїх кривдників!
 |
Михайло Дубинянський
