Let’s mortal combat begin чи здорова конкуренція на благо України?
Початок 2008 року ознаменувався в Україні цілою низкою гучних зовнішньополітичних подій, значення яких для подальшого розвитку нашої держави ще довго буде дуже важко переоцінити.
Можливо, значення цих "зовнішніх" подій є для розвитку "внутрішнього" важливішим, ніж 16 років незалежності та трьох років зразкової демократії.
Йдеться, перед усе, про запрошення Генеральним директором СОТ Паскалем Ламі президента України Ющенка на лютневу сесію Генеральної ради СОТ, на якій нашій державі, нарешті, дозволять приєднатися до цивілізованих правил торгівлі.
А по-друге, про заявку нашої держави на приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО. Є підстави вважати, що США до квітня "дочавлять" своїх трансатлантичних партнерів і нам дадуть ПДЧ. Тобто зовнішнє середовище складається дуже гарно. У той час всередині країни йде війна за народну прихильність, в якій переможець може не отримати нічого...
Salus populi suprema lex?Справді, ззовні все виглядає більш, ніж оптимістично. Всередині ж країни існує повна фрустрація. Якби Бодрійяр прожив ще рік і погодився заїхати в нашу країну, то він точно назвав її гіперреальністю. Концепт "реформа" у нас повністю девальвований. Реформами у нас називають все, що не передбачає реальної роботи. На виході ми отримуємо країну філософів у платонівському розумінні.
Пропоную поглянути на факти.
Сьогодні Україна вже не є уособленням образливого тоталітарного минулого. З часу набуття незалежності минуло неповних 17 років. Це майже той час, за який виховується одне покоління. Цього року школу закінчать перші українські громадяни, чия історія не пов’язана з "совком" навіть хронометрично.
В Україні вже навіть відбулася нова генерація людей, які прекрасно розуміють, чому "там" набагато краще, ніж "тут". Серед них немало і тих, хто не збагнув, чому "тут" не можна зробити, як "там".
Проте і перші, і другі, точніше найпрогресивніші з них, чия користь для України могла би бути максимальною, прагнуть себе реалізувати.
Однак, не в усіх це виходить зробити в Україні. Ті, хто мають можливість, грають в лотерею "Грін кард" або ж тихо їдуть до Великобританії, Франції, Німеччини або хоча б Польщі.
Просто пригадайте (я звертаюся до молодих людей, які закінчили вузи після 1996 року), скільки Ваших одногрупників, однокласників або ж ровесників плідно працюють на благо "золотого мільярду". Інші просто лають владу і мріють про кращі часи.
Влада цього просто не помічає. Вона бореться сама з собою. В країні вибори проходять заради виборів. Виборці цінують лише хліб і видовища. Ніхто не бере на себе відповідальність за проведення реформ.
Країна сімнадцятий рік продовжує залишатися "ненадійним партнером". В Україні продовжують шанувати тріумфаторів, а не державних діячів.
З історії ми знаємо, що в Стародавньому Римі найбільшою популярністю користувався той імператор, чий тріумф супроводжувався більшою кількістю хліба і видовищ, але далеко не завжди саме той імператор залишав найбільший слід в історії. Згадаємо Нерона і Калігулу з одного боку і Константина з іншого.
Ех ungua leonem cognoscimus, ех auribus asinum
Парадоксально, але в той час, коли уряд поширюється про антиінфляційну програму і сприятливий інвестиційний клімат міжнародні економічні інститути - Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, агенції Fitch та S&P - на фоні виплат вкладів Ощадбанку і прогнозів інфляції погіршують Україні міжнародні кредитні рейтинги.
Нині в світі найбільш соціально орієнтованими державами вважають країни Скандинавського півострова, але "соціальність" там полягає у високій зарплаті, а не в "подачках" з боку держави. А нас змушують любити і толерувати свою убогість.
За наші ж гроші нас змушують любити владу. Мені дуже прикро бути свідком того, що "економічний прорив" нашої держави починається з роздачі "слоників" сумнівної якості.
Закликаю читачів до здорового глузду: чи не є дивним, що в США (країні, яка ось вже більше 40 років входить в трійку найбільш інвестиційно привабливих країн) уряд вдається до безповоротних грошових виплат, щоб запобігти економічному колапсу, а в Україні (помовчимо про її "привабливість") з цього починається діяльність уряду, який претендує на здійснення цивілізаційного "прориву"?
Ні, я зовсім не противник покращення добробуту населення. Однак, кому, як не прем’єр-міністрові розуміти, що таке 20 (чи 6) мільярдів гривень не підкріплених пропозицією коштів?
Хіба не можна було відкрити персональні банківські вклади під, скажімо, 7 чи 8 відсотків річних і виплачувати ці відсотки щомісячно?
Чи не можна було на 6 (чи навіть 20) мільярдів гривень збільшити статутні фонди державних банків і на ці кошти розпочати грандіозну програму будівництва доступного житла, а потім з прибутку (який в будівництві може легко сягати 100% річних) виплачувати дивіденди?
Навіщо плести народові про іпотеку за 4-6% річних? Це при інфляції в 16,6%! Поверніться на Землю, будь ласка, панове урядовці.
Варто усвідомлювати (і ті, хто треба, це прекрасно усвідомлюють), що в соціально орієнтованій економіці багаті платять за бідних. В Україні з багатими серйозний "напряг". Важко собі навіть уявити, щоб вітчизняні олігархи взяли на себе непосильне соціальне зобов’язання.
Є підстави вважати, що в оффшори втечуть і ті фінансові потоки, які долею випадку все ще знаходяться в Україні.
У такому разі, за бідних платитиме малочисельний і поки ще кволий "середній" клас, але його ресурси надзвичайно обмежені. В осяжному майбутньому ми можемо стати свідками чергового економічного колапсу, вибиратися з якого вже не буде кому.
Адже якщо й далі керуватися такою логікою, то наступного року потрібно буде передати Чорнобильську АЕС в комунальну власність, роздати золотовалютні резерви Нацбанку комерційним банкам та ліквідувати податок на прибуток фізосіб у всіх, хто отримує меншу за середню по країні зарплату.
Прикро, що звістку про доленосне для України рішення про бажання приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО привіз американський сенатор. Дуже шкода, що у керівництва держави не вистачило мужності відкрито анонсувати про наявність "листа трьох" і розпочати раціональну інформаційну кампанію. Шкода, що не вистачає сміливості розповідати українцям про те, що після 2012 року на озброєнні у нас залишаться лише автомати і кілька гармат.
Замість того, щоб, нарешті, реформувати процесуальне законодавство, пропонується (на хвилиночку!) не виконувати рішення судів, що тягне, як мінімум, на аналог культурної революції Ден Сяопіна у сфері державного управління та юриспруденції.
А чому б просто не посилити Мінюст, податкову і митницю хорошими юристами і не забезпечити миттєве оскарження т.зв. "явно непідсудних рішень".
З України наполегливо роблять симбіоз Римської провінції епохи принципату, Чикаго 1929-1933 року і Північної Кореї. Пора зрозуміти, що не закон є визначальним, а культура дотримання закону, яку треба дуже довго плекати.
Є зауваження до роботи секретаріату президента України і президента зокрема? Так, вони справді є. То чому б не перебити їх своїми здобутками на ниві законотворення, розробки стратегічних програм та їх реалізації.
Чому на кожну дурість знаходить ще більша дурість? Де розумні альтернативи? Чому кожен вважає за прояв героїзму похлопати президента по плечу, приховуючи власну бездарність і міщанську убогість?
Критикувати завжди легше, ніж чесно відповісти, що власного інтелектуального потенціалу замало для того, щоб подати приклад.
Раuса verba!
Повернімося до того, з чого почали. Нині в України чітко вималювався грандіозний план поступу: СОТ – ПДЧ НАТО – ЄВРО-2012 – ЗВТ ЄС, а далі все вже не так оптимістично. За нас зробили все, чого Україна на даний момент досягла. За нас поставили нам стратегічні цілі. Прийшов час зробити щось самим.
Але робиться чомусь не те. Замість застосування нових підходів модернізуються старі. В Україні до цього часу відсутні будь-які правила, а їх треба створювати, руйнуючи радянський менталітет та його дрібнобуржуазні флуктуації.
Час розкидати каміння вже минув. Час зрозуміти, що тоді, коли в Україні хтось лише почув про "економіку знань", на Заході це вже років 10 є реальністю. Запізнюємося, панове!
З дозволом на проведення в 2012 році Європейської першості з футболу нам був дарований шанс за підтримки ЄС підтягти власну інфраструктуру хоча б до рівня Польщі. Однак, замість роботи ми вже рік спостерігаємо за двобоєм ТОВ "Юджин" з українською владою.
Замість того, щоб винести в публічну площину питання про те, хто дав (як виявилося) незаконний дозвіл будувати під самим НСК "Оліміпійський" і завдав державі збитків (як мінімум) на 100 млн.дол., ми стаємо свідками підписання меморандумів.
Що казати, якщо навіть в столиці України команда контуженого міністром внутрішніх справ "космонавта" нас вже рік "годує" казками про сотні інвестиційних проектів, жодного з яких ще так і не було представлено широкому загалу.
Очевидно одне: народна прихильність в нашій ситуації – це шлях в нікуди. Популізм – невиправдана слабкість! Дуже важко заперечувати те, що подобається народові. Значно легше доводити необхідність того, від чого залежить не миттєва вигода, а добробут наступних поколінь. Але для цього потрібна неабияка сміливість і дух конкуренції, а не естетика диких джунглів, де, на противагу традиційним уявленням, не завжди перемагає сильніший, враховуючи невідворотність форс-мажору.
Наполеон в далекому 1793 році у віці 24-ох років став бригадним генералом. Але запам’ятався він не тільки цим: розроблений ним цивільний кодекс за окремими винятками досі діє у Франції.
Він був завойовником і часто діяв, керуючись власними комплексами, але він цінував розум і дослухався до мудрих порад.
Його досвід сьогодні, як ніколи, доречний для нас. То ж давайте відсунемо на задній план образливі випади і будемо продукувати прогресивні ідеї, давайте створимо в Україні справжню конкуренцію здорових інновацій: адже лише в підвищенні конкурентноздатності Україна матиме своє майбутнє.
Можливо, це призведе до загального блага, але, на жаль, треба зрозуміти, що це станеться лише тоді, коли про вклади Ощадбанку напишуть в підручниках з історії...
 |
Сергій Балан
