Караоке-політика
Технічний нокаут, що його отримав мер Києва у першому раунді відбіркового поєдинку за право балотуватися на наступних виборах, уже став найгучнішою політичною подією року.
Ані НАТО, ані СОТ, ані блокування Верховної Ради не зможуть скласти йому конкуренції. Хіба дострокові вибори мера столиці мають якийсь шанс, та й то вони розглядатимуться виключно як матч-реванш, своєрідна друга серія січневого двобою у РНБО.
Правий боковий, або ляпас, або, за іншою версією, удар нижче пояса у виконанні Луценка – це єдине, що по-справжньому схвилювало українців.
І навіть якщо завтра нам дадуть безкоштовний Шенген чи гамузом приймуть до Євросоюзу, люди на вулицях все одно обговорюватимуть матч Луценко-Черновецький. І на це немає ради.
А оскільки підсумки політичного року відомі вже сьогодні, у нас з вами залишається час на те, щоб поміркувати над цим феноменом. А раптом у ньому, як у краплі води відбивається весь Всесвіт?
Почнемо, як завжди, здалеку. Примхою долі нас якось занесло на передачу "Свобода Савіка Шустера". Щиро кажучи, ми ніяк не чекали на подібне запрошення, бо розуміємо, що абсолютно не потрапляємо в формат цього знаменитого шоу.
Але якось аномально склалися силові лінії, виструнчилися планети – і от ми в студії, сидимо за спинами головних героїнь – Ганни Герман та огрядної комуністки, яка уже самим своїм виглядом заперечує факт голодомору в Україні.
Сидимо, нудьгуємо. А що – слова не дають, тягнути руки, як у першому класі, ми відзвичаїлися, робити нема чого. Щастя, що поруч трапилася іспанська журналістка, яка тільки вивчає українську, то стали їй допомагати з перекладом, інакше зовсім заснули б – ніч бо.
Але спати не можна – що подумають телеглядачі? Штурхаємо один одного під боки. Тим часом у залі розпалюються пристрасті – депутати лаються, ведучий намагається усіх спровокувати, ну хто бачив, той знає. Звичайна собі телепередача.
Але ми відчуваємо, що щелепи зводить від нудьги. І справді, що цікавого в тому, що Шкіль зчепився з Герман? Або у виступі Кравчука? Що вони можуть сказати нового?
– Пробачте, про що це він? – питає іспанка збоку. І ми раптом розуміємо, що проспали останні кілька фраз.
Ну, досвіду у літературі нам не позичати, тому на ходу намагаємося апроксимувати не почуте, виходячи з особистості оратора і теми виступу. І ви знаєте – це вдається несподівано легко! Одразу влучаємо на сто процентів. Іспанка вдячно киває. А ми дивимося один на одного у синхронному осяяні.
На сцені перед нами стоїть людина з мікрофоном. За спиною у неї телеекран, на ньому щось написано… Слухайте, так це ж караоке! Справжнісіньке!
Хочете провести експеримент? Увімкніть будь-яку політичну передачу. Тепер стиште звук. Ну а далі, орієнтуючись на тему обговорення, на прізвище політика і на партію, яку він репрезентує, спробуйте вгадати, які слова лунають.
Гарантуємо неймовірний ефект – ви вгадаєте більшість тез. Додатковою підказкою може слугувати опитування телеглядачів, яке часто притуляють внизу екрана.
А при певному тренуванні ви навчитеся передбачати всю передачу. Особливо у випадку, коли виступає так званий "спікер" політичної сили.
До речі, про спікерів. Дострокові вибори-2007 подарували нам нове явище – тепер офіційну позицію партії або блоку висвітлює спеціально навчена людина.
Бо заморилися вже лідери виправдовуватися через своїх занадто ревних партайгеноссе, які задля гарного слівця не пожаліють навіть стратегічного курсу політичної сили, не кажучи вже про тактичні задачі.
То Катеринчук на себе ковдру перетягує, то Єхануров. І приструнити нікого з них не вдається – говорять одночасно і кожен різне.
Тому вигадали цікавий трюк - віднині позицію партії висвітлюють лише окремо призначені депутати, а оскільки ця позиція весь час змінюється, то і висвітлюють її різні люди, залежно від своїх "глибоких переконань".
Іде загострення на мовному фронті – Партія регіонів випускає Бориса Колєснікова. Затишшя – його ховають у бліндаж і на сцені з'являється україномовний Чорновіл. Колєсніков у цей час нічичирк, бо амплуа не підходить.
Ну а коли йдеться про другорядні питання, тут панує старовинний український принцип "Свисти, Ваньку, ти дурніший" – тобто на амбразуру кидається молодий депутат, який своїм тілом і язиком закриває усі напрямки прострілу.
І якщо він покаже свої здібності, згодом стане спікером. Спікером на годину, на тактичну потребу.
Сучасна українська політика, як це не прикро, складається не із персон, а з персонажів. Якщо користуватися художніми перебільшеннями, можна намалювати навіть картину – головний режисер дає команду: "Тигра на сцену!"
І випускають тигра, а коли той достатньо налякав публіку, його на ланцюгу ведуть у клітку, де на вилах подають свіжину. Заслужив. А наступним піде зайчик. Він теж сидить у клітці, щоправда їсть капусту, але як раз капусти у головного режисера навалом. Тому стрибай, зайчику, стрибай, як скажуть.
Звичайно, добре було б мати у своїх лавах універсального актора, який міг би бути і зайчиком, і тигром залежно від обставин. Але, по-перше, це вищий пілотаж акторської майстерності, на це навіть Рейган не спромігся б.
А по-друге, такий універсальний актор є небезпечним бо може затьмарити постать Самого, тобто режисера. Тому і потрібні персонажі, потрібні жорсткі амплуа. Щоб потім на аплодисменти вийти і широкою посмішкою показати – усі вони мої. Я всіма ними керую. І тому я справжній ваш господар, шановні виборці.
Ну а ми, ті, що сидять по цей бік сцени, побачивши перед собою тигра, жодної хвилини не сумніваємося, що він скаже. Звук можна вимкнути і орієнтуватися тільки на персонажа. Випускають зайчика – хочуть миритися. Як у Голівуді – варто з'явитися Брюсу Уіллісу, і далі все відбувається автоматично.
Усе це було б добре і надзвичайно ефективно, якби не одне "але". Нудно, панове. Нам, глядачам.
Вмикаєш один канал – там голівудський бойовик. Хто добрий хлопець, хто поганий, написано на обличчях, і що буде в кінці, легко вгадати.
Вмикаєш другий канал, там мелодрама, теж все зрозуміло, на третьому – комедія, і там теж все можна передбачити. Музичний канал – дівчата співають караоке.
Політична передача – дяді у краватках говорять караоке. І тут раптом – "Мегаспорт". Володимир Кличко проти Султана Ібрагімова! Цікаво? Ще б пак!
Кличко великий, Ібрагімов маленький, до того ще й шульга. Хто кого поб'є? Спорт – це останній бастіон імпровізації, реальної, а не удаваної інтриги.
Власне, на цьому можна було б закінчити міркування про караоке-політику, але залишається одне запитання. Шановні політики, а вас не принижує подібне ставлення до себе з боку ваших господарів? Ви ж усе-таки люди.
Чи ми помиляємося?
