Даність вибору – 2
Ні, звичайно, ми розуміємо, що вимисел є невід'ємним атрибутом будь-якої публічної політики: за його допомогою звертаються щоразу, коли намагаються створити новий політичний образ, сконструювати виборчу кампанію, донести до мас потрібні політичні посили etc.
Але, як демонструє практика, міфологізація вже давно переступила межу публічної політики і поширилася, між іншим, і на сферу політичних інституцій. Тобто перейшла в площину, що не пробачає ні "безневинних" вимислів, ні перекручених інтерпретацій.
Часто одним з наслідків свідомого або неусвідомленого тиражування цих міфів є дискредитація певних політичних інститутів. У результаті політики відмовляють таким інститутам у застосуванні, а суспільна думка – у визнанні їхньої здатності вирішувати проблеми, що з’явилися.
У цьому контексті спробуємо розвінчати деякі міфи і вимисли з приводу мажоритарної виборчої системи, що усталилися у вітчизняних політичних і експертних колах.
Сьогоднішня дискусія про необхідність перегляду діючої виборчої системи спровокувала, між іншим, і пошук моделей, якими її можна було б замінити.
Пропонуючи різноманітні альтернативи, більшість політиків і експертів, однак, єдині в тому, що про мажоритарну систему навіть не варто згадувати.
Мовляв, вона є пройденим етапом, що не виправдав себе в українських умовах. Усе частіше доводиться зіштовхуватися із ситуацією, коли слово "мажоритарка" вживається тільки між словами "повернення" і "неможливе" або "невиправдане".
На наш погляд, перед тим, як міркувати про "повернення" до мажоритарної виборчої системи, непогано було б спочатку розібратися в питанні, наскільки українське явище, що позначається цим терміном, відповідало його справжньому значенню. Для цього звернемося до вітчизняної виборчої історії.
Прийнято вважати, що перші незалежні парламентські вибори в Україні, що відбулися в березні 1994 року, проводилися на основі мажоритарної виборчої системи. Щоправда, сьогодні вже мало хто звертає увагу на деталі або, краще сказати, особливості, властиві тодішній українській "мажоритарці".
При більш близькому розгляді відразу ж звертає на себе увагу достатньо оригінальний підхід вітчизняного законодавця до самого принципу "мажоритарності", що знайшов своє відображення в Законі "Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 року.
Так, пунктом 4 статті 43 цього Закону стверджувалося, що "обраним вважався кандидат у депутати, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менше, ніж 25% від кількості виборців, внесених у списки виборців даного округу".
При цьому пункт 3 тієї ж статті Закону передбачав, що "вибори визнаються такими, що не відбулися, якщо в них взяли участь менше ніж 50% від кількості виборців, внесених у списки виборців даного округу".
У випадку, якщо жоден з кандидатів не набирав необхідної кількості голосів, окружна виборча комісія приймала рішення про проведення в окрузі повторного голосування "по двох кандидатах у депутати, що одержали найбільшу кількість голосів".
Виходячи з цього, можна зробити передчасний висновок, що в наявності система двохтурного голосування французького зразка. Але усе виявилося досить далеким від Парижа.
Справа в тому, що відповідно до вищезгаданого Закону, "визначення результатів виборів при повторному голосуванні проводиться в порядку, передбаченому статтею 43".
А це означає, що в другому турі таким, що переміг, міг вважатися тільки той кандидат, який зміг одержати абсолютну більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Зрозуміло, за умови, якщо виборча явка утримувалася на рівні не нижче 50%. На відміну від України, у Франції для того, щоб перемогти в другому турі, кандидату досить набрати відносну більшість голосів.
Здавалося б – дрібниця, однак результати застосування такого виборчого "ноу-хау" не змусили себе довго чекати. По-перше, свою роботу парламент другого демократичного скликання починав у складі трохи більше 300 депутатів.
По-друге, повторні вибори народних депутатів перейшли в режим non-stop.
Причини тому були різні: або в другому турі жоден з кандидатів так і не набирав абсолютної більшості голосів, або ж набирав, але підводила явка – не дотягувала до 50%. По-третє, до кінця своєї каденції ВРУ так і не була доукомплектована відповідно до повного конституційного складу.
Таким чином, ця, з дозволу сказати, виборча модель навіть не виконала свою базову функцію – забезпечити формування представницької асамблеї в її повному складі. До слова, цей приклад уже є хрестоматійним на Заході в тому сенсі, як не треба конструювати виборчу систему.
Тут якраз варто замислитися над двома питаннями. По-перше, наскільки виправдано зіставляти європейську практику мажоритарного принципу виборів з українською зразка 1994 року?
По-друге, чи можна на підставі вітчизняного досвіду 1994 року стверджувати, що для України мажоритарна виборча система – пройдений і такий, що не виправдав себе, етап?
На наш погляд, ці питання є риторичними. Звичайно, навряд чи хтось стане ратувати за повернення до такої "мажоритарки". Адже очевидно, що вона рівновіддалена як від французької або британської моделі зокрема, так і від здорового глузду в загальному і в цілому.
Але, як відомо, "гра забувається, а рахунок залишається". Цей футбольний принцип зіграв, та й успішно продовжує грати в Україні злий жарт із мажоритарною виборчою системою, видаючи за оригінал сумнівної якості сурогат.
Трохи інша справа з парламентськими виборами 1998 і 2002 років. Не варто лише на тій підставі, що половина конституційного складу ВРУ формувалася за допомогою одномандатних округів на основі принципу відносної більшості, стверджувати, що, мовляв, тоді в нас була "мажоритарка".
По-перше, це була всього лише мажоритарна складова в змішаній виборчій системі.
По-друге, при проведенні виборів у той самий представницький інститут за допомогою двох різних принципів одночасно – мажоритарного і пропорційного – не слід розраховувати на механічний ефект. Тобто, це саме той випадок, коли 1 плюс 1 не дорівнює 2.
Поведінка суб'єктів виборчого процесу (кандидатів, політичних партій, виборців) у кожному з цих двох випадків не буде відображати їхньої можливої поведінки в умовах або цілком мажоритарної, або цілком пропорційної системи виборів.
Не дивлячись на те, що в процесі визначення результатів виборів "мажоритарна" і "пропорційна" складові не перетиналися, тобто не впливали на показники одна одної, як, наприклад, у Німеччині, виборча система все-таки залишається змішаною – як за формою, так і по суті.
Опосередковано це виявлялося вже хоча б у тому, що орієнтовна кількість виборців на одномандатний виборчий округ була визначена ЦВК у кількості 171 059 і 170 075 осіб у 1998 і 2002 роках відповідно.
Тоді як в умовах цілком мажоритарної, а не змішаної виборчої системи ці цифри потрібно було б поділити на два, оскільки тоді в одномандатних округах обиралися б не 225, а 450 народних депутатів.
У такий спосіб "демографічні" рамки округів звузилися б вдвічі і складали б, у середньому, 85 000 виборців на один округ. Подібне звуження рамок припускає, між іншим, значне зменшення витрат на виборчу кампанію, що, у свою чергу, створює передумови для збільшення кількості потенційних здобувачів представницького мандата.
А це вже не могло б не відбитися не тільки на моделях поведінки суб'єктів виборчого процесу, але і на самих результатах виборів.
Звичайно, історія не має умовного способу, але, проте, не можна не розуміти настільки очевидні факти.
Крім того, протягом останніх десяти років було проведено, та й проводиться, безліч наукових досліджень у "польових умовах", результати яких свідчать, що змішані виборчі системи не є механічною сумою їхніх складових.
Так що прирівнювати до мажоритарної виборчої системи мажоритарну складову змішаної виборчої системи також не є виправданим.
У цьому аналізі ми намагалися утриматися від оцінних суджень, сконцентрувавши увагу винятково на проблемі відповідності між визначеннями і тими явищами, що вони позначають.
На наш погляд, говорити про те, що в Україні або в 1994, або в 1998 і 2002 роках застосовувалася мажоритарна виборча система, принаймні, легковажно і безпідставно. Природно, це провокує цілу низку інших, більш складних і менш однозначних питань.
Наприклад, чому ті, хто в силу політичного віку і досвіду повинні дуже добре розуміти вищевикладені речі, займають настільки непримиренну позицію стосовно мажоритарної виборчої системи як такої?
Чим визначається і мотивується така їхня позиція, що часто межує майже з цілеспрямованою дискредитацією мажоритарки?
Від того, наскільки швидко будуть знайдені відповіді на ці питання, буде залежати швидкість розвінчання й інших міфів, що склалися в Україні стосовно мажоритарної виборчої системи.
Назар Бойко, для УП
