Ющенко – друг Муравйова, зрадник Хмельницького
Зате російські слова "Восстание, Хмельницкий" дають більше релевантних посилань, аніж усі відповідні українські й англомовні версії, разом узяті.
Очевидно, саме тому Україна 29 січня на державному рівні відзначає 90-річчя однієї з багатьох трагедій нації – битви під Крутам – але так і не відзначила 460 років від найвеличнішого подвигу Українського народу.
Хоча, поза всяким сумнівом, саме повстання Хмельницького 25 січня вилилось у першу кульмінацію нашої національної Історії.
На жаль, початок Визвольної війни нині не є на смак політичній кон’юнктурі (та й не був ніколи, що це я?!). Мені навіть здається, що це не просто через небажання наразитись на критику ("як це ви святкуєте перемогу над Заходом, коли йдете до НАТО?!"). Мені здається, що це просто стандартне вітчизняне боягузтво.
Мені видається, що якби вже українці святкували початок Війни Хмельницького, то мали би святкувати і побиття "непереможної армади" тов. Трубецького під Конотопом (до речі, початок тієї війни був лише за 11 років по початку війни Хмельницького). Але ми мирні люди, ми не маємо навіть бронепотяга, і вже тим паче не станемо ображати російських чи польських сусідів…
На цю хворобу хворі навіть вітчизняні комуністи – найагресивніший з відомих історії підвид "гомо сапієнс" - бо навіть вони збираються 29 січня святкувати поразку. А саме поразку бунту на "Арсеналі". Хай Бог простить кріейторів КПУ, які примудрились звинуватити тодішніх патріотів в тому, що вони зняли війська з фронту для придушення добре підготованого бунту, лишивши під Крутами "обдурених студентів".
(Хоча це саме більшовики принесли вірних своїх у жертву, аби оголити фронт УНР; без таких людожерських прийомчиків вони й не виграли б боротьбу за труп Імперії – і вже тим більше не вдихнули б у нього таке квазі-життя, що куди тому Франкенштейну).
Та повернімось до української героїки.
На мій погляд, найкраще про бій під Крутами розповів – цілком фантастично – літературний еротоман Юрій Покальчук. Це було в якомусь із оповідань циклу "Те, що на споді".
У цьому оповіданні молодий киянин (ясна річ, гімназист, а не юнкер) закохується одночасно в покоївку і шляхтянку, але так і не має практично жодного сексу, аж доки більшовицький комісар не відрізає йому, полоненому після Крут, оте саме, чим і мають секс. Після чого героя благополучно розстрілюють з кулемета.
Такий жорсткий перефраз міфу про Зевса і Крона рідко зустрічається в світовій літературі. І тому ви як хочете, а я вбачаю в цьому сюжеті символ винищення поколінь тих українців, які могли б мати свою – яку не є – гордість і гідність.
Власне, найгірше не те, що Зевс стратив Крона через кастрацію плюс кулеметну чергу, а те, що він породив цілком нове плем’я богів – плем’я, яке, однак, трималось на нібито старих засадах божественності.
Я дуже підозрюю, що саме ця Велика зрада нас самих самими собою і призводить до нашої нездатності святкувати свої перемоги. Ми святкуємо лише і тільки свої поразки – бо саме так личить титанам, переможеним новими богами.
Тішить лише те, що давньогрецька міфологія має свою точку зору на природні процеси - які в цій міфології не відокремлені від процесів божественних. І що в цілому ця точка зору дивним чином зводиться до перших рядків Українського гімну.
Тобто хто зна, які перемоги та/чи поразки ми будемо святкувати за майбутню сотню років. І саме ця невідомість – певна запорука того, що ті, хто святкуватиме, принаймні існуватимуть.
А решта (як казали польські "крилаті гусари", шикуючись на пилявецьких полях за двадцять хвилин до колективного самогубства) – решта додасться.
Амінь.
 |
Олександр Михельсон, 4Post, для УП
