Ми починаємо роботу, результат якої змінить політичну історію України

Особливістю українського політичного життя є зовні парадоксальна ситуація. За умов, коли в суспільстві надзвичайно сильні протестні настрої і повсюдно спостерігаються негативні суспільні явища, притаманні "дикому" капіталізму, народ не голосує за ліві партії. Вони досягли своєї електоральної "стелі", і їхній сумарний рейтинг ледь перевищує 10%.

Народ голосує за праві партії, які свою олігархічну ліберальну сутність особливо й не приховують. Партія президента Ющенка "Наша Україна" взагалі пишається тим, що вона права.

Тобто, в Україні спостерігається явна криза лівого руху, найважливішою складовою якої є криза ідеології. На жаль, жодна з існуючих лівих політичних партій не запропонувала нових підходів, при тому, що світ радикально змінюється і ускладнюється.

Коли за допомогою вітчизняних і закордонних експертів ми проаналізували стан українського суспільства, виявилося, що в сучасній Україні об'єктивно існують три соціально значущих конфлікти, що зачіпають усе суспільство і мають тенденцію до постійного загострення.

Перший конфлікт – між суспільством і бюрократичною структурою управління - бездушною, контрольованою тільки згори, абсолютно неефективною, гранично видатковою і за результатами діяльності – не управлінською, а експлуататорською.

Другий конфлікт – між суспільством і великим (олігархічним) капіталом, що з моменту свого народження виник як гранично криміналізований, а потім трансформувався в гранично експлуататорський.

І третій конфлікт – між двома українськими етносами, культурні відмінності між якими центральна влада штучно перетворює в конфлікт.

Конфлікт виник із приходом до влади президента Ющенка на основі об'єктивно існуючих, і раніше практично неконфліктних, етнокультурних відмінностей між двома українськими етносами - західним і центрально-південно-східним.

Принципово важливою особливістю вищеназваних конфліктів є те, що в сучасній Україні всі три реалізуються тільки через владу. Отже, їхнє вирішення в рамках підходів, пропонованих чинною системою влади неможливе.

У всіх цих конфліктів є спільний знаменник, а саме: у всіх трьох випадках окремі центри економічної або політичної сили намагаються вирішити свої завдання за рахунок інтересів суспільства, а суспільство намагається цьому тиску протидіяти.

Це принципове положення. З нього виходить нове розуміння лівої ідеї - завдань і методів лівого руху, визначення потенційних союзників і супротивників, бачення перспективи лівих сил в сучасному високотехнологічному і глобалізованому світі.

Ми виходимо із усвідомлення, що основне протиріччя будь-якого сучасного суспільства, – це зіткнення інтересів людських спільнот різного рівня і різних центрів політичної й економічної сили - національних і транснаціональних олігархічних груп, кланів, бюрократичного апарата, окремих політичних команд тощо.

Політичні сили, що виступають на боці людських спільнот - це ліві сили.

При такому підході радикально розширюється соціальна база лівого руху, а конфлікт між працею й капіталом стає окремим випадком цього загального протистояння.

Однак повернемося до конфліктів в українському суспільстві.

Почну із третього - етнокультурного, як специфічно українського, що накладає свій відбиток і на два перших.

Факт того, що в Україні існують культурні полюси, ніхто ніколи не заперечував, але чіткої й науково обґрунтованої відповіді на питання: "Що на цих полюсах знаходиться?" не було.

У 2005 році секретаріат президента доручив розібратися в цьому групі авторитетних експертів з підлеглих йому структур із залученням провідних фахівців з наукових установ.

У результаті було констатовано, що існують глибокі ментальні й культурні відмінності між українськими "полюсами", зумовлені багатьма чинниками (див. таблицю).

Висновок експертів свідчив: насправді ці відмінності досить значні. Україна розділена історично. У світі можна знайти етноси, які визнані як різні й при набагато менших відмінностях.

Тобто в Україні проживають два корінних українських етноси. Територією України проходить "цивілізаційний розлам" і з цим щось потрібно робити.

Питання політичної поведінки влади в цих умовах - питання особливої ваги.

Що робить президент Ющенко? Маючи на руках висновки експертів, прекрасно розуміючи реальну ситуацію, він починає проводити активну політику, спрямовану на посилення конфронтації між двома українськими етнічними полюсами.

Ця політика, своєю зовнішньою абсурдністю, агресивністю й деструктивністю дивує навіть його прихильників. Вона базується на нав'язуванні культурних цінностей, властивих жителям західних областей, народу в цілому, й дискримінації жителів центра й південно-сходу України за ознакою їх етно-культурних уподобань.

Першим наймогутнішим ударом по українській народній єдності виявилися вибори президента України в 2004 році, що проходили під знаком протистояння "національно свідомого" заходу й південно-сходу, що "обрусів".

Потім владою проголошується прискорений рух до НАТО, всупереч волі переважної більшості громадян України, особливо на південно-сході. У піку тим, хто вважає своїх батьків і дідів воїнами-визволителями, урочисто відкривають музей радянської окупації, здійснюється демонстративна реабілітація УПА, споруджуються пам'ятники Степанові Бандері, командирові диверсійного батальйону "Нахтигаль" Романові Шухевичу Віктор Ющенко присвоїв звання Герой України, у деяких столичних школах як експеримент починають вивчати ідеологію нацизму.

Починається різке, нічим не вмотивоване, явно абсурдне з погляду відстоювання своїх економічних інтересів, погіршення відносин з Росією.

Мовна політика президентської команди спрямована не тільки проти російської мови, але й проти української в її класичному центральноукраїнскому варіанті.

Реформа української мови спрямована на нав'язування центральній Україні, як еталонних, мовних особливостей, властивих західним областям або емігрантам, що покинули західну Україну наприкінці ХІХ, початку ХХ сторіччя.

Тобто пропрезидентська політична команда діє точнісінько за наведеною вище "таблицею розходжень". Десяткам мільйонів людей відверто й цілком свідомо плюють в лице. Для цього є дві причини: геоекономічна й геополітична.

Причина геоекономічна.

Є простий і одночасно цинічний розрахунок: поки буде наростати конфронтація між двома полюсами гнобленого системою народу, аж до виникнення примари розколу держави й громадянського протистояння, поки громадяни України будуть з'ясовувати, хто справжній українець, а хто не справжній, хто патріот, а хто "яничар" і "манкурт", у цей час прискореними темпами будуть продані всі стратегічні підприємства, що залишилися, земля, надра й вся стратегічна інфраструктура. В цьому випадку панівною силою в Україні стане транснаціональна олігархія.

Причина геополітична.

У геополітичному протистоянні США й Росії роль України дуже важлива. Але Україна не однорідна. На Західній Україні, що є частиною центральноевропейського цивілізаційного простору і 700 років перебувала в його межах, з ідеями вступу в НАТО й максимальним дистанціюванням від Росії по всіх можливих позиціях, проблем не виникає. Як не виникало їх у Чехії, Польщі, країнах Балтії.

Зовсім інша ситуація з українським центрально-південно-східним етносом, що є частиною східнослов'янської цивілізації. Тут ідея конфронтації з Росією знаходить потужну протидію. Причому ця протидія зумовлена, насамперед, не економічними причинами, не страхом перед агресивністю блоку і не якоюсь надмірною любов'ю до сусідньої держави.

У центрально-південно-східному етносі існує інтуїтивне масове відчуттям того, що при залученні України в структуру НАТО його система напрацьованих століттями глибинних духовних цінностей буде зруйнована.

Дійсно, якщо відповідно до доктрини Рамсфельда про максимальне наближення ракет НАТО до ймовірного супротивника, натовські ракети поставлять під Києвом, на них, природно, націляться ракети російські. А під прицілом російських ядерних ракет сіяти недовіру й ворожнечу, руйнуючи традиційну східнослов'янську культурну спільність, стане справою простою і ефективною.

Щодо розкладу політичних сил після останніх позачергових парламентських виборів.

Західні регіони надали значну підтримку пропрезидентської партії "Наша Україна". У центральній і частково західній частині України перемогла політична сила, очолювана нинішнім прем'єр-міністром Юлією Тимошенко. У південно-східних областях - Партія регіонів, очолювана экс - прем'єр-міністром Віктором Януковичем.

Двигуном Партії регіонів є великий український виробничий капітал, що контролює близько 80% виробництва в країні. Його інтерес полягав у тому, щоб переконати виборця в тому, що суспільству вигідно те, що вигідно великим корпораціям. Об'єктивний результат такого шляху - олігархічна держава на базі національної олігархії.

Природно, що під такі ідеї заручитися масовою підтримкою неможливо, і були висунуті привабливі для жителів південно-сходу країни гасла: надання російській мові статусу другої державної, невступ України в НАТО, добросусідські відносини з Росією тощо.

При зіткненні з політичною дійсністю ці ідеї були забуті в ім'я збереження інтересів великого капіталу, що є основою надзвичайно серйозного розчарування виборців Партії регіонів у своїх лідерах.

Тимошенко веде політику різкої конфронтації з олігархічним капіталом, маючи на меті підкорити його інтересам вищої державної бюрократії на чолі із собою, що Тимошенко і не приховує.

Модель суспільства, що вибудовує Тимошенко, зветься "авторитарний капіталізм". При цьому використовуються сильні патерналістські настрої виборців.

Така модель втілена в багатьох країнах світу, і в багатьох - успішно, але, для того, щоб бюрократична держава була соціально ефективною, потрібно, щоб існував клас бюрократії, зі своїми власними, чітко усвідомленими протягом століть цілями, здатний протистояти корупційному впливу.

Якщо подивитися на величезну команду Тимошенко, що вже встигла проявити себе в період її річного прем'єрства й протягом декількох років у місцевих радах, можна сказати, що ця команда складається з олігархії, а також бюрократії, що мріє стати олігархією.

Отримання такою командою безроздільної політичної (а значить і економічної) влади буде означати створення режиму типу "Тата Дювалье" на Гаїті в 60-х роках минулого сторіччя, Маркоса на Філіппінах та інших "авторитарних капіталістів" Далекого Сходу, Африки та Латинської Америки, тільки прикритого популістськими заявами і діями.

З огляду на геополітичні, економічні, політичні, історичні, культурні й ментальні особливості України, висновок з усього вищевикладеного такий:

* в Україні не можна будувати ні олігархічної, ні бюрократичної системи державного управління;

* якщо ми хочемо мати успішне, сучасне й високоефективне суспільство, комфортне для життя людей, метою повинна бути народна держава сучасного типу;

* консолідація народу можлива тільки на основі визнання рівності українських етносів та поваги до культурних особливостей всіх громадян, що населяють країну.

Автор Василь Волга, лідер української партії "Союз лівих сил". Тезиси цієї статті були озвучені під час виступу перед студентами і викладачами факультету світової політики Московського державного університету в січні 2008 року.