Ющенко проти свободи слова
Причому обидві ці події пов'язані з діяльністю нинішнього президента Віктора Ющенко.
Йдеться про те, що, з одного боку, президент ініціював прийняття закону про встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору і Голокосту, а з іншого боку – присвоїв звання Героя України головнокомандуючому УПА Роману Шухевичу.
Обидві ці події є не тільки яскравим прикладом того ступеню цинізму, непослідовності і лицемірства, що настільки характерний для нинішньої влади, але також становлять безпосередню загрозу демократії і свободі слова в Україні.
Разом з тим, вони зі всією очевидністю і гостротою поставили складне питання про межі свободи слова в Україні в світлі її міжнародно-правових зобов'язань.
Спробуємо проаналізувати згадані ініціативи президента у світлі права, а також з урахуванням етики й елементарної політичної послідовності.
Геноцид і пропаганда
Саме слово "геноцид" стало останнім часом досить модним, утративши своє точне юридичне значення і перетворившись в розмите поняття, широко використовуване в не завжди сумлінній журналістиці.
Нагадаємо, що юридична дефініція геноциду міститься в Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 і яка визначає з міжнародно-правової точки зору явище геноциду, дій, що є актами геноциду, а також міри попередження геноциду і покарання за нього.
Дана Конвенція набрала чинності 12 січня 1951 року, а в її розробці і прийнятті велику роль зіграв Лемкін — польський юрист єврейського походження, який був під час судового процесу над головними німецькими військовими злочинцями в Нюрнберзі радником обвинувача від США.
Нюрнберзький процес не тільки розкрив безліч актів геноциду, здійснених фашистськими окупантами та їхніми посібниками в Європі з метою знищення євреїв, слов'ян, циганів та інших етнічних груп, але й також спонукав до прийняття спеціальної конвенції про геноцид.
Відповідно до конвенції про геноцид 1948 року, геноцид - це дії, вчинені з наміром знищити цілком або частково яку-небудь національну, расову або релігійну групу.
При цьому в даній Конвенції в п'ятьох пунктах перелічуються ці дії, кожна з яких вважається актом геноциду:
1) убивство членів групи;
2) заподіяння їм серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу;
3) навмисне створення для групи таких життєвих умов, що розраховані на її повне або часткове фізичне знищення;
4) заходи, розраховані на запобігання народженню в середовищі групи;
5) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.
Незважаючи на досить чітке визначення геноциду в згаданій Конвенції, термін геноцид став отримувати публіцистичне забарвлення і ним іноді навіть стали зловживати в суто пропагандистських цілях.
Так, наприклад, депутат від Партії регіонів Калашніков назвав критичну оцінку його дій з боку преси "геноцидом окремо взятої особистості".
Досить активно слово геноцид використовується представниками Вірменії в зв'язку з подіями в Туреччині в 1915 році, в той час як представники Азербайджану говорять про геноцид азербайджанського населення в зв'язку з подіями початку XX століття, а також у зв'язку з проблемою Нагірного Карабаху.
В цьому контексті перед нами неминуче виникає питання про те, наскільки правомірним було використання поняття геноциду для визначення Голодомору.
Варто сказати, що питання про те, чи може застосовуватися визначення геноцид стосовно трагічних подій, що мали місце до набуття чинності Конвенції про геноцид 1948 року, залишається спірним.
Цікаво відзначити, що за загальним принципом права "немає злочину без вказівки на те в законі" (nullum crimene sine lege) більшість юристів вважає, що відповідальності по Конвенції про геноцид підлягають особи тільки за ті дії, що були вчинені вже після набуття чинності Конвенції, тобто після 1951 року.
Одним з таких правознавців є Самвел Кочоі, що підкреслює: "Спроби кваліфікувати сьогодні як геноцид знищення національних або релігійних груп, що відбувалося задовго до її прийняття, до появи в міжнародному праві самого поняття "геноцид", на наш погляд, неправомірні, тим більше що Конвенція зворотної сили не має".
Ці факти повинні бути кваліфіковані за законами, що діяли на момент їхнього здійснення, і, безперечно, засуджені світовим співтовариством, однак геноцидом формально з позицій права вони не являються".
На наш погляд, незалежно від того, чи є юридично коректним кваліфікувати Голодомор як геноцид, це ніяк не впливає на масштабність і нелюдськість вчиненого злочину.
Однак, як нам здається, у цьому питанні ключове значення має політична послідовність і справжнє прагнення запобігти геноцидові і покарати осіб, винних у його здійсненні.
На жаль, колосальна народна трагедія Голодомору стала іноді використовуватися цинічними українськими політиками у своїх не завжди шляхетних цілях.
Дивно, наприклад, спостерігати за тим, як ситі українські політики, що належали багато років до КПРС і успішно робили в її рамках кар'єру, починають розміркувати на тему Голодомору, навмисно забувши при цьому про долі тих людей, що пережили жах Голодомору і які зараз гостро потребують конкретної допомоги, а не пропагандистської риторики.
Не менш важливо і те, що коли незабаром президент Ющенко має намір встановити кримінальну відповідальність за заперечення таких проявів геноциду, як Голодомор і Голокост, то йому варто було б за логікою речей виявити елементарну послідовність і запропонувати встановити кримінальну відповідальність за заперечення будь-яких видів геноциду, вчинених на території України. Це було б не тільки послідовним і логічним, але також більш справедливим.
Якщо ж виходити з розуміння геноциду як дій, вчинених з метою знищення групи людей тільки за те, що вони належать до визначеної етнічної або релігійної групи, то історія багатостраждальної України може дати безліч таких прикладів.
Один з таких прикладів – геноцид польського населення від рук ОУН-УПА під час Другої світової війни.
Численні акти цього геноциду докладно і переконливо зафіксовані польськими істориками, однак їхні роботи дотепер замовчуються в Україні і, по суті, невідомі широким масам українського суспільства, що живе міфами про ОУН-УПА, наспіх сконструйованими сучасними українськими істориками і журналістами.
Ці історики, в більшості з легкістю змінивши тоталітарну версію комуністичної ідеології на український націоналізм, перетворили українську історіографію в інструмент націоналістичної пропаганди і спосіб виправдання українського фашизму і геноциду.
Замовчуються також серйозні роботи такого українського дослідника злочинів ОУН-УПА, що живе в Канаді, як Віктор Поліщук.
До речі відзначимо, що, на жаль, велика частина української інтелігенції також, власне кажучи, виправдує цей геноцид, вважаючи бойовиків ОУН-УПА героями українського народу.
Якщо виявити елементарну послідовність і справедливість, то заперечення геноциду польського населення також повинне було б розглядатися як карний злочин.
У зв'язку з цим виникає також цілком закономірне питання: чи повинне заперечення актів геноциду, вчинених ОУН-УПА проти польського населення переслідуватися в карному порядку? Чи повинен сам президент Ющенко, який присвоїв посмертне звання Героя Україну одному з керівників цього геноциду, Роману Шухевичу, бути притягнутий до кримінальної відповідальності?
До речі, надавши звання Героя України Роману Шухевичу і закликаючи реабілітувати ОУН-УПА, президент Ющенко не тільки продемонстрував усьому світові, що героєм народу може бути військовий злочинець, але також, власне кажучи, порушив Європейську конвенцію про незастосування терміну давності до злочинів проти людства і військових злочинів 1974 р.
Якщо бути послідовним до кінця в цьому питанні, то варто було б також піддати карному переслідуванню тих, хто заперечує акти геноциду, вчинені проти польського і єврейського населення в часи "гайдамаччини" і "хмельниччини".
Боюся тільки, що тоді під забороною опинилася б серед іншого поема Тараса Шевченка "Гайдамаки", що оспівав у ній, по суті, такий "геноцид".
Як бачимо, послідовне введення принципу карного покарання за заперечення геноциду могло б привести до непередбачуваних наслідків.
Проект закону Ющенка і свобода слова
Не менш цікаве питання про те, наскільки проект закону про встановлення кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору і Голокосту поєднується з принципом свободи слова в демократичному суспільстві.
Як бачимо, найбільш послідовну позицію в питанні про свободу слова і її меж займає конституційне право США і Верховний Суд цієї країни, який на підставі першої поправки до американської конституції в низці своїх рішень сформулював принцип, відповідно до якого захист "абстрактних доктрин" знаходиться в сфері дії цієї поправки.
Іншими словами, якби в США була розпочата спроба прийняття закону, що передбачав кримінальну відповідальність за заперечення, наприклад, Голокосту, то, швидше за все, такий закон був би визнаний Верховним Судом таким, що порушує свободу слова, передбачену першою поправкою до конституції.
Здавалося б, що цей факт повинен був знати активний прихильник законопроекту Ющенка пан Зварич, відомий експерт не тільки в сфері українського, але також американського конституційного права.
Не зовсім вкладається ініціатива пана Ющенка і у рамки Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. Так, згідно зі ст. 10 Конвенції:
"1. Кожен має право вільно висловлювати свою думку. Це право включає свободу дотримуватись своєї думки і свободу одержувати і поширювати інформацію й ідеї без якого-небудь втручання з боку публічної влади і незалежно від державних кордонів. Дана стаття не перешкоджає державам здійснювати ліцензування радіомовленнєвих, телевізійних або кінематографічних підприємств".
Причому відповідно до частини 2 статті 10: "Здійснення цих свобод, що накладає обов'язки і відповідальність, може бути поєднане з визначеними формальностями, умовами, обмеженнями або санкціями, що передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або суспільного порядку, з метою запобігання безладу і злочинів, для охорони здоров'я і моральності, захисту репутації або прав інших осіб, запобігання розголошення інформації, отриманої конфіденційно, або забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя".
Як бачимо, серед цих винятків з принципу вільного висловлювання думок досить важко знайти ті, які могли б виправдати необхідність криміналізації заперечення Голодомору і Голокосту.
Що стосується практики Європейського суду з прав людини, то у світлі цієї практики свобода висловлення думки хоча і може бути обмежена за допомогою національного законодавства, однак національно-правові обмеження повинні відповідати трьом критеріям.
По-перше, такі обмеження повинні передбачатися існуючим раніше і відомим національним правом.
По-друге, держава може здійснити втручання в свободу висловлювання думок тільки тоді, коли це втручання служить для захисту чітко зазначених у другій частині статті 10 цілей.
По-третє, згадане обмеження має бути необхідним у демократичному суспільстві.
У світлі цих трьох критеріїв відповідність законопроекту Ющенка Європейській конвенції про захист прав людини й основних свобод викликає обґрунтовані сумніви.
Прихильники прийняття законопроекту Ющенка часто посилаються на досвід Німеччини, в якій заперечення Голокосту прирівнюється до карних злочинів. Однак при цьому забувають, що криміналізація заперечення Голокосту в Німеччині (втім, так само як і в Польщі) була значною мірою даниною політкоректності, оскільки значна частина німецького народу в період Другої світової війни активно брала участь у здійсненні Голокосту.
З погляду логіки політкоректності в Україні було б логічніше оголосити карним злочином заперечення геноциду стосовно поляків і євреїв.
Крім того, з погляду юридичної техніки і соціотехніки законопроект, запропонований президентом Ющенком, м'яко кажучи, далекий від досконалості і може привести до значних проблем і зловживань при його практичному застосуванні.
Так, відповідно до президентського законопроекту:
"1. Публічне заперечення Голодомору 1932 – 1933 років в Україні як факту геноциду Українського народу, Голокосту як факту геноциду єврейського народу, а так само виготовлення і розповсюдження матеріалів з таким запереченням – карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до двох років".
По-перше, зовсім незрозуміло, що конкретно означає "публічне заперечення". Така розмита категорія зовсім неприйнятна в карному праві, яке вимагає особливої точності при кваліфікації злочинів.
Так само як незрозуміло, що мається на увазі під "виготовленням і поширенням матеріалів з таким запереченням". Уже сам стиль цієї статті законопроекту не може не викликати неприємні асоціації з відповідними положеннями кримінального кодексу радянських часів відносно "антирадянської пропаганди й агітації".
Так, наприклад, горезвісна "дисидентська" стаття 1901 Кримінального кодексу РРФСР - Поширення свідомо неправдивих думок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад - у свій час засвідчувала: "Систематичне поширення в усній формі свідомо неправдивих думок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад, а також виготовлення або поширення в письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту – Карається позбавленням волі на термін до трьох років, або виправними роботами на термін до одного року, або штрафом до ста карбованців".
Зіставляючи тексти статті законопроекту Ющенка і статті 1901 КК РРФСР, мимоволі напрошується думка, що юристи з адміністрації президента розробляли свій законопроект на базі саме цієї статті.
По-друге, прийняття законопроекту Ющенка могло б паралізувати дискусію в українському суспільстві про причини і природу Голодомору, оскільки з цих питань серед сучасних істориків немає єдності.
Із соціологічної точки зору ініціатива Ющенка щодо криміналізації "заперечення" Голодомору і Голокосту є відображенням авторитарної свідомості й авторитарної правової психіки, що характерна для більшої частини посттоталітарного українського суспільства.
Ні сам пан Ющенко, ні ця частина суспільства не здатні жити за моральним імперативом академіка Сахарова, відповідно до якого "з думкою боротися можна тільки думкою", а не репресіями.
Очевидно, вони просто духовно не доросли до розуміння того, що свобода слова як вища цінність демократичного суспільства значно переважає ризики, пов'язані зі зловживанням цією свободою.
Тут дуже доречними будуть знамениті слова Вольтера, в яких втілилася сама суть свободи слова: "мені ненависні ваші переконання, але я готовий віддати своє життя за ваше право їх висловлювати".
А що стосується самого законопроекту, запропонованого президентом, то замість нього варто було б прийняти закон про допомогу жертвам Голодомору і Голокосту.
 |
Олександр Мережко, доктор юридичних наук
