Роздуми про Бернса біля розбитих ночов
Сповідь емігранта
Читач підписався "Юрій К." й застеріг, що не претендує на опублікування свого листа. Але нам видалося, що прочитати написане ним буде цікаво. Бо завжди цікаво читати людські сповіді.
Вони пишуться серцем, ставлячи на меті притлумити біль. Щоб через сам процес написання про пережите й вистраждане бодай трохи вийти з розпачу й полегшити страждання. Коли робиться непереливки, коли життя здається мукою, коли хочеться напитися до нестями, рука іноді мимохіть тягнеться до чистого аркуша паперу.
І тоді потроху відпускає, а з-під пера народжується найщиріше й найчесніше, що може написати про себе людина. Бо пише не для загалу - для власної душі. Після сповіді справді робиться легше. І не тільки тим, хто її написав, а й тим, хто прочитає. Отож, читаємо.
* * *
Хто я, що тут роблю, навіщо приїхав за моря-океани, покинувши рідне місто, улюблену роботу, своїх друзів й подруг? Усі мріяли про Америку, мріяв і я. Всі подавали документи, щоб виграти в лотерею грін-карту, подав і я.
Моя старенька мати сміялася, коли дізналася, що я хочу в лотерею виграти право жити й працювати в Америці. Вона думала, що це така сама лотерея, як в часи СРСР, коли за 30 копійок теоретично можна було виграти "Волгу". Але тільки теоретично.
І коли мені прийшли документи, що я-таки виграв грін-карту, вона не повірила. Й продовжувала підсміюватись і кепкувати. А я пакував валізи. Подумки боявся еміграції, але й страшенно хотів спробувати.
У моєму інституті, де я просидів 15 років, мені заздрили: "Щасливчик, перед тобою тепер відкриються зовсім інші горизонти". Дружина раділа, а син все розпитував, чи грають в Америці в футбол. Тепер він знає, що грають, але в зовсім інший.
Нас проводжали неначе на Марс. Сусіди, друзі й подруги. З інституту прийшли всі, навіть Аллочка, моя супертаємна коханка. На балконі, де я палив одну цигарку за іншою, вона встигла прошепотіти на вухо: "Я завжди пам’ятатиму тебе". І мені здалося, що казала вона це крізь сльози.
А потім був Бориспіль, прощання з друзями й мамою, яка так і не зрозуміла до кінця, що сталося. Їй здавалося, що це якийсь невдалий жарт, що ось-ось усі розсміються, сядуть в таксі й поїдуть назад до Києва.
Але, ні. Ми поцілували маму, обнялися з друзями, показали прикордонникам й митникам наші документи й пішли на посадку. Ми летіли до Америки.
Що думають люди в літаку, який мчить їх через океан в інше життя й в іншу реальність? Усіх їх гріють надії. Усі вони вірять, що в їхньому житті все буде інакше, ніж до них в житті десятків невдах, які так само сподівалися підкорити Америку, а стали жалюгідними емігрантами без прав, а лише з обов’язками мити, підмітати, подавати, принижуватися й годити.
Особисто мені здавалося, що знання англійської й мій кандидатський ступінь стануть визначальними в процесі облаштування в Америці.
Наївний, я тоді ще не усвідомлював, що їду до країни, де англійську знають усі, а моя дисертація про творчість Роберта Бернса зацікавить хіба що кількох діаспорних пань, які чесно зізнаються, що щось колись вони читали, а от достеменно, хто такий цей Роберт Бернс і про що там ідеться в його кантаті "Веселі жебраки", не пам’ятають.
...Ми прилітаємо в найграндіозніший з усіх світових аеропортів – імені Кеннеді. Це ціле місто аеровокзалів, імперія злітних смуг, найбільший на всій планеті авіапарк, головне летовище людства.
Приголомшені після нашого Борисполя величчю й розмахом нью-йоркського JFK, ми подумки радіємо , що зробили правильний вибір. Скільки можна жити на задвірках людства, пора пробиватися до центру світової цивілізації!
Нас везуть до Брукліну. Тут мешкають наші далекі родичі, які зголосилися дати прихисток і допомогти бодай на перших порах. Ми намагаємося роздивитися місто за вікном, але вже майже ніч - мало що бачимо. І тільки мерехтіння вогнів нагадує: ми в іншій "галактиці".
А вранці на нас чекало перше розчарування. Бруклін, принаймні, той район, де мешкали наші далекі родичі, виявився брудним і нецікавим.
Страшні будинки з майже чорної цегли й без балконів, дуже мало зелені й дуже багато сміття під ногами й найстрашніший монстр, якого ми коли-небудь бачили, - нью-йоркське метро.
У Брукліні його важко назвати підземкою, радше, надземка. Бо тут його підняли з допомогою неоковирних дивних конструкцій над землею й змусили людей звикати до несамовитого гуркоту й скреготу, що не вщухає ні вдень, ні вночі.
Ми довго вивчали цей витвір людського генія й так і не второпали, чому в найбільшому місті найбагатшої держави світу збудовано засіб сполучення, шкоди від якого людям набагато більше, ніж користі. Якби таке збудували в часи Йосипа Сталіна у Москві, він наказав би розстріляти проектантів за шкідництво.
Але Бог з ним, з метро, з його брудом і пацюками. Ми поспішаємо побачити нью-йоркський центр – Мангетен, побувати в знаменитих бродвейських театрах й нью-йоркських музеях. Ми витрачаємо гроші за продане наше добро й насолоджуємося життям. Статуя Свободи, Метрополітен-музей, театри на Бродвеї, затишні ресторанчики – скільки ми чули раніше про ці недоступні раніше для нас "точки"!
І ось тепер ми тут, торкаємося руками до Статуї Свободи, бачимо оригінали Ван Гога й Ренуара, Моне й Мане, слухаємо в нью-йоркській опері найкращі голоси світу, їмо справжні суші... Здійснилося!
...Як швидко летить час! Здається, лише вчора ми прибули до Нью-Йорку, а вже цілий місяць позаду. Наші далекі родичі, яких ми бачимо лише пізно ввечері, бо вони працюють навіть у вихідні, цікавляться, чи встигли ми знайти помешкання й працю.
І ми починаємо шукати. Дуже швидко ейфорія від знайомства з великим містом великої країни змінюється подивом, а потім й шоком. Ціни на житло зашкалюють. За однокімнатну квартирку вимагають тисячу доларів на місяць й просять ще тисячу застави.
Влаштуватися на роботу з вулиці нереально. Я купую російськомовні газети на Брайтоні й починаю обдзвонювати тих, хто пропонує бодай щось. "А ким ви були до еміграції?"- запитує мене екзальтована жіночка з агенції, яка займається працевлавштуванням емігрантів. "Літературознавцем". "А што ето такоє?"- перепитує вона й мені зрозуміло, що якщо почну уточнювати й розповідати їм про Бернса, то мене приймуть за божевільного.
Нарешті мені поталанило. За порадою наших далеких родичів я пішов до найближчого ресторану і влаштувався там прибиральником. "Нічого, це тимчасово",- заспокоювала мене дружина. - Треба ж з чогось починати". Ми зібрали залишки наших статків й винайняли квартиру.
У будинку, де мешкають здебільшого пуерторіканці. Вони вмикають музику на всю потужність своїх багатоваттних колонок вже о 7-й ранку. Я не витримую і йду сваритися. Але наші сусіди розуміють тільки іспанську. "Ке паса, ке паса?.."
У ресторані мене призначають мити посуд й прибирати бенкетний зал. Причому весь час стежать, щоб "не сачкував". Закінчив мити величезні баняки, біжи пилососити килими, попилососив – прасуй скатертини, попрасував – мий вікна, помив – чисти...
А ввечері, коли починаються гуляння, повністю переключаюся на порцеляновий посуд. Його цілі гори, які вдається підкорити лише о 1-й годині ночі.
Додому не приходжу, а приповзаю. Від утоми тремтять коліна, перед очима літають "мушки". Нічого, треба потерпіти.
І ми терпимо. Незабаром на роботу влаштовується й дружина. Доглядати за старою й хворою американкою. Вона читає їй вечорами Бернса, а та аплодує. Не знати тільки кому – великому поету чи нещасній сиділці з Юкрейн.
Як стрімко летить час! Ми в Америці вже рік, два, три...десять. Чого досягли за цей час, до чого доробилися? Як далеко втікли від наших перших "посад" – посудомийника в хасидському ресторані в Брукліні й сиділки біля хворої американки? Давно немає вже того ресторану й давно померла та американка. Ми з дружиною змінили десятки професій й десятки місць.
І всі ці роки вірили, що все ось-ось зміниться на краще, треба лишень потерпіти. Але воно не змінювалося й не змінювалося. І вже, мабуть, не зміниться ніколи. Тільки тепер ми зрозуміли, що змінити своє життя на краще в тепер вже далекому 1995-у, коли лишень прибули до Америки, ми змогли б, якби відразу ж після завершення знайомства з Нью-Йорком сіли на літак й повернулися до Києва.
Якби вчасно зрозуміли, що зробили величезну помилку, залишивши Київ і все, що з ним пов’язано, й поїхали за "жирним борщем" до Америки.
Воно не пізно ще й тепер повернутися, але це буде вже не повернення, а, радше, ще одна еміграція. Цього разу зворотня. Й ще тяжча за ту, яку пережили. Адже там все змінилося до невпізнанності. На краще? Не знаю.
Хтось з великих сказав, що еміграція – це завжди велика трагедія. Втеча від війни, крові й смерті має сенс. Еміграція ж заради неіснуючих фантомів, на які спокусилися ми, навіть не помилка - божевілля. Добровільно калічити своє життя, нищити в собі самого себе, перекваліфіковуватися з Бернса на брудні тарілки?
Заради чого? Що ми втратили й що здобули? Коли минулого року вперше за всі роки еміграції я приїхав на похорон мами до Києва (вона так і не дочекалася нашого вороття), то не впізнав рідне місто. Не впізнав своїх друзів й подруг. Вони нарікали, що їм було тяжко, тяжко й тепер.
А мені було соромно признатися їм, докторам філологічних наук, чим займався в Америці я всі ці роки. Вони й далі досліджували Бернса й Рільке, а що досліджував я? Щоб вижити, довелося попрацювавти навіть в морзі, де обмивав небіжчиків.
А дружині брехав, що працюю інструктором в дитячій школі тенісу. Був кочегаром, санітаром, прибиральником в лазні, листоношею, розповсюджувачем телефонних карток, кур’єром, робітником на хімічному заводі...
Навіщо все це? Заради чого? Матеріально нічого ми тут не здобули. Купили старе авто, вивчили сина в дуже дешевому й дуже непрестижному коледжі на комп’ютерника, залізли в борги й придбали будиночок у страшній "дірі" - містечку, яке за нашими мірками не дотягує навіть на звання селища міського типу. Воно провокує жахливу депресію й ніколи не стане рідним.
Минуло 10 років, а ми так і не звикли до Америки. Як була вона нам чужиною, так і залишилася. А тим часом наші друзі призвичаїлися до нових умов київського життя. Купили там більш просторі, нові квартири, побудували дачі, їздять на німецьких автомобілях.
Купити нині в Києві можна все, що захочеш. І кращої якості, ніж в Америці. Бракує лишень грошей. Але вони навчилися заробляти і їх. І найголовніше, вони ніколи не відчували себе втраченими людьми. А це страхітливе відчуття.
За роки еміграції ми надзвичайно спустошилися, бо, виносячи чужі недоїдки, займалися тут марнотою марнот, метушилися, виживали, рахували центи, платили за рахунками...
І томили свій дух, деградуючи й не помічаючи навіть цього. Нікому й нічого не хочу радити - кожний сам обирає свій шлях в цьому житті - але якби так сталося, що все повернулося назад, ніколи б, ні за які гроші не відважився б на еміграцію.
Мабуть, мій випадок не типовий. Є в Америці більш успішніші приклади. Коли люди з України дороблялися до великих грошей й підкоряли Америку.
Але я краще жив би в своєму Києві, купався б в Дніпрі, їв би смажену на салі картоплю й далі досліджував би Роберта Бернса. Одна бабуся-емігрантка якось так охарактеризувала наше існування в Америці: "Є що й їсти, є що й пити, а радості немає".
Особисто я відчуваю себе старим-престарим чоловіком, який сидить біля розбитих ночов і згадує, як колись він, молодий і щасливий, насолоджувався київською весною з її каштанами й бузком, стояв на Дніпровому березі й співав "Як тебе не любити, Києве мій!", пив каву по-київськи, кохав жінок, ходив на театральні прем’єри, й без поспіху з насолодою досліджував творчість свого улюбленого Бернса.
У нього були "Веселі жебраки", а ми жебраки сумні.
Записав Валентин Лабунський
