Після/передноворічна рефлексія

За чотириста років західної журналістики виробилась певна конвенція щодо структури подачі новин у пресі. Принципи цієї конвенції (дискурсивність, релевантність, рекурсивність, семантичне згортання тощо) років двадцять тому доволі розлого дослідив Тойн ван Дейк.

Найкоротше її суть можна звести до трьох пунктів: спочатку стисло повідомляється суть новини, потім інформація конкретизується та деталізується і лиш наприкінці йде коментар та інтерпретація того, що сталося.

При такій структурі читач, отримавши "чисту" новину, в процесі її усвідомлення автоматично інтерпретує повідомлення відповідно до власної системи цінностей і вже потім може порівняти власну інтерпретацією з авторською.

Радянська журналістика теж мала свою конвенцію, в певному сенсі протилежну - завдання були інші. Як правило, спочатку викладалося загальне тло того, що відбувається - "радянський народ упевнено крокує до перемоги комунізму, тільки де-не-де хтось колись і щось", а вже потім на цю картину поміщалося новинне повідомлення.

Читач таким чином отримував новину вже проінтерпретованою: ще перед тим, як подати нову інформацію, автор розміщав її на цілком конкретне місце в певній (знаємо якій) системі цінностей. Опісля читач, звичайно, міг проінтерпретувати повідомлення наново, згідно з власною системою цінностей, але, зауважмо, реінтерпретація дається значно важче.

Не є метою цього тексту інформувати читача, що 14 січня вітчизняна східнообрядова християнська людність святкуватиме Новий рік. Змістом цієї репліки є суб’єктивна думка пересічного і практикуючого представника цієї людності з приводу цього святкування, тому після загальнотеоретичного вступу, що окреслює тло далі сказаного, варто перейти до рефлексій.

Логіка церковного календаря Різдвяних свят чітко вибудувана: Різдвяний піст в очікуванні чуда народження Сина Божого –> диво Різдва, що кожного року переживається заново –> Новий рік в ознаменування нової якості, яку отримала історія людства з народженням Сина Божого (зрештою, і "н.е." є евфемізмом до "від Р.Х." – Різдва Христового).

І все би було нормально, якби александрійські астрономи епохи Юлія Цезаря вміли правильно розраховувати тривалість року.

Вони цього не вміли, і їх помилку (з бігом тисячоліть календарне весняне рівнодення невпинно наближалося до астрономічного осіннього) довелось виправляти єзуїтським математикам.

Підозрюю, що саме через цей конфесійний нюанс згадувана східнообрядова християнська людність і мусить чекати два тижні (а з 2101 року – на день довше) зі своїм окремішним святкуванням Різдва і Нового року.

І знову ж таки, не було би проблем, якби у своєму цивільному житті ця людність не мусила користуватися календарем хоча сумнівної кошерності, але чітко визначеної прецезійності.

Але і тут не було би проблем, якби чітка розмежованість світського та церковного святкового циклу у нас тривала далі.

Ще два-три десятиліття тому в Галичині, скажімо, ялинки масово ставилися не раніше святвечора; 1 січня був "їхнім" Новим роком, а 14 січня – "нашим". А для "них" – "нашого" і "вашого" взагалі не існувало: цей старий Новий рік разом з Різдвом був просто курйозним пережитком релігійних забобонів. Чітко і ясно.

Проблеми пішли, коли "їхні" зникли, а Новий рік на 1-е січня лишився. І тут виявилося, що природніше якось Новий рік починати з першого числа, а не з 14-го. І в Европі (де "їх" і не було), зрештою, теж Новий рік, святкується 1-го січня. До того ж святкувати, коли всі святкують, - воно чомусь приємніше, ніж постити, коли всі святкують.

Трансформації сталися і у зворотному до секуляризації напрямку: старий Новий рік опублічнився, а Різдво з пережитку перетворилося на "гордість нашої ідентичності, яке ми героїчно пронесли через тяжкі історичні випробування".

Словом, пройшло зближення двох поглядів, а з ним – інтерференція (накладання) двох зміщених циклів свят. З нівелюванням суті обох. Григоріанський Новий рік своєю цивільністю повністю відірвався від різдвяної першопричини, натомість юліанський цикл втратив цілісність різдвяного посту і "правдивість" Нового року.

Греко-католицька (не знаю як у православ’ї) диспенза, хоч і знімає для найбільш практикуючої частини східнообрядової людності "юридичну" проблему посту, але емоційну цілісність відновити не може (підхід єпископа Хомишина був куди ефективніший).

І ще один аспект. Світоглядний. Він, може, не так зауважуваний ("екзистенційна очевидність є тим менш видима, чим більш є очевиднішою"), але вдумаймося: що в результаті ми отримуємо?

Замість природної послідовності: Різдво як подія (24 грудня за новим чи старим стилем), яка потім отримує належну оцінку (Новий рік 1 січня за новим чи старим стилем), ми фактично маємо: Новий рік (1 січня), а потім Різдво (7 січня).

Де факто Новий рік у масовій свідомості передує Різдву. Спочатку ми отримуємо інтерпретацію новини (диво Різдва), а потім буденно розміщаємо її в підказаному нам місці системи цінностей. Різдво стає вторинним, не ми самі кожного року, дивуючись, заново визнаємо його за чудо, а буденно сприймаємо розжоване чуже пояснення його цінності.

Є, без сумніву, свої догматичні рації в церковних ієрархів (хоча цікаво – якби юдеї змістили Песах, ми знову почали б сувати календарем?).

Але є і суспільна рація, що поза догматами (це компетенція теологів) вимагає визнати календарну помилку Юлія Цезаря, хай навіть узаконену Нікейським собором. Бажано раніше, ніж внаслідок цієї помилки юліанське Різдво зміститься до григоріанського Великодня.