Легенда про Nachtigall
Нищення єврейського населення на окупованих територіях було реалізацією нацистських ідеологічних засад. Підхід до виконання цього завдання вражав своєю бездушною методологічністю – спеціальні "айнзацгрупи" виловлювали і вбивали євреїв, створювалися табори смерті, постійно "вдосконалювалися" засоби масового вбивства.
На момент вступу на українські землі у 1941 році німецькі "айнзацгрупи" вже мали досвід у реалізації таких заходів. Тож, коли 1 липня вони ввійшли до Львова, діяли впевнено, реалізовуючи свої жахливі завдання.
За наступні дні заарештовано кілька тисяч людей - євреїв та представників польської інтелігенції. Більшість із них майже відразу розстріляно, інших запроторено до щойно створеного гетто, мешканців якого винищено дещо пізніше. В подальшому жертвами "айнзацгруп" стали десятки тисяч євреїв.
Слідство про перебіг масових вбивств євреїв та поляків в перші дні німецької окупації почалося відразу після завершення Другої світової війни. Радянськими органами було створено Надзвичайну державну комісію, яка встановила факт злочину і навіть назвала його виконавців.
Підсумком роботи комісії стало спеціальне видання "Про злочинства німців на території Львівської області. Повідомлення надзвичайної Державної Комісії по встановленню і розслідуванню злочинств німецько-фашистських загарбників", опубліковане в Києві у 1945 році.
Отож у згаданій брошурі організаторами та виконавцями злочину названо: генерал-губернатор Польщі Франк, генерал-майор поліції Ляш, губернатор Галичини Вехтер, начальник поліції Кацман, гауштурмфюрер Гебауер, гаупштурмфюрер СС Варцок, оберштурмфюрер СС Вільгауз, лейтенант СС Шейнбах, оберлейтенант СС Сіллер, штурмфюрер СС Райс, штурмфюрер Веске, оберштурмфюрери СС Рокіта, Урман, Шульц, оберлейтенант СС Векне, шарфюрер СС Колінко, шарфюрер СС Гейне, унтерштурмбанфюрер Гайніш, гауптштурбанфюрер СС Гжімік, шеф зондеркоманди №1005 Шерляк, гауптштурмбанфюрер Раух, шарфюрер СД Елітко, шарфюрер СД Прайс, керівник "бригади смерті" Ейфель, шарфюрери СД Райс і Майєр, обервахместри СД Клік і Вольф, капітан Блют, майор Сідорен, майор Рох, обер фельдфебелі Міллер і Пер, комісари в справах євреїв Енгель, Зейс, Укварт, Леонард, шарфюрери СС Еріх, Хан, Блюм, Верет, Біттерман та ін.
Результати діяльності цієї комісії перевірялися й були підтверджені Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі на засіданнях 15 лютого і 30 серпня 1946 року.
Зокрема, головний звинувачувач з радянського боку генеральний прокурор Руденко, виступаючи на процесі, заявив: "Загони гестапівців ще до захоплення Львова мали складені за наказом німецького уряду списки найвидатніших представників інтелігенції, призначених до знищення. Одразу після захоплення міста Львова почалися масові арешти і розстріли".
У цьому ж виступі можна знайти ще й такі слова: "Вбивства радянських громадян здійснювалися не випадковими бандитськими групами німецьких офіцерів і солдатів, а згідно із затвердженими планами німецькими військовими з'єднаннями, поліцією та СС".
Факти, встановлені цієї комісією, побутували як незаперечні в історіографії, в тому числі радянській прес-конференції східнонімецького професора Альберта Ордена у 1959 році.
Професор зробив сенсаційне "відкриття" про те, що масові вбивства у Львові організували і провели… українці, вояки спеціального батальйону "Нахтігаль". Проте, як виявилося згодом, основною мішенню його звинувачень були не стільки українці (хоч і про те, аби зайвий раз звинуватити українських націоналістів у всіх смертних гріхах комуністи не забували ніколи), як його колега професор Теодор Оберлендер, що в 1941 році був німецьким зв'язковим офіцером в українському батальйоні.
Розпочалась активна робота зі збору матеріалів і свідчень, які б дозволили обґрунтувати тезу про причетність "Нахтігалю" та Оберлендера до нацистських злочинів у Львові.
Цією справою зайнявся Комітет німецької єдності, що базувався в Німецькій демократичній республіці. Усі докази зібрали блискавично швидко – протягом листопада 1959 року, набралося їх лише дев'ятнадцять.
При перегляді даних обвинувачувальних матеріалів в очі впадає одна деталь – свідків шукали по всьому світі, тільки не у Львові, де "Нахтігаль" з Оберлендером мали чинити свої "злочини". З усіх знайдених свідків лише троє до війни були корінними мешканцями Львова, – усі інші опинилися в місті випадково, тимчасово, проїздом тощо.
Можливо побоювалися що свідки-львів'яни зможуть згадати не тільки вбитих у липні євреїв та поляків, але десятки тисяч замордованих НКВД українців, залишених в тюрмах Західної України після відступу Червоної армії.
Зібрані свідчення швиденько було передано до суду, який в підконтрольній Москві Східній Німеччині міг бути тільки "найгуманнішим", а тому заочно визнав Оберлендера винним і присудив йому довічне ув'язнення.
Наступним етапом мало бути проведення процесу у ФРН. Збором доказів у Західній Німеччині зайнялась Асоціація жертв нацизму.
Але ніяких нових документів знайти не вдалося, а ті, що вже були знайдені, не визнавалися західнонімецьким правосуддям. Тоді їх сфабрикували радянські спецслужби, які представили "свідчення" кількох вояків "Нахтігалю".
Згодом в рамках інформаційної кампанії вони були опубліковані в окремій брошурі "Криваві злочини Оберлендера".
6 квітня 1960 року ці "докази" були перекладені німецькою мовою і відправлені до штабу Асоціації жертв нацизму в місто Людвігсбург. Асоціація подала документи до суду.
У звинуваченні мовилося, що батальйон "Нахтігаль" нищив євреїв і поляків у Львові, Золочеві, Сатанові, Юзвині, Міхалполю, а в ніч з 3 на 4 липня українські легіонери нібито розстріляли сотні польських інтелектуалів.
Західнонімецький суд провів детальне розслідування і в жодному випадку не знайшов достатніх доказів для підтвердження злочинів, що приписувалися "Нахтігалю". Слідчими було встановлено, що "більшість членів "Нахтігалю", хоча й знали про жахливі вбивства проведені енкаведистами, а серед замордованих були і члени родини деяких солдатів, як правило, дотримувалися взірцевої дисципліни".
На суді працювала спеціальна слідча комісія, яка переслухала 232 свідків і визнала, що закиди проти формування "Нахтігаль" й офіцера Оберлендера, цілковито позбавлені підстав.
Хоча німецькі слідчі не виключали, що "члени українського батальйону "Нахтігаль", прізвищ яких не встановлено, на власний розсуд могли брати участь у вбивствах та погромах, без відома і всупереч виразним заборонам командирів батальйону".
З огляду на сказане вище, підсудних звільнили від вини і покарання встановленого судом НДР.
Що ж змусило Москву переглянути свої ж офіційні висновки щодо учасників та організаторів масових вбивств у Львові в липні 1941 року?
По-перше, прагненням покарати військових злочинців прикривалася політична гра інспірована КГБ проти західнонімецького уряду на чолі з Конрадом Аденауером.
Він у 1953 р призначив Теодора Оберлендера на посаду міністра в справах жертв війни, депортованих і репатрійованих німців. Під його опікою опинилися мільйони німців-утікачів і переселенців із колишніх земель Рейху, які після війни відійшли до Польщі, Чехословаччини й СРСР.
Серед цієї маси людей панували виразні антикомуністичні настрої. З часом Оберлендер, спираючись на них, розпочав створювати потужну політичну партію з яскравим антилівим ухилом, таким чином привернувши до себе увагу КГБ.
Частково завдання із компрометації уряду Аденауера і безпосередньо Оберлендера доблесним чекістам вдалося реалізувати. Не зважаючи на виправдання у суді, Оберлендер пішов у відставку як міністр, причетний до гучного політичного скандалу.
Іншим завданням кампанії проти "Нахтігалю" було відвернути увагу світової громадськості від злочинних дій КГБ. Адже трохи більше як за тиждень до згаданої прес-конференції терорист КГБ Богдан Старшинський у Мюнхені вбив провідника ОУН Степана Бандеру.
Очевидно, що підозра у скоєнні цього злочину відразу впала на радянські спецслужби. Аби захистися від цих звинувачень, чекісти запустили інформацію про те, що Бандеру убив… Оберлендер, який таким чином намагався приховати свої злочини з 1941 року.
Проте ця інформаційна кампанія зазнала цілковитого краху, коли через кілька років до західнонімецьких правоохоронних органів звернувся сам Богдан Сташинський, який визнав свою вину і докладно розповів про деталі вбивства, зробленого за наказом КГБ.
Отже, легенда про участь "Нахтігалю" у масових вбивствах в липні 1941 року була інструментом політичної гри, яку проводили органи держбезпеки СРСР проти Західної Німеччини та української еміграції.
Незважаючи на її цілковиту компрометацію, вона увійшла в канон радянської антинаціоналістичної риторики. Її й досі використовують несумлінні історики, виконуючи політичні замовлення.
Прикро, що до кампанії, спрямованої проти повернення правди про український визвольний рух 1920-1950-тих років залучаються і закордонні установи, зокрема й такі солідні як дослідницький інститут Яд Вашем.
Доречніше було б працівникам цього інституту спрямувати свої зусилля на відродження пам'яті про тих євреїв, які разом з українцями зі зброєю в руках боролися проти нацистського та сталінського тоталітарних режимів.
 |
Автор: Володимир В'ятрович, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам'яті
