Воля депутата чи вірус програми?

Коли Верховна Рада Української РСР вперше була обрана у напівдемократичних умовах, у далекому 1990 році, народні депутати голосували виключно "руками". Іншого, "автоматизованого", способу волевиявлення тоді не було.

Для підрахунку голосів у залі постійно діяла лічильна комісія. Замість звичних тепер комп'ютерів навіть у секторі стенограм працювали героїчні дівчата-стенографістки лупасячи по клавішах так швидко, що навіть у коридорі було чути кулеметні черги їхніх друкарських машинок.

Зрозуміло, що на початку 90-х років система "Рада", яку розробили виключно українські програмісти, стала величезним кроком. Десь у ті ж роки у парламенті з'явилося комп'ютерне управління, яке випередило розвиток більшості народних депутатів на десять років вперед.

Зокрема, коли у Верховній Раді вже існувала закрита локальна мережа, - законопроекти між комісіями все ще передавали за допомогою дискет.

Тодішній народний депутат, фізик за фахом, Юрій Буздуган, скаржився мені особисто, що його помічниця не може добитися законопроектів навіть на дискетах і змушена самотужки вдруковувати багатосторінкові закони у його комп'ютер.

Станом на 99 рік, коли всі комп'ютери парламенту мали доступ до мережі Інтернет, відповідальний працівник комітету з питань фінансів та банківської діяльності попросив мене допомогти йому внести правку у текст.

Коли я запропонував йому поставити мишку на другий абзац тексту, він, ремствуючи на відсутність секретарки, спробував водити мишкою по монітору комп'ютера, викликавши дружний регіт присутніх.

Тим часом вся інша Україна переходила від "Чирайтера" і "Нортон-командера" до Word 5.5 for DOS. Забувала про DOS, вивчаючи Windows 3.1, а потім і захоплювалась Windows 95. Ми змінювали PC/XT 80 на PC/AT 386, 486, Pentium... Обсяг жорсткого диску перевалив за 1000 мегабайт і почав показувати сотні "гігів"…

Не змінювалась тільки система "Рада", перетворюючись з передової розробки початку 90-х років у застарілого монстра, якому місце тільки в музеї української кібернетики.

Прийшовши на своє робоче місце у листопаді 2007 року, я був вражений постійними підвисаннями "передової розробки українських фахівців".

Морально застарілий чорно-білий монітор висне мало не кожного разу, коли потрібно зайти у меню. Кнопки не сенсорні, натискуються погано, мишка відсутня.

Але найбільше вражає внутрішня філософія, закладена до функціонування цієї розробки. Радянський, треба уточнити "совковий" підхід відчувається на кожному кроці. І однією з найголовніших проблем є обмеження часу для голосування народного депутата.

Формально на волевиявлення 450 народних обранців система "Рада" відводить аж 10 секунд. Ви сотню разів бачили по телевізору цю процедуру і чули її мелодійні сигнали.

Однак тільки депутатам відомою, що для того, щоб "Рада" не давала збоїв, найкраще голосувати між 8 та 5 секундами процесу. У всіх інших випадках результат не гарантований – або ще зарано, або вже запізно.

Крім того недостатньо натиснути на кнопку, потрібно ще дочекатись появи підтверджуючого сигналу на персональному (чорно-білому) моніторі.

Давайте замислимось – в чому сенс волевиявлення народного обранця? Кожен з нас, представляючи сотні тисяч людей, уповноважений заявити свою і їхню волю під час голосування.

Хто вигадав, що воля представника сотень тисяч громадян має залежати від часу для голосування? Адже запізнення натискування кнопки веде до того, що ваш голос не буде враховано взагалі.

Ще гірша ситуація, коли підвисає система. Ярослав Федорчук, багатолітній керівник виконавчого секретаріату партії Юлії Тимошенко, не перший раз обраний народним депутатом.

Відданий і перевірений боєць партії був вражений до глибини душі, коли система "Рада" не відреагувала на його голосування за Юлію Тимошенко.

Ще більш шокований керівник Львівської обласного штабу БЮТ Іван Денькович. Організована ним виборча кампанія в області принесла блокові один з найкращих результатів по країні. І от його телефон червоний від обурених дзвінків земляків.

В обох випадках і народні обранці, чиї картки не спрацювали, і їхні сусіди бачили, як відбувалося натискування кнопки "за" у визначений системою відрізок часу, але система "Рада" проігнорувала їх волевиявлення.

Ось тут і виникає питання – чому Регламент не визнає заяви народного депутата, який підтверджує своє голосування письмово? Зрештою, що первинне – справжня воля члена парламенту – чи результат зависання системи?

Недосконалість і моральна застарілість "Ради" помножена на совкові обмеження закладені у її роботу, вкупі з недосконалими нормами регламенту призвели до того, що нового прем'єра не було обрано всупереч волі виборців і народних депутатів.

Інший не менш парадоксальний наслідок "не спрацювання системи" - уряд, що втратив коаліцію, яка представляє більшість у Верховній Раді, залишився при владі ще на 2 дні.

Чи може відмова системи голосування призвести до перегляду результатів виборів? З огляду на скасування результатів голосування, попри письмові заяви народних обранців, питання набуває риторичних ознак.

У сусідніх країнах Європи електронна система підрахунку голосів поєднується з розумними альтернативами, якщо виникає хоч найменше підозра у спотворенні волевиявлення членів парламенту.

Форми "неелектронного голосування" різні – від вставання кожного народного обранця, до опускання бюлетеню у прозору урну, що стоїть перед спікером під прицілом відео та фотокамер.

І тут треба сказати про ще одну рудиментарну норму регламенту, яка виглядає трохи дикувато в наш час – таємне голосування. Захищені депутатською недоторканістю, за чавунними парканами довкола будинку парламенту і броньованим склом наших мерседесів ми і так відірвані від народу.

Однак цього замало – ми сором'язливо ховаємо своє голосування від сторонніх очей, запровадивши вибори спікера і його заступників у кабінках за напівпрозорим балдахіном.

Від кого ховаємось, панове-депутати? Від своїх виборців? Чому під час принципових голосувань, кожен з нас не може підвестись і ясно та недвозначно заявити про свою політичну позицію?

Днями вся країна спостерігала цирк, коли кілька десятків народних обранців викручували і рвали дроти до мікрофону спікера, забирали у нього картку для голосування. У мене особисто це викликало різні почуття.

Найперше, я вдячний колезі Лук'янову за подарований ним шанс для демократичної коаліції. Навіть якби зависання системи "Рада" було визнано недостатньою підставою для переголосування, то таке активне зневажання голови Верховної Ради, яке перешкодило його голосуванню, дало б президенту достатньо причин, щоб спробувати все спочатку.

З іншого боку, хочу звернутися до опозиції. Панове, на комусь ця дикість повинна закінчитись!

Застосування примітивної сили свідчить про недостатню розумову діяльність. Дуже сильні, але тупі неандертальці вимерли, а опозиція – це майбутня влада і вона зобов'язана бути розумною.

Віктор Уколов, народний депутат України