Інститут президента: у пошуках сенсу

Імпотенція політичного інституту "президент" не може бути, а є нормою суспільного життя.

Нова редакція конституції майже повністю усунула президента від прямого впливу на виконавчу владу. А дефіцит діяльності, що утворився у результаті, не був заповнений альтернативними функціями.

У результаті нового формату президент зберіг розмір бюджетного фінансування, величезну адміністративну структуру (понад 600 осіб) та прямий вплив на два міністерства - оборони та зовнішніх справ. І втратив усі цивільні виконавчі ресурси по усіх напрямках державної діяльності – прямий вплив на виконавчу владу у процесі її діяльності та прямий вплив на її формування.

Ющенко опинився поза владою, поза реальною виконавчою владою, яка близька до реальних грошей та реальних справ – формування та виконання бюджету (як казали комуністи – "освоєння", мабуть, від слова "своє").

Тепер інститут президента з незрозумілими та неповноцінними, можна сказати декларативними, державницькими функціями. Навіщо він такий потрібний?..

На щастя, конституційна реформа не відібрала у президента морального обов’язку та відповідальності перед суспільством.

Так, президент не здатний у новій ситуації забезпечити власне бачення державної політики, в наказному порядку розпочати політику ефективних реформ, чи оголосити про конкретну реформу (ЖКГ, освіти, системи охорони здоров’я тощо) – він не є виконавчою владою та не має на неї впливу.

Але те, що вже через півтора року він відповідатиме перед суспільством за свою політичну імпотенцію своїм руйнівним програшем на президентських виборах, вимагає від нього нарешті поворушитися – шанси на другий строк, хоч і мізерні, дійсно є.

Щоби стати вдруге президентом Ющенко має знайти той найефективніший сенс свого президентства, на який суспільство безрезультатно очікує з 2004 року.

Варто лише сказати, що той новий сенс існує, реально існує. Але чи стане волі у Ющенка зрозуміти своє призначення, і чи стане професійності та вдачі реалізувати його?

Жаль, що вже два роки пройшло після політреформи, а "віддаленість від кормівки" досі не спровокувала президента до дії, до пошуку сенсу свого буття, та для створення нової якості президентської гілки влади.

Президент намагався щось зробити, тобто він намагався зробити – значить воля до влади ще залишилася і президент діє, але те щось є абсолютно неправильним напрямком вкладання сил, він діє згубно і для себе, і для державної влади та суспільства.

Базові сценарії поведінки президента можна розділити на три: зворотній, нульовий та конструктивний.

В умовах прийняття зворотного варіанту, президент відмовляється від креативу та пошуку нового конструктивного сенсу, та діє у напрямку повернення минулого обсягу повноважень – це і подання до конституційного суду щодо політреформи, і відповідна діяльність через НУ-НС у парламенті, і взагалі демонстрація ностальгії за минулою політичною моделлю та несправедливості поточної.

Назад у минуле без жодного конструктиву.

Нульовий варіант означає абсолютну пасивність щодо діяльності по зміні конституційної конфігурації влади.

Президент покоряється стану речей, розуміє свою неспроможність змінити щось, та у зв’язку з цим веде політику максимальної користі від займаної посади для особисто себе.

В останнє – він приділяє мало уваги реальній політиці і слабо використовує величезний кадровий потенціал працівників секретаріату, веде відверто слабку публічну політику за принципом "достатньо" для уникнення імпічменту, живе у своє задоволення – відпустки, закордонні поїздки, дружба (а не ділові стосунки) із закордонними високопосадовцями, лобіювання особистих слабкостей - у нашому випадку історичні погляди та зовнішньо-політична орієнтація, що в умовах двополярної України продовжує розривати її.

Загалом кажучи, непродуктивно, а почасти і деструктивно проїдає бюджетне фінансування, паралельно надаючи численні приводи для соціальної напруги своєю агресивною однобокою політикою.

Те, чим президент займається вже два роки, є нічим іншим, як змішаною формою нульового та зворотнього сценаріїв.

Зрозуміло, що шлях у вчора – це деструктивний шлях, шлях політичного конфлікту, затягування початку реформ та відвернення уваги від реальних пріоритетів державної влади: реальні суспільні проблеми та виклики замінюються проблемами дисбалансу влади, її неспроможності до управління.

Аби стати корисним суспільству, потрібно дивитись у завтра, обрати конструктивний сценарій розвитку інституту президента.

Такий шлях інституційного розвитку принесе користь і особистості президента – якщо йому вдасться знайти сенс президентства та переконати суспільство у його необхідності, суспільство може знову делегувати йому президентські повноваження.

Варіантів нового сенсу президента небагато.

Спробую лише тезово окреслити найбільш конструктивну, з погляду автора, модель президентства та механізм її реалізації.

Цю модель давно вже пропонує загально відомий теоретик стратегій Сергій Дацюк – це функціонування інституту президента як стратегічної влади. Усі унікальні можливості наявні: вичавлення президента з виконавчої (тактичної) влади та дефіцит діяльності та функцій інституту президента.

Президент має кардинально трансформувати власну реальну політику: скористатися своєю "позавладністю", адже для суспільства цілком очевидна корупційність, бездіяльність та неефективність державної влади.

Президент має чудові можливості власним прикладом, на контрасті, продемонструвати суспільству системні хиби державної влади і дистанціюватися від неї.

Президент цілком спроможний, користуючись свободою діяльності від відсутності повноважень, здійснювати власну стратегічну гру публічних директив виконавчій владі щодо необхідних першочергових дій, започаткування реформ та звітності перед суспільством щодо діяльності.

Таким чином він зпозиціонує себе як "адвокат суспільства" і "стратегічний керівник держави" - вигідно надбудується над виконавчою та законодавчою владами.

Благо, президент забезпечений необхідним для цього адмінресурсом – в нього є найбільший вплив на РНБО, йому підпорядкований Національний Інститут Стратегічних Досліджень(НІСД).

Найважче - це спромогтися заповнити власну політику реальним змістом – не практикуючи дієву стратегічну публічну політику впродовж трьох років, з "кадровим розбродом" у секретаріаті, РНБО та НІСД – саме це є найскладнішим для президента завданням, зміна курсу.

Здається, що тільки запропонований варіант розвитку подій може гарантувати Ющенку другий строк. Президент має відмовитися від претензій на виконавчу владу, та прийняти рішення про загальне управління країною, стратегічне.

У цьому є сенс. Адже політичні реалії у вигляді Юлії Тимошенко підтверджують – будь-який інший варіант розвитку подій – приведе до конфронтації між ними, висування Юлі у президенти та її перемоги.

Єдине, що можна зробити для її невисування, – це надати їй повноту виконавчої влади, щоби перспектива президентства стала для неї неактуальною. Повнота виконавчої влади для Тимошенко та повнота стратегічної для Ющенко – ось той взаємоприйнятний та взаємовигідний варіант, який влаштує усіх, і суспільство в тому числі.

Вони повинні встигнути за ці півтора року продемонструвати суспільству професійний та ефективний тандем державного управління. У такому разі суспільство може відродити довіру до президента та надати йому мандат вдруге.

Можна назвати запропонований сценарій останнім шансом з мінімальною вірогідністю повторного президентства, адже рейтинг Ющенка фактично знищений. А рейтинг Тимошенко паритетний до Януковича.

Але, незважаючи на мізерні шанси перемоги у президентських виборах, треба реалізовувати перехід інституту президента до стратегічної якості: якостей арбітра політичної конкуренції, адвоката інтересів суспільства та штурмана української держави.

Нарешті можна сподіватися на те, що сама традиція президентства перейде на якісно вищий рівень. І тільки заради зміни політичних традицій пропоную Ющенку обрати шлях стратегічної влади. Думаю, іншого альтернативного місця не існує для інституту президента в умовах парламентсько-президентської республіки.