Юхиме Леонідовичу, закрийте шахту Засядька!
Беззмінного народного депутата протягом останніх декількох парламентських скликань, Героя України.
В.о. прем'єр-міністра країни з вересня 1993 по липень 1994 року. Патріарха тієї донецької регіональної еліти, яка настільки зміцніла на початку 90-их, щоб керувати країною ще тоді. І тим більше зараз.
Тим дивнішою для мене стала розтиражована газетою "Діло" у день національної жалоби по загиблих на шахті ім. Засядька шахтарях нібито принципова згода фактичного хазяїна закрити рідне підприємство після безпрецедентної за кількістю жертв катастрофи.
"Не можу дати ніяких пояснень аварії, яка трапилася. Якщо гине стільки людей, а причину не знає ніхто, може, дійсно, цю шахту потрібно закрити" - такі слова Юхима Звягільського, вимовлені після засідання урядової комісії процитувало "Діло" у підтвердження його благих намірів.
Це тягло на сенсацію. Але буквально наступного дня газета дезавуювала власну інформацію.
Мовляв, Юхим Звягільський подібного не говорив, а цитата була взята зі слів Анатолія Акімочкіна, голови Незалежної профспілки гірників України в Донецькій області. Нібито саме лідер непідконтрольного донецьким вугільним бонзам профспілки і був свідком вищезгаданих слів Звягільського, вимовлених після бесіди із секретарем РНБО Плющем і главою секретаріату президента Балогою.
Як би там не було, але дискусія про можливість закриття орендного підприємства "Шахта ім. Засядька" після безпрецедентно масштабної аварії цілком логічна.
Мабуть, навряд чи б вона була настільки актуальною сьогодні, якби підприємство, крім мільйонів тонн вугілля, не видавало настільки ж стабільно з 1999 року десятки і шахтарських трупів, і покалічених гірників.
Страшний рекорд у сто (!) людських життів (одинадцять шахтарів, які залишилися під землею, вже мертві та проблема лише в тому, щоб коли-небудь узагалі дістати бідолах з пекельної, дотепер палаючої пастки - Авт.), встановлений вночі 18 листопада 2007 року - психологічний рубіж.
Перетнувши його, і для всієї вугільної галузі країни, і для всього українського суспільства питання "А навіщо потрібна така шахта?" далеко не риторичне. І вже точно не провокаційне.
Отже, що таке шахта ім. Засядька?
Наймогутніше підприємство вугільної галузі, яке щорічно входить до першої п'ятірки українських шахт за обсягом видобутку вугілля. 10 тисяч працюючих тільки на самій шахті, не рахуючи зайнятих у сільськогосподарському виробництві агрофірми "Шахтар".
Засядько - це стабільні 4 мільйони тонн за рік коксівного вугілля для металургії коштовних марок - К і Ж. Це - чотири працюючі лави та 37 підготовчих вибоїв.
Це - власна соціальна інфраструктура: житловий мікрорайон, садки, поліклініки, санаторій у Криму. Це найсучасніша установка дегазації шахти, яка дозволяє не тільки цим же смертоносним метаном заправляти автопарк, обігрівати шахтарський мікрорайон і забезпечувати електроенергією саму шахту.
Вона - перше з усіх українських підприємств, яке завдяки тому, що не викидає шахтний метан в атмосферу, а використовує надалі у виробництві, одержало право на торгівлю квотами на викиди парникових газів у рамках Кіотського протоколу.
Австрія та Японія, одержавши ці квоти, зобов'язалися поставити підприємству дегазаційне устаткування на 2,5 млн. євро, стверджує "Російська газета" і одночасно резюмує: "шахта ім. Засядька…найприбутковіша й одночасно найнебезпечніша шахта України…приносить своїм господарям близько 250 мільйонів доларів доходу в рік".
І попри все те, що в безпеку підприємства вкладаються чималі кошти - закуповується сучасне дегазаційне устаткування, будуються могутні стовбури для подачі повітря, підземні виробітки шпигуються газовловлюючими датчиками - шахта Засядька - лідер за кількістю смертельних аварій у галузі.
Статистика невблаганна: їх на цьому підприємстві в 7 разів більше, ніж у всій вугільній промисловості України.
Але що найцікавіше: таке відчуття, що чим більше вкладають у безпеку на Засядька, тим більше катастрофічних наслідків має чергова аварія. Дійшло вже до того, що після попереднього вибуху в 2006 році, коли загинуло 13 гірників, міністр вугільної промисловості Сергій Тулуб просто розвів руками, мовляв, причиною аварії стали невідомі науці газодинамічні явища.
Так, найскладніші гірничо-геологічні умови. Так, глибини понад тисячу метрів. Так, повний набір усіляких небезпек - раптові викиди, самоспалахуючі шари, надкатегорійність і по метану, і по вугільному пилу. Але все те ж саме є і на інших шахтах!
Тобто виходить, що про безпеку піклуються більше за всіх, при цьому жертв на шахті теж більше, ніж у всіх. Питання: як таке може бути? Хоча своє остаточне слово повинна ще сказати урядова комісія, але відповідь, яка лежить на поверхні, та про яку перешіптуються шахтарі, і вже відкрито говорять фахівці в ці чорні дні в Донецьку - гонитва менеджерів і господарів шахти за надприбутками.
Чим більше добуваєш вугілля - тим більше виділяється газу. Ця проста істина відома кожному, хто хоч раз торкався вугільної теми.
Безпосередньо метан виділяється із самого вугільного шару, у той момент, коли комбайн рубає чорне золото в очисному вибої. Якщо його концентрація сягає від чотирьох до п'ятнадцяти відсотків, то метано-повітряна суміш стає вибухонебезпечною.
Тобто, щоб забезпечити безпеку, треба припиняти роботу, провітрювати лаву та відповідно скорочувати видобуток, а значить - менше продавати вугілля та менше заробляти.
Щоб цього не допустити, розповідають гірники, керівники різних рівнів від директора шахти до бригадира по-різному - натяками, домовленостями, наказами - змушують самих шахтарів до самостійного створення умов для масових самогубств.
Бачиш небезпечну за нормативами концентрацію метану - у тебе є два виходи.
Перший - проігнорувати небезпеку. Тобто, вивести з ладу або штучно занизити показники, або просто не звертати увагу на газові датчики. Тобто рубати вугіллячко далі, отримуючи зарплату.
Другий - припинити роботу як того і вимагає техніка безпеки, та піддатися ризику звільнення або переводу на іншу менш дохідну ділянку роботи. Після пари-трійки подібних диявольських угод із власним інстинктом самозбереження в шахтарів він атрофується практично цілком.
Наслідки вибуху метану в лаві та сусідніх виробітках для людини шахтарі порівнюють із шансами таргана в стволі при пострілі з рушниці. Пекельна суміш з вогню, диму та газу, наймогутніша вибухова хвиля в закритому просторі, яка розриває часом навіть рейки.
Миттєво зникаючий кисень. Позамежні температури. Кромішня пітьма. Багатометрові завали з породи й устаткування. І все це на глибині понад тисячу метрів. І на відстані декількох кілометрів від виробітку зі свіжим струменем повітря.
Чи це не справжнє пекло? Шанси вижити лише в тих, хто подалі. І то, якщо вчасно зорієнтуються, включать "саморятувальники" (спеціальні прилади, які дозволяють певний час дихати циркулюючим з власних легень повітрям, оскільки ніякого іншого повітря при вибуху на аварійній ділянці не залишається зовсім - Авт.) і знайдуть шлях до рятівного свіжого струменя.
Отже, що ми маємо в сухому залишку? Де-факто приватна шахта Засядька добуває вугілля для приватної металургійної промисловості. Вугілля Звягільського купують заводи Ахметова, Бойка, Тарути. Виробничий ланцюжок "вугілля - кокс - метал" дає надприбуток усім власникам підприємств гірничо-металургійного комплексу.
Варіант перший. На Засядька працюють шахтарі, яких свідомо - батогом або пряником, неважливо - змушують порушувати техніку безпеки.
Вони примирюються з подібними порядками і, насправді, йдуть на самогубство заради стабільної заробітної плати, з болем згадуючи про щоденні угоди з власним життям лише на могилах загиблих товаришів. Держава Україна має з цього всього смертельного калейдоскопа податки з оборотів підприємств і доходів трудящих.
Варіант другий. На шахті неухильно дотримуються написаних кров'ю гірників норм техніки безпеки. Щорічно поліпшується система дегазації. Ніхто нікого не примушує і не спонукує йти на самогубство.
Але причиною масових трагедій є, як тепер уже попередньо стверджує комісія, раптовий викид великої кількості метану. Тобто непідвласна людській науці та розумінню стихія.
Тобто, карма в Засядька така - людей губити пачками. Прокляття сталінського вугільного наркома. А чому б і ні? І в першому, і в другому випадках питання "Заради чого все це?" - залишається без відповіді з боку держави.
Може, металургійні заводи ляжуть без вугілля із шахти Засядька? Не ляжуть - і "Метінвест", й "ІСД", й "Ілліча" знайдуть, де купити коксівне вугілля. В іншому випадку - гріш ціна тамтешнім власникам і менеджерам.
Можливо, вісім тисяч працюючих на Засядька не знайдуть собі роботи в Донбасі? Дехто, можливо, і не знайде. Але тоді гріш ціна цим чоловікам, не здатним прокормити свої родини нічим іншими, крім як компенсаціями від держави за свої ж загублені життя.
І тим більше гріш ціна керівникам країни та регіону, які не в змозі допомогти працевлаштуватися в промисловій густонаселеній області з центром, який інтенсивно розвивається - "мільйонником" декільком тисячам гірників: відкрити нові лави на інших шахтах, нові робочі місця в промисловості або в дрібному бізнесі.
Може, розориться Юхим Леонідович Звягільський? Ніколи! Поруч є трохи гірші, але достатньо перспективні для розробки шарів шахти - "Бутовка-донецька", "Щегловська-глибока", "ім. Панфілова".
При своїх капіталах і знанні вугільного бізнесу, якими володіє Звягільський, вивести ці підприємства в прибуток не складе великої праці.
І потім, Юхиме Леонідовичу, вам незабаром виповниться 75 років. Невже Вам мало тих гонінь і звинувачень, які змусили бігти з країни в Ізраїль у 93-94 роках?
Невже все одно, як Вас будуть згадувати в Донбасі й в Україні? Якщо ні, то, будь ласка, закрийте шахту ім. Засядька!
 |
Артем Шевченко, журналіст, для УП
