Третя українська

Електричка проскакує сосновий ліс, підстрибує на прирічковому горбочку, перескакує ріку через міст, біжучи високим насипом почерез долину. Справа на горбі в зелені ховається будинок відпочинку письменників, попереду - залізнична станція.

Це - Ірпінь, 15 кілометрів від Києва, 15 хвилин електричкою від метро Святошин.

Відстань - як до Борщагівки, але тут кругом - соснові ліси, а не безкінечні панельки. Сотка землі у цьому місті, що налічує 40 тисяч населення, уже подекуди і до 20 тисяч доларів дотягує.

Тут народжується третя українська революція.

Перша: незалежність

Перша українська революція відбулася в 1987-1991 році, її метою було здобуття незалежності України, закінчення брехливої і убогої епохи СРСР.

Починаючи від перших екологічних мітингів, вона продовжилася в боротьбі за відновлення української церкви, за виведення наших хлопців з Афгану, дійшла свого піку у шахтарських страйках і студентському голодуванні.

Це була і економічна революція - проти того, щоб гроші і ресурси України йшли в Москву.

Вона закінчилася успіхом: Союз упав, Україна стала незалежною державою.

Друга: свобода

Друга українська революція відбулася в 2000-2004 роках, її метою була боротьба за свободу слова і переконань.

Почавшись вбивством Георгія Гонгадзе, почерез протести "України без Кучми", темники, адмінресурс, підкинуту в офіси Пори вибухівку, вона завершилася масовим мирним протестом.

У цій революції також була економічна складова - проти засилля "контролюючих органів", проти надмірних податків, які витісняли економіку в тінь і знищували приватну ініціативу.

Вона також закінчилася успіхом: нахабство і впевненість Системи у власній безкарності було подолане, монополію на інформацію знищено, право людей на свободу поглядів підтверджено.

Третя: середовище

Третя українська революція буде революцією місцевого самоврядування. Перш за все, вона підніме питання екології, архітектури, комунального господарства - середовища, в якому живе людина - яким повітрям дихає, яку воду п’є, які звуки чує; чи є де погуляти з дитиною, наскільки тепло в хаті і чи є що показати гостям з інших місць.

По-друге, її цікавитиме локальна економіка - залучення інвестицій, трудові конфлікти, соціальні питання. Дешевизна землі дуже скоро закінчиться - скоро ми побачимо, як вона стане товаром по всій Україні, в кожному райцентрі і в кожному селі.

По-третє, мова зайде про культуру - адже провінція там, де нудно, де нічого не відбувається. Затхлість в культурному житті - пряме продовження застою політичного, суспільного і економічного.

Що зараз?

Після кожної з українських революцій відбувався реванш. Після проголошення Незалежності - роки засилля посткомуністів, інфляція цінностей. Після Майдану – повернення кучмістів, інфляція обіцянок і особистостей.

Коаліція перефарбованих в білі, помаранчеві, рожеві та інші голубі кольори чинуш зараз править майже усюди. "Заводи і фабрики" закінчилися, наступна в черзі - земля.

Ті, хто хоче змін – поки що на периферії: вони програли внутрішньопартійну боротьбу або їм просто не дали змоги включитися у життя партій.

У чому тактичний програш обидвох революцій? У тих, хто їх робив, не було ні стратегій, ні бажання добирати кадри. Старі еліти виявилися нахабнішими і ефективнішими щодо здобуття і утримання влади, вони – це люди, у котрих немає поглядів - є лише прагнення постійно бути владою або хоча б біля влади.

Потенційні нові еліти відкладали на потім важливі зміни. Вони підміняли те, що треба було зробити сьогодні (наприклад, економічне) тим, що важливе для майбутнього, але не дасть негайного результату сьогодні – так з’явилося протиставлення ковбаси і мови.

Вони сварилися між собою, дискредитуючи загальну справу. Дискредитація "опозиціонерів" та їхніх брендів залишала революції без їхніх провідників та символів. А яка ж боротьба, коли не віриш провідникам і не маєш прапорів для боротьби?

Контрреволюціонери не дрімають. Затягування процесу ("болото"), "конструктивне" забалакування і тихий саботаж, контроль над судами та маніпуляція інформацією, успішне лобіювання і проникнення у колись ворожі ряди, а останнім часом і груба сила – їхні методи. І найчіткіше це проявилося в Ірпіні.

Ірпінська модель

Воювати за владу на місцях - дуже тяжко, адже саме тут як ніде відчувається її матеріальність - від гарячої води і тротуарів до сміття в парках і убогих шкіл. Недаремно американці кажуть: "вся політика - місцева".

Мирослава Свистович пройшла всі щаблі активізму – від організації протесту мам з дитячими колясками проти закриття молочної кухні до керівництва місцевими виборчими штабами нашоукраїнця Жовтяка в 2002-му і Віктора Ющенка в 2004-му.

Наслідком цього були перемоги проти адмінресурсних кандидатів, перший з яких – ректор місцевої податкової академії Петро Мельник.

Проте коли після революції колишні фальсифікатори і адмінресурсники наповнили списки БЮТ і НУ, вона вирішила балотуватись на мера Ірпеня як незалежний кандидат – і перемогла. Далі були захист лісу від незаконних вирубок, наведення порядку з вивозом сміття, запровадження земельних аукціонів, створення генплану розвитку міста…

Але міська рада 3 квітня 2007 року 30-ма голосами з 35 виразила їй недовіру. Консенсус, зрежисований Мельником, було досягнуто неймовірно широкою коаліцією з НСНУ, БЮТ, УНП і ПР. Причина – ірпінські землі, котрі коштують від мільярда доларів.

Уже розпущена указом Ющенка Верховна рада призначила дострокові вибори міського голови на червень. Вони відбулися з шаленими порушеннями, які організовував кандидат на мера від НСНУ Олег Бондар в тісній кооперації з Мельником.

Безпрецедентні обмеження для спостерігачів, "мертві душі" і масові "випадання" людей зі списків, застосування адмінресурсу, купівля голосів за 50 гривень, відмова реєструвати скарги, побиття спостерігачів – до "Мукачева" бракувало лише братків на дільницях, але їх цілком компенсували агресивні бондарівські члени ТВК. Різниця між виданими і проголосованими бюлетенями становила 2767 штук (при тому, що переможець отримав 3600 голосів). Очевидно, "переміг" Бондар.

Свистович оскаржила незаконні вибори – і 12 листопада 2007 року Київський адміністративний апеляційний суд скасував їх рішення і поновив Мирославу на її посаді.

16 листопада Ірпінська рада провела панічне голосування з земельних питань, аналогічне знаменитому "київському дерибану" 21 грудня 2006 року. Боротьба за місце мера триває. Ціна питання – мільярд доларів.

Днями Мирослава має отримати рішення суду на руки і дерибанщикам доведеться звільнити захоплене крісло. Знаково, що це відбувається в третю річницю Майдану. Основна інтрига ще попереду: ірпінська революція триває.

Насамкінець

Якщо подивитися з стратегічної точки зору, дві революції - це дві великі перемоги народу.

Перша дала українцям свою державу - і тепер ніхто не повинен гинути на чужій землі і за чужий інтерес; народ відтоді вирішує свою долю сам.

Друга дала альтернативу - тепер українці справді самі обирають свою владу, ніхто не має монополії на неї. Вони мають можливість вільно сповідувати свої переконання.

Третя революція дасть гідне середовище життя. Вона буде найтихішою з-поміж інших, але її відчує кожен.

Те, що змогла зробити Мирослава Свистович у окремо взятому Ірпіні - гідне поваги, уваги і наслідування. Це – перший паросток, за ним підуть і інші.

Остап Кривдик, політолог, активіст