Стань вільним і гордим. З нагоди третьої річниці Майдану

"Ми покращимо ваше життя вже сьогодні".

Пам'ятаєте таке передвиборне гасло?

Як тільки вони взялися "покращувати" наше життя, так одразу ж ціни почали дертися догори. І нестримно ростуть – і "сьогодні", і вчора росли, і, схоже на те, що і завтра не зупиняться.

Щоправда, життя вони таки покращили.

Собі.

У цьому ми й не сумнівалися, проте, чорт візьми, і не здогадувалися, що їхні мільйонні та мільярдні статки всього за рік – півтора подвояться, потрояться, і на цьому процес натовкування калитки отєчєствєнними нуворишами не зупиниться.

Але ж таки годні вони брехати і гребти під себе, та ще й у перервах між основним заняттям світитися перед телекамерами – щоб "електорат" плював у телевізори, слухаючи їхні дешеві балачки про те, як вони люблять народ і дбають про нього!

Правду писав наш національний геній: "У нас дери, дери та дай, і просто в рай хоч і рідню всю забери..."

...А хто там тепер обіцяє покращення нашого життя?

Чиї обіцянки-цяцянки летять над остовпілою країною? На чиї солодкі співи вкотре "повелися" наївні наші громадяни?..

І ми знову, як телята, віримо, розвісивши вуха.

Бо що робити – скаже хтось? Кому вірити? На кого надіятися?

Звиклі, ніби отара до пастуха, брести навпомацки, з опущеними донизу головами і зігнутими спинами, ми генетично не спроможні мислити по-державницьки, -- бо в наших генах відсутня пам'ять про національну державу. Бо в наших серцях замість національної гордості – хохляцький інстинкт: аби ковбаса була.

Ковбаса для духовних кастратів.

Усе дослухаємося: а хто там краще бреше, за ким податися, кому продатися?..

Так і живемо, панове.

А ще скаржимося, що погано живемо, і що влада погана.

Кожна нація має таких поводирів, яких вона заслуговує.

Вочевидь, гріхи батьків наших і дідів були великими, а ми додали своїх гріхів.

Бо карму має не лише людина, а й нація.

Днями один мій знайомий, поважний чоловік, до деякої міри український патріот, зізнався, що дуже хотів би, аби "свідома" частина України нарешті відділилася від "несвідомої". Нехай, мовляв, живуть у своїй Малоросії, зі своїм "русскім язиком", хай дружать із, а ми "запануємо у своїй сторонці".

Ось і за це нас Бог покарає – якщо допустимо, аби подібний сценарій, написаний нашими ворогами, був зреалізований.

Адже єдиний народ, якщо його розділити навпіл чи почетвертувати – нещасний і слабкий. І донецький чи кримський українець не винен у тому, що він – засліплений.

Мусимо робити все можливе, щоб нас не розділила прірва.

Хтось знову скаже: а як це зробити, адже у цій країні, на цій землі, здається, ніколи не було й не буде порядку.

Адже тут ніколи, принаймні останніх два століття, не працювали закони.

Тут лисиця господарює в курнику, а ведмідь – на пасіці...

Тут історія розділила країну навпіл, а горе-політики роздмухують жар, надіючись погріти руки і не тямлять, убогі на розум, що той жар – передвісник пожежі...

Шлях до одужання починається в твоїй душі, українцю. Залишишся рабом у собі, рабом своїх слабкостей, своєї обмеженості і зневіри, свого холуйства – такими ж повиростають і твої діти, і таким буде наше суспільство.

Ти згоден на це?

Якщо ні – тоді розплющ очі і перестань вірити дурисвітам, котрі облесливо годують тебе обіцянками, все тугіше затягуючи петлю на твоїм горлі.

Стань вільним і гордим.

Згадай тих співвітчизників, котрі душу й тіло ми положим не лише співали.

Знай, що ти належиш до великої української родини.

Михайло Сидоржевський, для УП