Як Янукович став Беатріче, або кола письменницького пекла
Минулого тижня Держкомстат порадував українців цікавою статистикою – напередодні виборів сповільнилося зростання виробництва у всіх галузях економіки, крім паперово-целюлозної і видавничої промисловості.
І це зовсім не випадково. У розпалі виборчої кампанії політики витрачають чималі гроші на випуск агітаційних плакатів, газет, буклетів і навіть художніх книг про себе коханих і не тільки.
На старті виборчої гонки, у день народження свого лідера Партія регіонів запустила в тираж його книгу "Рік при владі".
Олександр Мороз не знайшов кращого способу агітувати за себе, як подарувати масам свої вірші. Юрієві Луценку якраз до виборів видали біографію.
А Юлію Тимошенко до виборів традиційно "вбили".
Убивцею втретє виступив Юрій Рогоза. Саме йому приписують авторство книги "Невиконане замовлення", що вийшла перед виборами 2002 року і вперше оспівала "жінку з очима кольору каштана".
Саме він написав у 2006 агітаційний текст в художньому стилі "Убити Юлю". І саме він у 2007 вирішив зробити замах на ту ж Тимошенко повторно, видавши "Убити Юлю-2".
Але якщо в перших двох книгах ЮВТ була виписана мало не янголом, якого Бог послав врятувати Україну, то в третій автор раптом розчарувався у своєму божестві.
"Розчарування і прозріння - основні мотиви цього політичного трилера. Вона багато говорить, але нічого не робить. Вона любить себе і не любить критики", - так пояснив Рогоза появу своєї нової книги.
Але чому радник прем'єра розчарувався в ній і її команді не після її роботи в уряді, а через рік, коли вона дуже вміло домоглася свого?
Але рік тому Рогоза був захоплений ЮВТ. Тепер же він жадає поділитися правдою свого розчарування і запевняє, що писав книгу винятково за покликом серця і без грошей.
Правда, з огляду на попередній досвід Рогози, що влаштував "неприкрите мочилово" опонентам Тимошенко в особі "любих друзів" у 2006, ця фраза викликає скептичну посмішку і великі сумніви.
Тим більше, що "Убити Юлю-2" – це не купа творчо прикрашеного фактажу, а щось із претензією на більше.
Цього разу автор з'являється в ролі такого собі українського Данте, що разом зі своїм Вергілієм - ангелом Ю (не Юля, не Юра, не Ющенко, а Юкрейн) борознить на мотоциклі київські вулиці як кола пекла, раз у раз натикаючись на українських політиків.
І хоча про Данте в книзі не сказано ні слова, усе-таки весь текст наводить на думку про те, що схему тексту "позичили" саме у великого італійця. І гріхи героїв відповідають схемі, викладеній у "Божественній комедії".
Першим – треба думати, як найменш заплямований і гріховний – на шляху автора зустрічається Юрій Луценко (у тексті Яценко).
"У бетонній бочці нічного двору, що прострілюється при бажанні з двадцяти точок, один і без будь-якої охорони вигулював спаніеля мало не головний політик на даний момент, присуджений інтернетом і обожнений вулицею, рвучкий бунтар Майдану і зовсім ще недавно – перший мент країни…Юрій Яценко…Непримітна ввічлива людина в спортивних штанях"
В автора викликає справжнє захоплення те, що Яценко, будучи міністром, сам ходив в аптеку, вигулював собаку, поступався місцем для проїзду іншому транспортові і харчувався в міністерської їдальні, а не в ресторані.
Але тут Рогоза помічає, що і цей герой підсів на наркотик влади. Що бунт став "не поривом, а професією", і за його кулісами чергує спонсор "народних бунтарів мільярдер Жбанія" .
На другому "колі пекла" влаштувався персонаж із прозорим прізвищем Рахметов. Наслідуючи дантову концепцію пекла, Рогоза чомусь вважає найбільшим гріхом цього персонажа хтивість і перелюб. Вустами бомжуючого в наметах Партії регіонів фізика-ядерника читачеві переповідається історія про те, як охоронці Рахметова вимагали собі в директора драмтеатру дівчаток на ніч.
"Історія, може, і некрасива, але нічого особливо трагічного в ній немає", - резюмував автор.
У третьому колі пекла, що відведене Данте для ненажер і гурманів, автор розмістив свого старого знайомого персонажа Петра Дорошенка.
Якщо на сторінках "Убити Юлю" Рогоза не вибирав висловлювань для літературного аналога Петра Порошенко, то в другій книзі явно попросив у нього пробачення.
Відповідно до сюжету, Дорошенко підбирає автора, що потрапив у ДТП, і приводить, щоб надати допомогу, у свій кабінет. У них навіть виходить досить мирна розмова.
"Кабінет доброго диктатора, - сформулював я для себе, – молодого Муссоліні в той короткий період, коли він уже нагодував голодних і запустив заводи, але ще не почав "мочити у вбиральні" ворогів, друзів і просто тих, хто невдало потрапили під руку", - таким вийшов літаналог Порошенка.
Після візиту до Дорошенка в героя Рогози якось не склалося з колами дантового пекла – минаючи відразу три зі скнарами і марнотратами, гнівними і ледачими, єретиками і лжеучителями – він відразу опинився на сьомому, зарезервованому великим італійцем для тиранів і розбійників.
За допомогою зустрічної в Лаврі бабусі Ірини Дмитрівни Рогоза опускається в безодню комуністичного терору і голодомору. І, хоча в книзі відсутні зустрічі з лідерами лівих партій, їхні особистісні риси можна побачити в матросах, що вбивають мирних громадян на вулицях Києва на початку 20-го століття.
На восьмому колі – тут живуть ті, що обдурили недовірливих - герої Рогози заходять у кафе "Малина", де зустрічаються з Мікеле Броским. Упізнали? Як кажуть, для того, що знає, – достатньо.
Саме прототипові Мікеле приписували бютівці появу книги "Убити Юлю-2", натякаючи на те, що він був причетний і до першої частини дилогії. Але читаючи главу з назвою "Найтовстіша ворона на світі", починаеш сумніватися у цій версії.
Саме з уст Мікеле лунають викривальні промови про Юлю перед її появою на сцені.
"Твоя Юля – точнісінько такий самий кровопивця, як інші! Тільки набагато крутіший. І зліший…Її не хто-небудь – сам Паша Лазаренко навчив мільярди красти! А він у цій справі перший майстер був", - от така "яскрава" характеристика.
Далі йдуть спогади самого автора. Як він – радник прем'єра – прийшов до неї на прийом, щоб поговорити про людські проблеми, а вона відсилала його то до Миколи, то до "хлопців у восьму кімнату".
І тільки коли автор попросив не носити "дурні плаття з рюшечками", що старять її, прем'єр підняла на нього "два уважних темних ока" і зробила в блокноті короткий запис "уперше за час розмови".
І от він настав - час викривати ЇЇ. Але автор не оминає нагоди відвідати ще одного персонажа. Президента, який на своїй дачі ліпить "щось красиве".
Наш герой заходить туди, щоб сказати все, що думає про Їх Величність просто в очі:
"Ми думали, що президент боягуз і ганчірка, а таки помилилися, хлопці!. Це поки народ України об коліно ламали, він гордо дрімав. А як тільки запахло втратою булави (300 місць у Раді, інші підступні дії...), він живчиком і – за шабельку...…От і виходить, що Ви - не президент для народу, а президент для себе самого і групи товаришів по удачі..."
Візит до президента в Рогози – це, по суті - дев'яте коло пекла. Там відповідно до схеми з підручника з літератури живуть ті, що обманули довірливих – зрадники батьківщини й однодумців. Далі йти нікуди – далі сидить Сатана.
Зрозуміло, хто виявився в автора на цьому невтішному місці.
Цього разу за НЕЮ знову стежить снайпер. Але не для того, щоб убити – команди не було. Він просто читає по її губах, щоб зрозуміти, хто вона така.
"Юля, що домовляється з Чернобредским, Юля і чоловік – павутина, що пропахла кров'ю нафтових сплетень і земель під Києвом... каверзи з Крупским і Жевако, тьорки з БАБом... Тож от вона яка твоя гра. Розважлива, холоднокровно жорстока до кінця, із кривим вовчим прикусом!…І тло, і зміст один – бабло, бабло, бабло…зі свинцевим присмаком влади!
І Майдан. І повні віри і надії очі мільйонів кращих людей країни... І зовсім інша Юля. Тремтячий від хвилюванняюний голос, беззахисно підняті юні зап'ястя, сльози рішучої образи в дівочих очах...
От він найхижіший Станіславський на світі...
…Батальйони обманутих ладна кинути ти на вулиці гарматним м'ясом, і не сперечайся, я ж напевно знаю, що так воно і є. Я тепер точно знаю, чого не хочу. Я не хочу, щоб бодай одній людині країни випустили кишки заради твоїх бабок!"
Це вирок автора своїй героїні. Тій, про яку ще рік назад він писав:
"Так, мільйони обожнювали б її, Рудий би не пиячив зараз на державній дачі, а сидів на нарах, відпочиваючи після шиття монтажних рукавиць, могутньо диміли б заводи, що "відповідно до мандата" стали народними, а їхні колишні власники, Пінчеруки і Рахметови, посилаючись на зразкове поводження, просили б змінити їм посилений режим на загальний".
"Вона – Прем'єр своєї змученої країни, вона зробить її найщасливішою на світі, і не за десять років, ні, люди і так чекали занадто довго, десяти років у неї немає, за два, максимуми за три роки".
Тепер янгол розвінчаний. "Ніхто не може вбити Юлю. Юлю може вбити тільки сама Юля", - резюмує автор, що втратив віру.
Так закінчується темна частина доби. Настає світанок. І наш автор, подібно до Данте, що пройшов усі кола пекла, вибирається на світло - у чистилище. І що ж він там бачить?
Ні, не свою кохану. Це Данте йшов до Беатріче. Наш герой бачить Прем'єра.
Вони сідають на лавку. Прем'єр скаржиться на втому від переговорів, і розповідає, як піклується про донецький драмтеатр.
Наш герой хоче поговорити про нещасливих акторок, яких забрали хлопці Рахметова, але тут раптом Федорич просить покататися на мотоциклі Рогози:
"Слухай, дай покататися? Якщо тобі не в падлу, звичайно"....
"…Катайся, Федорич, катайся, клацай передачами і розслабся, чого ж ти такий напружений? Катайся, мені, як ти говориш, не в падлу. Тобі чомусь не страшно довірити байк, а це значить і багато чого іншого, це реально багато значить, повір…Та й вчишся ти швидко, на ходу – що української мови, що їзди на мотоциклові…
На останніх сторінках Рогоза знову з'являється розчарованим в українській політиці і запевняє, що не буде голосувати за Партію регіонів, але приведена вище цитата змушує засумніватися в щирості сказаного.
Як сказав Станіславский: "Не вірю!"
