Міркування біля целофанової стінки
Як і варто було очікувати, перипетії виборчої кампанії-2007 змусили нас вкотре згадати про проблему глибинного розколу в українському суспільстві.
На минулому тижні Партія регіонів люб'язно підлила оливи у вогонь, ініціювавши референдум про статус російської мови і вступ у НАТО. Утім, коли мовне і натовське питання були тимчасово зняті з порядку денного, їх функції успішно виконували Роман Шухевич з Катериною II.
Подразники, здатні підвищити градус суспільного протистояння, зустрічають Україну буквально на кожнім кроці: вітчизняний розкол зайшов занадто далеко.
І, напевно, настав час визнати, що відповідальність за поглиблення цього розколу однаковою мірою несуть Схід і Захід, Донецьк і Львів.
У часи маккартизму серед американських вільнодумців існував один сумний жарт. Питання: що робити з людьми, яким однаково антипатичне полювання на відьом у компанії "щирих патріотів" і боротьба з імперіалізмом у рядах "прогресивного людства"?
Відповідь: для таких потрібно ввести новий вид страти – розстріл біля целофанової стінки. Щоб взяти участь у виконанні вироку змогли обидві ворогуючі сторони...
Але перебування біля прозорої стіни має і свої плюси: вона, принаймні, не обмежує огляд. Можна озирнутися по сторонах, зібратися з думками і спробувати діагностувати хвороби, що вразили суспільство.
РОЗДВОЄННЯ СТАНДАРТІВ
Епідемія подвійних стандартів переслідує український соціум вже давно.
Громадяни встигли твердо засвоїти: якщо зарплати і пенсії підвищує "наш" політичний діяч – це дбайливець за народне благо; якщо не наш – знехтуваний популіст. Якщо тарифи збільшує "наш" уряд – це економічна необхідність; якщо не наш – антинародна політика.
"Біло-блакитні" і "помаранчеві" активно впроваджують подібний підхід у маси, а населення охоче приймає запропоновані правила гри.
На жаль, роздвоєння стандартів не минало інтелектуальну еліту нації: журналістів, учених, людей мистецтва, що проживають по обидві сторони Дніпра. Яскравий тому приклад – ставлення інтелігенції до проявів радикалізму на Сході і Заході країни.
Ну, з чужими радикалами все зрозуміло – це потенційні пацієнти лікаря-психіатра. А от "свої"...
Час від часу хлопцям можна злегка докорити, але відхитуватися від них не треба, і тим паче, не можна порівнювати їх із гарячими головами з протилежного табору, цими несамовитими маргиналами!
До речі, у своїй поблажливості до "правильних" радикалів сучасні українські інтелігенти неоригінальні.
Так само ліволіберальна європейська інтелігенція 1930-х років відносилася до товаришів-комуністів. Так, їхні тези про диктатуру пролетаріату навряд чи прийнятні, їхня риторика часто буває надто примітивною і агресивною, але ж вони на нашій стороні!
Вони виступають проти жадібних олігархів і безсовісних політиканів, що обкрадають і обманюють народ; проти Адольфа Гітлера з його кривавою диктатурою і концентраційними таборами...
Як же уникнути подібної ментальної пастки? Дуже просто. Треба лише усвідомити, що в словосполученнях "лівий радикал", "правий радикал", "російський радикал", "український радикал" і т.п. ключовим є аж ніяк не перше, а друге слово.
Саме воно обумовлює тісний родинний зв'язок між комуністами і фашистами, симпатиками Тягнибока і Вітренко, агресивними молодчиками-"янучарами" і шаленою бабою Параскою, людьми, що боготворять Степана Бандеру або імператрицю Катерину II.
СИНДРОМ ГОСТРОЇ НЕЗГОДИ
У романі Сімони де Бовуар "Мандарини", бестселері початку 1950-х, описана сварка двох французьких інтелектуалів, що посперечалися про те, чи можна публікувати в прогресивній пресі матеріали про сталінський ГУЛАГ.
Симпатії автора на стороні ідейно стійкого Робера Дюбрея, який виступив проти антирадянських публікацій: адже вони зіграють на руку махровим реакціонерам і фашистам, тим, хто загруз у корупції, обмежує волю преси і веде несправедливу колоніальну війну у В'єтнамі!
Ситуація, описана в романі, типова для 30-х-50-х років минулого століття. У середовищі просунутих інтелігентів діяло табу на будь-яку критику на адресу СРСР – прогресивні громадяни панічно боялися солідаризації з біснуватим фюрером або одіозним сенатором Маккарті.
Тоді подібна лінія поведінки здавалася цілком природньою і єдиною вірною. А сьогодні ми дивуємося: як же кращі розуми Заходу могли ігнорувати волаючі сталінські неподобства?
Сучасне українське суспільство не меньше піддається цій же фобії. Страх на мить виявитися в чужому човні, на секунду стати членом чужого клубу, вилити хоч краплю води на чужий млин перетворює чесних і досить недурних людей у заклятих ворогів здорового глузду.
За останні півроку предметом гострих дискусій ставали перехід опозиційних депутатів у ряди коаліції і законність президентських указів про розпуск парламенту, ефективність уряду Януковича і зіткнення силових структур біля Генпрокуратури, передвиборчий популізм Юлії Тимошенко і професійні якості міністрів Рудьковского і Шуфрича...
Іноді більш аргументованою виявлялася позиція "помаранчевих", іноді – позиція "біло-блакитних". Але навіть самі логічні доводи, озвучені "чужинцями", не мали шансів подіяти на симпатика влади або опозиції.
Здавалося, цілком адекватний громадянин раптово втрачав здатність бачити очевидне. У глибині душі він міг розуміти, що критика на адресу його рідного табору, що пролунала з вуст "нелюбого" Азарова або Луценка, абсолютно справедлива. Однак визнати чужу правоту – з області заборонного. Це те саме що зрадництво, це означало б стати на сторону ворога і зашкодити "нашій загальній справі".
Якщо антипатичний прем'єр Янукович озвучив рівняння "2*2=4", наш священний обов'язок – довести, що двічі по два дорівнює п'яти або, принаймні, чотирьом з половиною.
Якщо "ненависний" їм президент Ющенко стверджує, що прямій кут дорівнює дев'яносто градусів, погодитися з ним неможливо за визначенням. Нехай буде 89 градусів, нехай 91, але ні в якому разі не 90.
Подібне знущання над власним розумом характерне і для рядових завсідників інтернет-форумів, і для публіцистів.
У той же час сумний досвід ХХ-го сторіччя свідчить: чим частіше ми жертвуємо логікою в ім'я ідеї, чим активніше ігноруємо справедливу критику з боку, одержимі панічним острахом погодитися з ворогом, – тим стрімкіше буде рости подібність між одіозним супостатом і начебто б пристойними "нашими".
НАВ'ЯЗАНІ ІДЕЇ
А от ще один епізод, характерний для перших років холодної війни. Відомого біолога Марселя Пренана з ганьбою вивели зі складу ЦК французької компартії.
Професор Пренан був ветераном Опору і переконаним борцем за соціальну справедливість, але, на жаль, відмовився вірити в теорію академіка Лисенка.
А боротися за соціальну справедливість, не визнаючи "відкриттів" Лисенка, з погляду лідерів ФКП було ніяк неможливо.
Що ж, безкомпромісні французькі комуністи знайшли гідних послідовників у сучасній Україні. "Біло-блакитні" і "помаранчеві" пропонують своїм прихильникам готові набори думок з усіляких питань внутрішньої і зовнішньої політики, культури, історії і т.д.
Найчастіше ці питання абсолютно не пов'язані одне з одним, але середній громадянин не помічає штучного об'єднання різнорідних проблем в одну ідеологічну солянку.
Простому хлопцю з Донбасу зв'язок між статусом російської мови і вступом України в НАТО здається очевидним, хоча в дійсності він відсутній.
А що ж прониклива інтелігенція? Якщо ідейний інтелектуал внутрішньо не згодний з однією із тез запропонованого йому "пакету", він прибігає до банальної самоцензури: "помаранчевий" або "біло-блакитний" світогляд потрібно приймати цілком, інакше ризикуєш перетворитися в ізгоя.
Будь-яка нестандартна позиція виявляється неприйнятною як для Сходу, так і для Заходу, а тому фактично не має права на існування.
Наприклад, не можна співчувати простим бійцям УПА, але при цьому засуджувати тоталітарну ідеологію ОУН - хоча аналогічний підхід до солдатів Червоної Армії і лідерів ВКП(б) вже давно одержав величезне поширення.
Не можна критикувати антидемократичні порядки путінської Росії і разом з тим скептично ставитися до тези про "радянську окупацію України".
Не можна виступати за членство нашої країни в Північноатлантичному альянсі й одночасно бути прихильником двомовності.
Не можна... Утім, повний список надто довгий. По суті багатополярність думок у нашій державі переходить в область фантастики.
Але ж саме вона могла б згладити протиріччя в українському суспільстві, розмити розходження між двома половинами країни і стати основою для цивілізованих, зважених дискусій.
На жаль, завзяті "патріоти" зі Сходу і Заходу активно роздувають біполярне протистояння, насаджуючи уніфікацію поглядів із ретельністю міфічного Прокруста і тим самим заганяючи українців у два непримиренних табори.
***
Стверджують, що розкол був штучно нав'язаний нашому суспільству горе-політиками. Нехай так.
Але українське протистояння вже давно знайшло внутрішню логіку – при активній участі мислячих людей, яких цілком достатньо по обидві сторони Дніпра, і які, в принципі, могли б стати ініціаторами конструктивного суспільного діалогу.
Однак ірраціональні фобії і ментальні пастки зробили свою справу: інтелектуали відіграють незавидну роль ар'єргарду при агресивних радикалах і політичних авантюристах, бездумно піддакуючи "своїм".
Влітку цього року, на передодні дострокових виборів, наша інтелігенція зводила стару радянську традицію – підписувати колективні звертання до влади. "Біло-блакитні" інтелігенти поскаржилися партіям урядової коаліції на ріст ксенофобії.
"Помаранчеві" інтелігенти поскаржилися президентові на відновлення пам'ятника Катерині II.
Не відомо, наскільки уважно підписанти ознайомилися з текстами, що підписували, але складається враження, начебто обидві петиції складав один комп'ютер, запрограмований на агрессивно-параноїдальну риторику.
"Опозиція перейшла в ідеологічний наступ ";
"програма інтенсивної політичної й інформаційної окупації України набирає обороти";
"нам далеко не байдуже, як багато отрутних випаровувань виявиться в повітрі, яким прийдеться дихати нашим дітям і онукам";
"замовники акції намагаються встигнути до парламентських виборів використовувати це як привід для впровадження новітніх технологій колоніалізму" – такою мовою оперують люди, що представляють інтелект нації.
Однієї і тієї ж нації…
 |
Автор Михайло Дубинянський
