Вони прийшли, щоб звільнити нас: до двадцятиріччя УКК

Невдячна робота – бути першими – майже завжди випадає людям, органічно нездатним перейматися власними кар'єрами, статками, суспільними ролями та іншими другорядними, на їхній погляд, речами.

Воно й справді: хіба часто ті, хто прагне, як казали у недавні часи, побудувати комунізм у своїй окремо взятій квартирі, спроможні наважитися на небезпечні не лише для добробуту чи здоров'я, а і для життя речі?

Значно легше бути другими, а то й третіми, підхоплюючи випробувані кимсь на собі ідеї та втілюючи їх у життя – з більш-менш відчутною користю для себе, коханого.

Це все, звичайно, банальності, а проте...

6 серпня 1987 року у молодіжному кафе "Любава" під "дахом" Мінського райкому ЛКСМУ Києва відбувся вечір-диспут "Українська культура: фасад і реальність".

Тоді якраз із перебудовчої Москви до столиці УРСР, де повітря ще смерділо, як тоді говорили, "ідеологією застою", доповзла мода на роботу з молоддю у "неформальній" обстановці.

Сталін уже був цілком офіційно оголошений "ухильником" щодо ленінського проекту соціалізму, але не були реабілітовані не те що Винниченко з Грушевським, а й Бухарін із Троцьким.

І якщо в "центральних виданнях" (як їх тоді звали) вже можна було прочитати дещо цікаве і не зовсім заідеологізоване, то в "республіканській пресі" (був і такий термін) панувала майже мертва тиша, у кращому разі, говорилося про "окремі недоліки" та "проблеми розвитку".

Але "серед своїх" кияни уже майже не боялися вести мову про "заборонене", хоча публічно, навіть на вулиці, серед випадкових перехожих, такі розмови були справою ризикованою – зі свого власного досвіду пригадую кілька випадків, коли буквально доводилося тікати від пильних військових пенсіонерів, мужиків років по 45, котрі неодмінно прагнули доправити нас до КҐБ.

А втім, звідки було брати інформацію про те, що коїлося навколо, про минуле і сучасне? Із передач "голосів"? Із самвидаву? Із спілкування з "шістдесятниками"? Інформації було не так багато, і головне, вона не була належно осмислена, обговорена, продискутована.

Нагадаю, тоді якраз на повну силу розгорнулася чорнобильська епопея і не закінчилася афганська, що додавало ситуації гостроти й об'єктивно поглиблювало кризу совєтського суспільства.

І саме у серпні 1987 року у Києві сталося те, що мало статися: конспіративні розмови стали публічними, і Система не змогла вже нічого серйозного протиставити тим, хто її руйнував, оскільки вже, як з'ясувалося, істотно згнила. І десяткові людей досить було почати, щоб кола розійшлися по всій Україні.

Саме у кафе "Любава" у той день започаткувалося, без перебільшення, знакове явище відроджуваного громадського життя тоді ще УРСР, яке трохи згодом отримало назву Українського культурологічного клубу.

Одразу зазначу: автор цих рядків не брав участі у жодному із засідань УКК, хоча був добре знайомий із деякими його активістами й мав усю інформацію про роботу клубу, так би мовити, із перших вуст.

Просто за тодішніх моїх обставин з'явитися на засіданні такого відверто опозиційного до Системи громадського об'єднання – означало негайно втратити викладацьку роботу, яку я і так здобув перед цим "на пташиних правах", тимчасово, бо не був членом партії.

Утім, попри перебудову, з посади викладача філософії мене все ж усунули, але це було вже пізніше, на початку 1990-го, після статті в "Молоді України" з критичною характеристикою російського марксизму. Та мова про інше: про людей, котрих не зупинили жодні житейські міркування і котрі насмілилися зробити те, що іншим би й хотілося, але...

За кілька діб після вечора у "Любаві", де вперше після звільнення з таборів публічно промовляли Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Сергій Набока, зібралася ініціативна група засновників майбутнього клубу – згадані вже Набока і Шевченко, Леонід Мілявський, Леся Лохвицька, Інна Чернявська, Ольга Гейко-Матусевич, Вадим Галиновський, Олександр Карабчієвський і Мар’ян Бєлєнький.

16 серпня були проведені установчі збори Клубу, схвалена його назва, обговорений та ухвалений статут, обрана раду клубу та його керівники. Головою став ще не "засвічений" у "компетентних" органах Аркадій Киреєв, секретарем – Ольга Гейко-Матусевич.

Самі ініціатори створення клубу вже тоді не надто приховували, що слова "культурологічний клуб" – це, власне, політична мімікрія, як охарактеризував цю назву В'ячеслав Чорновіл (котрий також брав участь у роботі УКК, коли мав змогу приїхати зі Львова, а коли не вдавалося – посилав із матеріалами свого сина Тараса).

Адже було зрозуміло, що проблеми культури – не щось самостійне, що вони є похідними від головного – колоніального статусу УРСР у складі тоталітарної (хоча й дещо вже лібералізованої) Совєтської імперії.

Отож головною ціллю організаторів УКК була робота задля здобуття незалежності України, а модне у той час слово "культурологія" давало змогу легально говорити про те, що десятиліттями замовчувала чи відверто фальсифікувала комуністична влада.

Ну, а далі були три масштабних публічних дискусії, організованих УКК (який його творці примудрилися зареєструвати при відділі культури Подільського райвиконкому; нагадаю, що тоді на Подолі "правив" Іван Салій, неординарний партійний секретар, котрий наважився прийти на засідання клубу і дискутувати з дисидентами, а потім кинути публічний виклик самому Щербицькому) у танцювальному залі "Сучасник" парку імені Фрунзе.

Третій із цих вечорів, проведений на початку жовтня 1987 року, мав тему, яка й донині залишається подразником для багатьох громадян уже незалежної України, особливо на Півдні та Сході: "Білі плями української історії".

Із доповіддю виступив Леонід Мілявський, слово брали Степан Хмара, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко. Мабуть, тоді вперше у підсовєтській Україні публічно й відкрито говорилося про голодомор 1933-го року, про Розстріляне Відродження, про цілеспрямоване нищення української культури у 1960-70-ті роки.

Звичайно, промовці не володіли усім тим фактажем, який зараз маємо ми; але і сказаного виявилося досить – як для влади, котра вирішила "дати відсіч" злісним націоналістам, так і для багатьох присутніх, світогляд котрих почав змінюватися, хоч як підсвідомі совєтські міфологеми цим змінам не опиралися.

Пригадую, мій знайомий, аспірант одного з "ідеологічних факультетів" Київського університету, син благопристойних номенклатурних батьків, прийшов із цього вечора із виряченими очима: "Вони там таааке розказують!.. Це ж просто неможливо!" Що ж, минуло три роки, і хлопець став активним членом УРП...

"Я вже виразно розумів, чому доповідач Леонід Мілявський лише озвучу­вав свої "Білі плями", обравши, хоч як це дивно, з багатовікової історії України лише такі "певні" її фрагменти, як наприклад, сумної пам'яті 1933 рік. Розумів, звідки, з якого "арсеналу", наприклад, було почерп­нуто доповідачем та деякими ораторами вислови на зразок "штучний го­лод на Україні", "знищення культури", "геноцид", "система тоталітарної влади", "боротьба за права людини, за права нації", "режим", "мор­довські табори" тощо. (Здавалося, ще трохи — й залунають звичні в да­ному контексті слова: "Ви слухаєте "Голос Америки" з Вашінгтона" або "говорить радіо "Свобода". Та, однак, цього разу все це долинало не з Вашінгтона й не з Мюнхена, а з мікрофона, встановленого в танцюваль­ному залі "Сучасник"!)".

Ось так обурювався журналіст "Вечірнього Києва" (тоді – партійної газетки) Олександр Швець, автор статті "Театр тіней, або хто стоїть за лаштунками так званого Українського Культурологічного Клубу", на думку членів УКК, явно інспірованої КҐБ (бо там були посилання на матеріали закритих судових процесів).

І не обмежувався цим:

"Уже після першого відвідання клубу ...почав пригадувати призабуту з часів навчання в Київському університеті історію зі старшокурсником Сергієм Набокою, якого було впіймано за руку з його однодумцями Ларисою Лохвицькою, Леонідом Мілявським та Інною Чернявською під час розклеювання в місті підбурливих листівок. Чи ба, знайомі всі обличчя! Це ж тепер вони стоять біля керма створюваного в Києві нового "неформального" клубу... Уже тоді Лохвицька, наскільки мені відомо, акуратно й старанно вела конспекти наклепницьких передач західних радіоцентрів... "Панове!" Виявляється, не так вже й просто стримати в грудях дав­но виношувану пристрасть до театральності і представникам старшого покоління тих, хто вбачає у створенні УКК відродження своєї минулої протиправної діяльності в її нинішньому легальному, так би мовити, варіанті. Адже це він, Олесь Шевченко, зачитував текст звернення до "можновладців", він непомітно диригував присутніми у великому танц­залі однодумцями, що виходили один за одним уперед і, як Степан Хма­ра, мало не криком видихали в мікрофон свою майже патологічну нена­висть до всього радянського".

Що ж, ненависть до всього совєтського у Степана Хмари була і лишилася. Тільки от що цікаво: чи не була насправді патологією любов до "совка"?

Не випадково ж нині Олександр Швець, колишній палкий захисник совєтських ідеалів, – головний редактор київської газети "Факты и комментарии", пов'язаної зовсім не з комуністами, а з мільярдером Віктором Пінчуком...

Це сьогодні. А тоді розпочату "Вечірнім Києвом", ясна річ, з ініціативи так званих "директивних органів", кампанію підхопили інші видання. Але спроба ідеологічного розгрому антисовєтчиків дала зворотній результат: до УКК прийшла популярність, його ідеї підхопили в інших містах.

Ну, а далі був рік напівлегальної діяльності (вже під головуванням Сергія Набоки) під постійні "залпи" партійної преси, зібрання на квартирах по секціях (всіх охочих зібрати було просто ніде), вечір в ознаменування 50-річчя Василя Стуса, розігнана владою маніфестація на Хрещатику на другі роковини Чорнобиля, альтернативне офіційному відзначення 1000-ліття хрещення України-Руси...

Я назвав, мабуть, далеко не все гідне уваги, хай пробачать учасники клубу. А восени 1988 року УКК влився колективним членом у щойно створену Українську Гельсінську Спілку.

Але УГС, "Зелений світ", "Товариство Лева", "Просвіта" – всі вони будуть потім. А перед цим був УКК. Справді, клуб був політичним об'єднанням і першим після багатьох років осередком громадянського суспільства в Україні. Але не тільки.

Це був осередок зовсім іншої політичної культури, ніж стара совєтсько-номенклатурна і народжувана вже напівкримінальна-напівкомсомольська. І в цьому сенсі він справді був культурологічним клубом.

А ще у цьому клубі справді змінювалися людські погляди та долі. Бо ж дехто із тих, хто прийшов до клубу, щоб "викрити" націоналістів, невдовзі став чи не заповзятішим борцем за національні й політичні права українців, аніж засновники клубу. Що ж казати про тих, хто приходив туди за пошуком правди, без упереджень, але і без знань про реальну історію?

Мало хто із членів УКК зробив політичну кар'єру. Але це не їхня провина, а радше результат політичної безграмотності масового виборця. Бо ж дуже багато з того, про що вели мову члени клубу 20 років тому, збулося – і незалежність України, і офіційне визнання Голодомору, і державний курс на європейську демократію.

А це означає, що члени УКК ще 20 років тому значно краще розбиралися у хитросплетіннях політики, ніж чимале число сучасних парламентаріїв. Але чи цінують пророків у їхній Вітчизні?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників