Радянська окупація: pro et contra

Голосні скандали на ґрунті історії спалахують у нашій країні із завидною сталістю. От і нинішнє літо видалося спекотним. Чимало крові органам правопорядку попсував ювілей Романа Шухевича.

У Полтаві не припиняється боротьба навколо гіпотетичного пам'ятника Петлюрі. Нарешті, уже другий місяць у Києві функціонує Музей радянської окупації.

Із самого початку в приміщення на вулиці Стельмаха потягнулися обурені прочани з КПУ і ПСПУ. У Луганську в порядку священної помсти пригрозили увічнити пам'ять жертв помаранчевої революції.

По музею пройшлася невгамовна Держдума в особі голови комітету зі справ СНД Андрія Кокошина.

Зате створення музею схвалив Віктор Ющенко, який пообіцяв поповнити експозицію особистими реліквіями. Злісні дотепники відразу порадили Віктору Андрійовичу здати в музей свій партквиток КПРС і армійський альбом...

У суспільстві розгорнулася бурхлива дискусія про те, чи мала місце окупація України в 1917-1991 роках. При цьому більшість сперечальників намагаються довести або спростувати факт окупації на основі формально-правових критеріїв. Але наскільки універсальний цей метод? Приведемо декілька прикладів з історії.

Багато російських дослідників спростовують тезу про радянську окупацію Прибалтики, указуючи, що з юридичної точки зору входження Литви, Латвії й Естонії до складу СРСР було добровільним. Що ж, мабуть, ці громадяни повинні відмовитися від святкування Дня Перемоги.

Дата 9 травня, як відомо, зв'язана зі звільненням Праги від німецьких окупантів. Але, вивчивши підшивки світової преси за березень 1939 року, ми знайдемо, що ніякої окупації Чехословаччини не було!

Просто чеський президент Гаха від імені своїх співгромадян звернувся до німецького керівництва з проханням – прийняти чехів під заступництво Німеччини. Чуйний фюрер погодився "взяти чеський народ під захист німецького рейха і забезпечити йому автономний розвиток, що відповідає його самобутності".

Був утворений протекторат Богемія і Моравія на чолі з тим же президентом Гахой; на прохання чеської сторони туди ввели німецькі війська. Міжнародна громадськість не стала протестувати, тому що зовнішні формальності були дотримані, а закуліса у виді гітлерівського шантажу нікого не цікавила.

А от інший приклад. Одним з найбільших нелюдів ХХ століття вважається товариш Пол Пот, котрий за чотири роки перебування при владі знищив третину своїх співвітчизників.

Людожерський режим впав в 1979-му при активній допомозі в'єтнамських військ. Мільйони камбоджійців раділи звільненню від кривавого жахіття .

Але більшість країн світу, спираючись на правові норми, кваліфікували дії В'єтнаму як окупацію сусідньої держави, не визнали новий уряд Хенг Самріна і продовжували вважати легітимним лідером Камбоджі, що укривався в джунглях Пол Пота.

Саме він, на думку світового співтовариства, представляв дві уцілілі третини камбоджійців. І місце країни в ООН ще десять із зайвим років залишалося за злочинними "червоними кхмерами".

Як бачимо, одіозним політикам не дуже важко обходити норми міжнародного права або цинічно ними прикриватися. Тому найчастіше формально-правові критерії виявляються неспроможними. Як же виявити окупацію в таких проблемних випадках?

Головним і ледве не єдиним критерієм стає vox populi: переважна більшість жителів повинні відчувати, що їхню рідну землю окупували – інакше говорити про окупацію безглуздо. Наприклад, чехи сприймали і продовжують сприймати події 1939-го як окупацію. Точно так само сприймають приєднання своїх республік до СРСР прибалти.

Думаю, цей критерій повинен стати вирішальним й у випадку з Україною, де непримиренні опоненти засипають один одного однаково вагомими свідченнями: "Радянську владу встановлювали самі українці: згадаєте з'їзд Рад у Харкові навесні 1919-го!" – "За допомогою московських військ був скинутий законний уряд незалежної УНР!" - "Цей уряд повністю збанкрутував, його ніхто не бажав захищати!" - "При Радянській владі проводилася русифікація!" - "При Радянській владі проводилася українізація!" - "Мільйони українців були убиті Радами!" - "УРСР була членом ООН!" і т.д. і т.п.

Очевидно, для Західної України радянський режим дійсно був окупаційним. У 1940-х роках тут розгорнувся могутній повстанський рух. Бійці УПА, котрі боролися за незалежність України, користувалися всенародною підтримкою.

А от солдати Радянської армії в очах більшої частини населення були окупантами. Такими вони залишаються і донині.

Але в Центральній і Східній Україні ситуація інша. Навіть у 1917-1919 р. Ради тут підтримувало ніяк не менше людей, ніж УНР (що, власне, і допомогло більшовикам захопити владу). Надалі місцеве населення активно інтегрувалося у структури Радянського Союзу, спонукуване не тільки батогом, але і пряником.

Дніпропетровці або луганчани, що народилися в 50-х-60-х рр., ніколи не почували себе жителями окупованої території. Владу могли любити або не любити, але її вважали "своєю".

Лояльний радянський громадянин не сприймався як знехтуваний коллаборант. Навпроти, солдатами, що захищали СРСР у період війни, дотепер пишаються їхні діти й онуки. Так що говорити про радянську окупацію Слобожанщини або Донбасу, що продовжувалася до 1991 року, вочевидь не приходиться.

Сумніваюсь, що і сам Віктор Ющенко сприймає своє перебування в рядах Радянської армії як щось ганебне, як зраду Батьківщині і службу окупантам. Інакше штаб "Нашої України" у 2004-м не випустив би пропагандистську листівку з армійською фотографією нинішнього президента.

До речі, аргумент, запропонований піарниками Ющенко (мовляв, Віктору Андрійовичу влади довірили зброю, а Віктор Федорович у цей час парився на нарах) у Києві, Сумах або Кіровограді дійсно виглядав досить переконливо.

Думаю, у Львові ця листівка викликала б менше захвату. А на теренах Прибалтики фото кандидата в президенти, одягненого в радянську військову форму, і зовсім стало б натуральним чорним піаром.

Тому що радянська окупація була реальністю для основної маси латишів, литовців і естонців.

Те, що Україна – не Прибалтика, яскраво показав 1991 рік. У Латвії, Литві й Естонії відбулося відновлення втраченої в 1940-х державності – з відродженням колишньої символіки, грошових одиниць, нагородних знаків; а головне – з реституцією власності, що була націоналізована за радянських часів і, виходить, незаконно віднята у власників окупаційною владою.

У нас було по-іншому. Проголошення незалежності України ніхто не зміг би назвати відродженням УНР або перемогою партизанської боротьби УПА. Велика частина населення не сприймала того, що відбувається як перемогу над окупаційним режимом. Добре це або погано, але це факт.

Події 1991-го в Києві скоріше нагадували виникнення нової держави на руїнах багатонаціональної імперії – так у 1918-му з'явилися Чехословаччина й Угорщина, а на рік раніше – ті ж Литва, Латвія й Естонія...

А тепер повернемося до музею на вулиці Стельмаха. Оцінка подій 1917-1991 р. як окупації цілком припустима і відбиває сприйняття радянського минулого частиною громадян України, в основному жителями Заходу, але безглуздо нав'язувати цю концепцію Харкову, Дніпропетровськові або Миколаєву, де люди не вважають своє життя в УРСР перебуванням на окупованих землях.

Проблема в тому, що Музеєві радянської окупації, схоже, вирішено надати своєрідну монополію на висвітлення комуністичних "подвигів" в Україні.

Президент Ющенко, міркуючи про музей, помітив: "Скільки коштувало для цієї нації те, що називається колективізація? Скільки наших дідів, прадідів було покладено? Це питання статистики, чи це питання нашої моралі?

Закінчилася колективізація. Почався великий голод. Так скільки ми жертв понесли великому голодові? Знову проблеми. І знову начебто проблеми статистики.

Починаються політичні репресії 36–37 років. У мене запитання до вас: які жертви понесла українська нація, держава, українське суспільство? Вам це цікаво чи знати не цікаво? Це є плата за минуле, це є плата за вибір, це є плата за владу, це є плата за режим влади чи не є? Очевидно є".

Пам'ять загиблих, зрозуміло, необхідно шанувати. Але досвід Камбоджі, Північної Кореї, маоістського Китаю або більшовицької Росії продемонстрував: ретельно винищувати населення країни може не тільки окупаційна, але і власна влада.

І 29-й, 33-й або 37-й роки глибоко трагічні незалежно від того, чи сприймаємо ми період 1917-1991 р. як окупацію, чи ні.

Тверда прив'язка реальних жертв тоталітарного режиму до історичної концепції, свідомо неприйнятної для половини країни, несе в собі як мінімум два ризики.

По-перше, житель Південного-сходу нізащо не піде дивитися на черепи розстріляних у Биковні, почувши словосполучення "окупація України, 1917-1991" - бо він народився в Україні, але в окупації не жив. По суті штучно провокується емоційне відторгнення, що змушує мільйони наших співгромадян ігнорувати трагічні сторінки минулого.

По-друге, одержали коштовний подарунок сили, що намагаються обілити тоталітарний радянський режим. Тепер вони зможуть відмахуватись від будь-яких обвинувачень на адресу ЧК-ГПУ-НКВД, критикуючи саму тезу про окупацію. Сотні документальних свідчень про репресії 30-х років в Україні допоможуть знецінити один дотепний жарт про армійський альбом Віктора Ющенко.

Музей радянської окупації швидко придбав скандальну славу. Про нього говорять і пишуть, його пікетують і захищають. Але яку мету переслідував Віктор Андрійович – спровокувати черговий скандал або все-таки увічнити пам'ять безневинних жертв?

Можливо, для нашої країни кориснішим був би загальнонаціональний Музей тоталітаризму, де на рівні були б представлені Голодомор і Голокост, Бабин Яр і Биківня, НКВД і Гестапо, етнічні чищення і класовий терор?

Де відвідувач зміг би самостійно порівняти практику тоталітарних режимів, що пожали криваві жнива на території України у ХХ столітті, і зробити висновки?

Можливо, такий музей виконував би свою просвітительську функцію успішніше і не виглядав би в очах половини населення відвертою провокацією?

Але, схоже, у нас відкриття нового музею можливо лише при одній умові - президент Ющенко повинен неодмінно побачити що-небудь подібне під час чергового вояжу по дружніх країнах…

Михаил Дубинянский