Український розлом
Цілком очевидно, що конфліктний 2004 рік, а за ним і цьогорічний антагонізм продемонстрували: Україна так і залишилася ідеологічно та світоглядно розбалансованим суспільством. Ми не далеко відірвалися від символічно відправної точки 1991 року.
Неозброєним оком видно, що в межах однієї держави вживається навіть не дві, а три спільноти – ментально різні між собою. Кардинально протилежні Захід та Схід.
А також, особлива центральна Україна, яка є україноментальною за суттю, втім ще досить помітними тут залишаються нашарування російської культурної експансії у минулому. Це наочно проявляється хоча б у мові спілкування місцевих мешканців, яку в простолюді йменують "суржиком".
Саме ось це історичне існування трьох Україн, а не політики, породило ситуацію, що існує і взаємну непримиренність. Еліта лише користується цим для боротьби між собою, інколи підливаючи керосин у вогонь. Але лише для того, щоб він не згасав.
Це ж українці самі обирали таких політиків. Нехай навіть з фальсифікаціями чи адміністративним тиском, втім обирали громадяни України.
Вірність такого судження легко підтвердять і численні соціологічні опитування, незалежно від того, хто їх проводив. Відхилення в 1-2% не заперечують загальної тенденції.
Своїми електоральними симпатіями українці демонструють наскільки різною є ця держава.
Іншими словами, не політики зробили цю країну такою антагоністично непримиренною всередині. Ідеологічну парадигму політичних протистоянь задаємо ми з Вами. А політики лише виконують соціальне замовлення. Це дуже просто можна продемонструвати на прикладі Партії регіонів.
Гляньте, на кого хоче бути схожий Рінат Ахметов? Відповідь очевидна - на типового європейського бізнесмена.
Це чітко проявляється бодай у позиціонуванні своєї управляючої компанії та її активів. Навіть назва його корпорації звучить англійською: Сістем кепітал менеджмент.
Цікаво, а звідки пан Ахметов принципово запрошує заїжджих тренерів для свого "Шахтаря"? Очевидно не з Росії, хоча тамтешня футбольна школа має доволі і доволі серйозні здобутки. І свій майбутній стадіон донецький бізнесмен порівнює не з московськими "Лужнікамі", а з провідними аренами Європи.
Для розуміння особливого поклоніння лідерів Партії регіонів перед надбаннями західної культури не треба дивитися навіть на ті авто, якими вони пересуваються або одяг, якому вони надають перевагу.
Ось лише один дуже влучний і символічний приклад. Як відомо, останнім часом з "регіоналами" працюють не російські, а американські консультанти, послугами яких у партії дуже задоволені.
Зверніть увагу, американців запросили попри те, що російські технологи вважаються невід’ємним атрибутом усіх мегабюджетних виборчих кампаній в Україні.
Лояльність містеру Манафорту "регіонали" висловили всупереч стереотипам про виключність абсолютно усього російського, в тому числі і тамтешніх політичних технологів. Та й момент у Партії регіонів у 2006 році був особливо відповідальним.
Програвати вони не мали права. І все ж, у такій ситуації довірились не братнім росіянам, а "чужинцям"-американцям.
Слід зауважити, що це абсолютно нормальне явище. Люди, які мають можливість, можуть дозволити собі обирати краще.
Водночас, Партія регіонів, розуміючи необхідність підтримки у східних та південних регіонах держави, провадила жорстко антиамериканську та чітко проросійську лінію.
Антинатовські виступи, прохолодність до ЄС, російська мова, "братерські" заяви та багато чого іншого. Тобто, лідери Партії регіонів закликають жити не за мірками тієї спільноти (західної), плодами якої вони користуються з великим задоволенням і по повній програмі.
Виникає питання: чому?
І тут ми маємо зрозуміти, що саме та частина суспільства, яка підтримує Партію регіонів, задає цій політичній силі та її лідерам ідеологічні вектори. Навіть будучи особисто яскравими послідовниками надбань європейської і американської культур, провідні "регіонали" йдуть на догоду своїм виборцям та декларують діаметрально протилежні цінності та вектори зовнішньої політики.
Погодьтесь, це дуже яскравий приклад того, як народ впливає на еліту. Вловлюючи побажання виборця, еліта вміло грає на вподобаннях українців і користується цим задля підтримки на виборах.
Таким чином виходить, що у ставленні до НАТО чи любові до Росії українців розділили не політики. Це звичайні громадяни розпалюють їхнє протистояння у цих питаннях.
Оці, здавалося б незговірливі і твердолобі державні мужі, є звичайнісіньким відображенням нас усіх – громадян, а вірніше трьох спільнот, які співіснують у межах однієї держави як пес із котом.
У чому коріння такої ментальної різності України?
За звичаєм напрошується проста відповідь: одні були під Росією значно довше, ніж інші. Але ж це відповідь, яка знаходиться на поверхні. Можна логічно заперечити і визнати, що інші були під Польщею чи Румунією, які також не особливо жаліли українців.
Тож чому одні зберегли свою ірраціональну лояльність до тієї держави, якої де-факто не існувало століттями і вона була, лишень, об’єктом омріювань і оспівувань; а іншим, у кращому випадку, ця країна, як самостійне утворення, є абсолютно байдужою?
Чому одні, "вийшовши" з-під Польщі і "перейшовши" під Росію, хотіли здобути цю державу, а інші втратили до неї будь-який інтерес?
Чому одні, отримавши першу ж нагоду, стали цю країну завзято будувати, а інші пручаються і далі хочуть під давній протекторат імперії?
Напрошується звичайна відповідь: мабуть питання не в тому, хто під ким і скільки був. Проблема в різній соціальній архітектурі "української" та "неукраїнської" за ментальністю Україн.
Бо і там, і там більшість себе вважають українцями, втім думають зовсім по-різному. Як доказ цьому - аграрні і промислові регіони Лівобережжя та Надніпрянщини. Чому, будучи разом під владою Росії, одні - мається на увазі більшість мешканців сільських регіонів - ментально залишилися українцями, а мешканці промислових перестали ними бути?
Мабуть проблему слід шукати не в "російській" чи "польській" частинах України. Питання у промисловій та аграрній за своєю суттю спільнотах.
Громадськість промислових регіонів формувалась за принципом "плавильного котла". Туди з’їжджався люд з усіх регіонів України та тодішньої імперії. Згодом фактично розмився інститут родини, що так скріплює традиціоналістські устої аграрного суспільства.
Формувалася атомізована спільнота, яка закономірно не могла зберігати давні місцеві традиції, а тим більше скріплювати їх. В промислових регіонах України зростала ціннісно дезінтегрована громадськість, яка базувалася на егоїстично-індивідуалістських цінностях.
А оскільки будь-яке суспільство має жити за якимось правилами та моральними імперативами, то цій спільноті з втратою традиційних орієнтирів було легко накинуто нову проімперську (проросійську) парадигму світобачення. Але це тема іншої розмови.
Українці промислових регіонів стали більше відрізнятися від українців з аграрних територій та перестали бути носіями української ментальності і традицій.
Мешканці аграрних центральноукраїнських регіонів, також потрапили під серйозний вплив російського домінування. Втім, ці регіони не зазнали промислової революції, тут продовжує переважати сільське господарство.
Саме тому було збережено інститут родини, а відповідно збереглись українські ментально-світоглядні орієнтири. Використання "суржику" в усному мовленні та інші периферійні ознаки перебування під російським впливом, можуть свідчити лише про те, що в цьому регіоні українська культура і традиції зазнали очевидних змін лише за формою.
Однак, за своєю суттю, місцеве населення залишилося україноментальним. Це проявляється у збереженні світоглядних цінностей і основних традицій. Місцеві українці залишилися україноорієнтованими.
Неабияку роль в цьому зіграв аграрний устрій виробництва в регіоні, що врятував інститут родини.
Така ж ситуація і у західних регіонах України, які були під окупацією інших метрополій.
Втім, тотальне переважання сільського господарства, а часто і натуральне господарство, яким займалась переважна більшість західних українців, зберегли інститут родини, а відтак ментальні і світоглядні орієнтири.
Найменш тривале перебування під протекторатом Росії зумовили і найменші наслідки впливу на мову та культуру українців в цьому регіоні. Однак, по формі західноукраїнська культура зазнала такого ж впливу з боку Польщі, Угорщини, Румунії та інших, як і центральноукраїнська з боку Росії.
В мові західних українців, зокрема галичан, спостерігається багато полонізмів і т.і. Водночас, аграрний устрій виробництва Західної України через міцний інститут родини допоміг зберегти тамтешнім українцям свою ідентичність.
Ось такі три різні спільноти в межах однієї держави.
Хоча засадничо у західних та центральних українців є фундаментальні підстави для ментальної близькості. Бо і там, і там завдяки аграрному способу виробництва, українці врятували свій родинний устрій. Структурно-суспільна, а відповідно і ментальна схожість цих спільнот, зрештою мали свій прояв і на виборах президента у 2004 році.
На перший погляд, суттєва відмінність українських спільнот прокладає безмежну прірву між частинами однієї держави. І здається, що глибинні ментальні розбіжності ніколи не дадуть можливості зробити з цього суспільства єдину державу.
У таких випадках пригадується одна побутова мудрість: якщо хороший чоловік не може жити з хорошою дружиною, то краще по-доброму і мирно розійтись.
Однак, це буде найбажаніший результат для деяких "добрих" сусідів України, яких просто розпирає від їхньої геополітичної виключності. Водночас, федералізм, що пропонується як найкращий вихід з цієї ситуації, не вирішить проблеми, а лише поглибить внутрішнє протистояння і взаємне неприйняття.
Насправді, федеративний устрій потрібен лише елітам, щоб обгородити території свого впливу і не допускати туди своїх суперників.
Як не парадоксально, але лише ця ж еліта, вочевидь, може зламати патову ситуацію, переставши бути сліпими виконавцями соціального замовлення. Вона повинна виконувати свою природну функцію та вести суспільство, а не пародіювати його.
В іншому разі залишимося у замкнутому колі: яке суспільство – така еліта, яка еліта – таке й суспільство.
Однак, це надто складне завдання для українських прагматичних, чи-то лінивих, державних мужів, які ніколи не затрудняють себе пошуком тернистих шляхів.
Тому, як завжди: якось воно вирішиться. А як – покаже час...
