Забута війна
Оце щойно відкрив одну дуже прогресивну газету, і читаю: війна до нас прийшла 22 червня 1941 року. Вмикаю не менш прогресивний телеканал і чую те саме. І це кращі – що ж тоді говорити про гірших, котрі розписують, як німецькі танки "Тигр" штурмували Київ у тому ж 1941 році (хоч насправді цих броньованих машин тоді не було навіть у кресленнях...).
От таке у нас, попри незалежну державу, свободу преси та вільну від ідеологічних кайданів науку, "знають" історію журналісти, і за допомогою ЗМІ заповзято репродукують і поширюють це "знання".
Створюється своєрідне замкнене коло: невірна інформація журналістів породжує хибні уявлення суспільства, а з числа людей з цими хибними уявленнями рекрутуються нові автори газет й "експерти" телебачення, котрі говорять те ж саме, і т.д., і т.п.
Тому не дивно, що досі багато хто навіть із числа людей освічених гадає, що до 22 червня 1941 року війна гуркотіла десь там, далеко від України, і тільки її слабкий відгомін долітав на береги Дніпра, Дністра та Сіверського Дінця.
Насправді ж немає нічого більш далекого від істини, ніж цей вкорінений у підсвідомість радянський міф.
Згадаємо перебіг історичних подій. Справді, до березня 1939 року українці якщо і брали участь у бойових діях чи на Далекому Сході, чи в Іспанії, чи в Китаї, то йшлося про тисячі учасників цих подій і сотні загиблих десь далеко, ледь не на краю землі.
А от у березні, хоч Друга світова номінально ще не почалася, але війна з усіма своїми лихами прийшла на українську землю – на Закарпаття, де, поруч із тисячами місцевих вояків, в обороні Карпатської України стали й сотні добровольців-галичан.
Далі був вересень того ж 1939 року, коли світова війна почалася вже й де-юре. Понад 200 тисяч українців чинили опір Вермахту у складі польського війська, обороняли Модлін і Варшаву, билися на Вестерплятте.
А одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину.
Лише у Київській і Харківській військовій окрузі до Червоної армії у ті дні були мобілізовані один мільйон 65 тисяч командирів і бійців. А ще з цивільної економіки Радянської України забрали приблизно 300 тисяч коней, 60 тисяч автомобілів, 10 тисяч тракторів. На режим воєнного часу перейшли залізниці. На території УРСР був розгорнутий Український фронт під командуванням командарма 1-го рангу Тимошенка.
Іншими словами, Друга світова війна вже у вересні 1939 року помітно відбилася на житті всіх жителів України – як Східної, так і Західної (більша частина якої тоді ж була приєднана до СРСР, відчувши всі "принади" цього приєднання).
Фактично без перерви – в останній день листопада того ж 1939 року – Червона армія вдерлася до Фінляндії.
До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І не менше 80 тисяч не повернулися з неї (точні дані досі невідомі, бо командування Червоної армії само не знало, скільки у нього вояків – розходження в цифрах досягало, як це визнали в своєму колі на нараді за підсумками війни сталінські генерали й маршали, 200 тисяч (!!!) осіб).
Часом гинули в оточенні і потрапляли у полон цілі дивізії, перекинуті з Київського та Одеського округів, наприклад, 44-а Київська стрілецька дивізія, свого часу створена Щорсом. Отож похоронка у міських квартирах і сільських хатах стала звичним явищем для жителів УРСР уже тоді, узимку 1939/40 років...
Коротка передишка – і літо 1940 року. На території УРСР розгортається Південний фронт, який має без бою зайняти Бессарабію і Буковину (якщо Румунія капітулює) – і йти з боями на Бухарест, якщо Румунія не віддасть згадані території.
Знову сотні тисяч людей мобілізовані до війська, знову туди забрані автомобілі та коні, знову територія до Дніпра стає тилом діючої армії. А чи треба розповідати, що життя на такій території відрізняється від звичайного, мирного, що будь-яку економіку (тим більше, таку специфічну, як радянська) просто-таки колотить, коли до війська мобілізують мільйони людей (молодих, кращих працівників!), цивільну техніку і коней – основну тяглову силу тодішніх колгоспів?
А у цей же час Червона армія, де кожен четвертий, як відомо, – українець, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом, під час масштабних походів гинуть сотні бійців.
З іншого боку, ці завойовницькі походи приносять не тільки численні трагедії у сім'ї мешканців УРСР, - вони мають результатом певний ріст добробуту населення, звичайно, від того жалюгідного стану, в якому цей "добробут" був у другій половині 1930-х років.
Демобілізовані привозять додому трофеї – одяг, взуття, домашнє начиння, - якого в Радянському Союзі не те що не вистачало, а фактично не було.
Що робить переможець на Халхін-Голі, Герой Радянського Союзу Георгій Жуков, приїхавши з Далекого Сходу до Москви на початку травня 1940 року? Він подає прохання виділити кілька метрів ситцю на платтячка своїм дочкам і кілька кілограмів оселедців для харчування сім'ї. Прохання Жукова задовольнили. Але ж то Жуков....
Так от, в підсумку кілька десятків мільйонів радянських людей істотно підвищили свій рівень життя (була одна пара латаних-перелатаних черевиків – стало дві: підвищення рівно удвічі!). Чи не внаслідок цього досі багато хто згадує роки перед війною з Німеччиною як щось світле і радісне?
Принагідно: не забуваймо і бої на Халхін-Голі улітку 1939 року, формально до початку Другої світової війни – наче й не дуже масштабна операція, але ж у війську задіяні десятки тисяч українців (серед них – два перші в історії двічі Герої Радянського Союзу льотчики Грицевець і Кравченко), а на Батьківщину йдуть сотнями і тисячами похоронки. На війні, як на війні, хоча її масштаби ще не стали грандіозними.
Грандіозними і страхітливими ці масштаби стали після 22 червня 1941 року. Але і до цього дня у складі різних армій полягло понад 100 тисяч етнічних українців та вихідців з України.
Між тим, скажімо, Велика Британія, яка воювала і в Європі, і на Тихому океані, і в Африці, - і воювала запекло – за всю Другу світову війну, з вересня 1939 по вересень 1945 року втратила близько 400 тисяч вояків.
Ясна річ, британці по-сталінськи не воювали, і не так бездарно, як польські генерали, вони берегли своїх солдатів. Але ж, попри те, невже все, що було до 22 червня 1941 року, для України й українців – це дрібничка, не варта уваги, ба, навіть згадки вітчизняних мас-медіа?
Невже звитяги і трагедії тих років нічого не варті, і ми досі діємо згідно із приписами Сталіна, який наказав вести відлік воєнного часу лише з моменту, коли Гітлер напав на СРСР і зірвав його плани з "визволення" Європи?
