З широко закритими очима

Вересневі вибори, застосовуючи метафору режисера Стенлі Кубрика, мають всі шанси пройти за сценарієм широко закритих очей.

Громадськість нібито і об’ємно бачитиме й чутиме головних претендентів на депутатські мандати. Та з іншого боку, ці вибори, як і попередні, мають всі шанси залишитися закритими для пересічних виборців, адже останні в цей стислий період навряд чи відчує змагання політичних програм і стратегій розвитку держави

Все може потонути в популізмі. Аби цього не сталося, громадянам-виборцям варто широко розплющити очі.

Виборці могли б контролювати ці вибори шляхом громадського тиску на політичні партії.

З тим, аби вимагати і відкритих списків і вичищення їх від одіозних кандидатів. Більш того, громадськість чи то її представники з числа журналістів, інтелектуалів, громадських лідерів могла б заключити з політичними силами таку собі угоду про наміри – з тим, аби останні хоч якось обмежилися в тиражуванні нісенітниць і популізмові.

Інше питання, чи готовий пересічний виборець почути щось інше, аніж приємні слуху заготовленні пайки популізму, що ними щедро раді пригощатимуть політики.

Чи може виборець вже сьогодні уявити яким буде той "мед" від політиків? Оскільки передвиборча кампанія вже потрохи виповзає на вулиці міст і містечок, і наразі українці не спостерігають навали агітації та всього іншого маразму, то хід кампанії та її стратегії можна схарактеризувати за її першими проявами.

Не треба бути дуже кмітливим, аби здогадатися, в чому суть українських політичних технологій. Кожна з сил намагатиметься перекричати іншу. Таке собі інформаційне шумовиння й багатоголосся.

Особливо нічого цікавого. Але у різному виконанні, з різним фальцетом, тембром. Зрештою, різним рівнем душевності, таким собі ключиком до душі втомленого одними технологіями виборця.

Врешті-решт, неймовірну какофонію гарантовано. Уявіть собі завдання виборчих штабів – за таких умов затягти слухача на цей концерт, та ще й продати йому квитки. І то – бажано місця в партері.

У зв’язку з цим можна пояснити зростаючу популярність серед політиків мовних шоу, зокрема програми Свобода слова Савіка Шустера. Уявіть собі - п’ятниця, пізній вечір, не обтяжені виборчою істерію люди відпочивають після робочого тижня, знаходять час на традиційне п’ятничне пиво чи то пляж.

А що ж робить політичний бомонд? В ділових костюмах, при краватках записуються в чергу до мікрофона в студії ICTV, сперечаються, дебатують, декламують…

Одним словом, накочують інформаційні хвилі, в той час як їхні ж помічники відстежують за рейтингами виступів своїх босів реакцію глядачів в студії – такий собі інструмент обкатки майбутніх виступів на передвиборчих броньовиках.

Тому не дивно, що на тій же Свободі слова більш провокативними й цікавими видаються представники громадянського суспільства, яким не треба хизуватися перед своїм електоратом.

Вони самі – електорат, й крім того, лідери громадської думки (opinion makers), готові повести виборців взагалі подалі від виборів – до вирішення власними силами проблем свавілля місцевих чиновників, ЖЕКів та дитсадків.

Наша Україна, Самооборона й Правиця, що вирішують абсолютно не суттєве для виборців питання - називатися чи не називатися їм Союзом демократичних сил, здивують хіба що частим киванням в бік президента.

Такого собі батька-засновника української демократії. Майже Вашингтона, на прихід якого всі вдруге після Майдану дочекалися 2 квітня.2007 року. Навіть попри те, що демократична легітимність дій президента залишається під питанням.

Але легітимність для українців практично ні до чого, коли постає питання кризової доцільності. Та й сам період виборів подібний хаосу - потреба в сильній рішучій руці тільки додає бали рейтингу.

Водночас, якщо припустити, що ці політичні сили не перетворяться в таку собі "канівську трійку", і залишаться разом до кінця перегонів, Самооборона все ж таки вирізнятиметься серед них своєю революційністю.

Команда Луценка діятиме в руслі політичних романтиків, ставлячи під питання цю заржавілу систему, вимагаючи від неї, як це модно нині називати "перезавантаження", чи то принаймні апгрейду (оновлення) їх представниками.

БЮТ чи не найбільше виграє від цих виборів. Восени Тимошенко, цілком ймовірно, матиме вдруге шанс в їхати в ворота Кабміну на білому коні.

Але саме зараз, перед виборами виборцям варто було б поцікавитися її чітко сформованою економічною програмою, чи є він в БЮТу взагалі.

Партія регіонів покаже на цих виборах, наскільки вона відійшла від ідей розколу країни під час агітації, а це - вступ до НАТО чи мовне питання.

З іншого боку, електорату потрібні видовища. Тож дикі ритуальні танці навколо вогнища цілком можливі.

Їхнє буйство залежатиме від протистояння двох різних угруповувань в таборі Партії регіонів.

Перші – політичні і економічні прагматики, не зацікавленні в розхитуванні човна й подальших політичних кризах, серед них й Ахметов.

Другі – "червоні директори", для яких питання ефективності виробництва та переходу на енергозберігаючі технології, а так, й подальша економічна інтеграція в Європу – темний ліс. Хто переважатиме – побачимо.

Українські комуністи, на відміну від своїх російських колег, застряли на рівні махрового марксизму-ленінізму в його найгірших проявах. Головний з них - закам’яніння партії і чітке небажання верхів її модернізувати.

Не даються взнаки навіть уроки російських старших братів по ідеології, які й самі працюють над своєю стратегією перебороти імідж консервативної сили. На останніх виборах така спроба КПУ з її "комуністи – це круто" хіба що повеселила виборця.

Практично, сьогоднішні комуністи – це ті, хто закликають людей не рефлексувати на політичне, а вірити гаслам і закликам, тобто емоціям. Це десь так на рівні попсової російської пісенькі "читаю на заборе"…

Тож, так і є: комуністи в Україні - не більше не менше як партія любителів читати на паркані. Та й під час виборів вся їхня стратегія буде полягати в тому аби максимально уникнути серйозних дискусій і сконцентрувати увагу виборців на парканах.

В цьому їх вже випереджають соціалісти, з їх першою обкаткою цієї підліткової стратегії на парканах з "Цушко – герой України".

Скоро дійдемо до того, що Леніну й Джержинському посмертно присвоять звання "Герой України". І в цьому соціалістам і комуністам може допомогти Микола Янович Азаров з його вмінням нагороджувати орденами іноземців як то Затулін, що з задоволенням за будь-якої нагоди витирають свої ноги об суверенітет України.

Отож, нас чекають цікаві місяці. Головне ж для нас, виборців, аби ми не залишалися при цьому статистами, сидячи біля телевізорів. Діяти – цікаво.

Віталій Мороз, для Української Правди