Ілюзія вибору – 5
Протягом останніх майже двох місяців головним питанням, визначеним порядком денним, але, на наш погляд, не темою дня, була дата позачергових парламентських виборів.
Природно, у кожної з політичних сторін, що приймають участь у переговорному процесі, у цьому зв'язку є власні календарні переваги, оскільки від дати проведення багато в чому залежить виправдання покладених на дострокові вибори надій та очікувань.
Принциповість цього питання для політиків очевидна. Однак навіть поверхове спостереження за різними телевізійними інтерактивами та дискусіями підтверджує факт того, що проблема виборчих термінів серйозно опанувала розумом не тільки політиків, але і громадян.
У цьому контексті ми задалися наступним питанням: чи існує взаємозв'язок між термінами проведення позачергових парламентських виборів і втіленням тих надій, які на них покладає політично активна частина українського суспільства?
Для початку визначимося з характером цих надій і сподівань.
З інформаційного простору нам удалося вивудити такі їхні узагальнені інтерпретації: бажання покарати тих, хто спотворив народну волю в процесі створення коаліції; припинити можливості політичного зрадництва в майбутньому; якісно змінити депутатський корпус наступного скликання ВРУ.
Перша вимога стосується СПУ і Мороза безпосередньо. Результати соціологічних досліджень вперто демонструють небажання громадськості бачити очолювану спікером ВРУ партію в новому складі парламенту.
Разом з тим, ні для кого не секрет, що сьогодні ведеться активний пошук такого формату участі СПУ у виборах, який дозволив би її функціонерам оновити свої представницькі мандати.
Якщо такий пошук увінчається успіхом, то українці напевно зможуть спостерігати декількох соціалістів в об'єднаному списку одного з виборчих блоків.
Та й не тільки їх. Адже малоймовірно, щоб за бортом великої політики залишилися також видні промисловці і підприємці, котрі віддали перевагу владним кріслам перед опозиційною лавою.
Звичайно, не всім знайдуться посадкові місця в бізнесі-класі – у прохідній частині об'єднаного списку, але найяскравіші персонажі мають непогані шанси туди вписатися.
Саме тут як на духу проявиться дійсна ціна горезвісної політичної відповідальності. Після виборів громадяни зможуть довго дивуватися з приводу того, як в "очищеній" ВРУ могли заново з`явитися ті, від яких її, Раду, власне і намагалися "очистити"?
Ми б не ризикнули покладати на політичну відповідальність надмірні надії, тому що те, що існує формально, також формально виконує і покладені на нього функції. Іншими словами, в українських умовах наявність "цегли" далеко не завжди є діючою перешкодою для не обтяжених вантажем моралі учасників дорожньо-політичного руху.
Звідси виникають сумніви і з приводу реалізації іншої надії, тому що відсутність реальних механізмів відповідальності партій і депутатів перед виборцями завжди буде залишати вільний простір для зрадництва або, як це тепер називається, "неприродних союзів".
Зокрема це припущення стосується партій, що володіють "золотою акцією" і готові її вигідно продати на вторинному ринку політичних цінних паперів, свідками чого ми вже не раз ставали.
У цьому контексті не варто перебільшувати значення дострокових виборів: їхня роль зведеться більшою частиною до усунення разового збою в системі представництва, але не до попередження політичної неохайності в майбутньому.
Звичайно, можна обмежитися тим, що списати зрадництво винятково на безпринципність конкретних політиків і заспокоювати себе думкою, що надалі подібні сценарії не повторяться. Але, з іншого боку, уже маючи негативний досвід, хотілося б підкріпити віру в непорочність людської природи якимись більш ґрунтовними гарантіями.
Що стосується третього пункту переліку суспільних надій, то бажання громадян побачити в майбутньому парламенті нові особи є настільки ж природним, як природним є бажання партійної олігархії зберегти монополію на представництво.
Невже хтось ще обманюється з приводу того, що партійні лідери включать у списки цих "нових", а не своїх близьких, родичів, друзів, бізнес партнерів або, на худий кінець, обслуговуючий персонал?
Суть навіть не стільки в тому, хто ці люди; головне, що їхнє призначення депутатами залежить не від вибору громадян, а від ступеня їхньої наближеності до партійного лідера або його оточення.
Звідси повернемося до поставленого раніше питання: чи залежить рішення цих цікавлячих громадськість задач від дати проведення дострокових парламентських виборів?
Наскільки принциповою є ця проблема для самих громадян України, що, з легкої подачі політиків, схильні в рази перебільшувати її значення?
На наше глибоке переконання, ні позачергові, ні навіть чергові вибори не зможуть якісно змінити ситуацію, що склалася, оскільки проблема виборів як механізму представництва лежить не в площині календаря і дат, а в площині виборчої системи, на підставі якої вони проводяться.
Прийнято вважати, що виборча система є якимсь консенсусом між політичними елітами, що знаходяться при владі і мають можливість впливати на прийняття тієї або іншої її моделі. У силу відомих і зрозумілих обставин ці еліти не бажають робити предмет обговорення виборчої системи суспільним надбанням.
Заради справедливості потрібно також помітити, що і саме суспільство не схильне поглиблюватися в пошук причинно-наслідкових зв'язків між виборчими нормами і якістю політичної системи в цілому.
У своїй більшості громадяни не приділяють належну увагу тим питанням, що стосуються саме механізмів формування влади. З цього погляду, українська ситуація не є чимось непересічним навіть на тлі демократичної Європи.
Відмінність, причому принципова, полягає в іншому. А саме - у характері консенсусу, що згадується, між політичними елітами щодо виборчих норм, а також тих принципів, на яких цей консенсус ґрунтується.
Так, відповідно до рішення Конституційного Суду від 26 лютого 1998 року проблема вибору виборчої системи, за якою формується ВРУ, є питанням "політичної доцільності".
Але, проте, політична доцільність як така не може виступати єдиною підставою для створення виборчих правил гри, оскільки саме від цих правил багато в чому залежить характер наступних стосунків у політичній системі.
Порочність цих правил породжує порочність відносин у політичній системі в цілому, спотворюючи її. Яскравим прикладом такого перекручування є ситуація, яку ми спостерігаємо в Україні протягом останнього року.
Під порочністю мається на увазі невідповідність вітчизняної виборчої системи базовим демократичним принципам проведення виборів, які, між іншим, виписані як в українській Конституції, так і у виборчому законодавстві.
Так, Стаття 71 Конституції України затверджує: "Вибори в органи державної влади й органи місцевого самоврядування є вільними і здійснюються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виборцям гарантується вільне волевиявлення".
Уторять Конституції і Частина 1 Статті 1 закону "Про вибори народних депутатів України": "Народні депутати України (далі - депутати) обираються громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування".
У першу чергу нас цікавить інтерпретація понять загальне і пряме виборче право, а також відповідність української виборчої практики цим демократичним принципам.
Оскільки у зв'язку з останніми подіями в Україні здоровий глузд уже не можна вважати досить надійним союзником у відстоюванні позиції або захисту тези, ми, щоб не бути перекручено витлумаченими, звернемося до визнаного у вітчизняному політичному середовищі авторитета, яким є "Європейська комісія за демократію через право". У простолюді – Венеціанська комісія.
18-19 жовтня 2002 року на 52 сесії цією шановною організацією був прийнятий "Звід рекомендованих норм при проведенні виборів". У пояснювальній доповіді цього зводу про загальність виборчого права говориться буквально наступне: "Загальне виборче право охоплює як активне (право голосувати) так і пасивне (право бути обраним) виборчі права. Право обирати і бути обраним може обмежуватися визначеними умовами, повний перелік яких приводиться нижче".
Цей перелік складається з чотирьох обмежуючих умов: віку, громадянства, місця проживання і можливості призупинення дії політичних прав.
Тобто, якщо людина досягла 18-літнього віку, має український паспорт, проживає в Україні і не визнаний судом недієздатним, то він має право не тільки обирати, але і бути обраним у національний парламент.
Зайве нагадувати, що в нинішніх умовах пасивне виборче право перетворилося в привілей, доступний дуже обмеженому колу українських громадян.
Іншими словами, у доступному для огляду майбутньому українська політика ризикує цілком перетворитися в якусь подобу професії або покликання у винятково становий вид діяльності – зі своїми династіями, символами, етикетом, забобонами.
Що стосується другого принципу, то "прямі вибори в одну з палат національного парламенту населенням являють собою один з елементів загальноєвропейської конституційної спадщини" – йдеться у Зводі.
Формально не заперечуючи цього принципу, український законодавець у статті 4 закону про "Вибори народних депутатів України", однак, запропонував своєрідну його інтерпретацію: "Вибори депутатів є прямими. Громадяни України обирають депутатів безпосередньо шляхом голосування за кандидатів у депутати, включених у виборчий список партії (блоку)".
Це невелике уточнення цілком вихолощує суть принципу прямих виборів, тому що виборці в абсолютній своїй більшості позбавлені навіть можливості впливати на процес включення кандидатів у депутати до виборчого списку.
Та й у бюлетені виборець голосує не за конкретного кандидата, а за партію, яка у даному випадку є не чим іншим, як посередником.
У цьому контексті нам здається доречним привести наступний приклад, котрий краще будь-яких слів опише трагікомічність ситуації.
В одному з недавніх радіоефірів слухачка поставила знакове запитання: "Доки в парламенті будуть співаки, секретарки, шофери?", на що один з гостей-депутатів докірливо відповів: "За кого ви голосували – того і маєте!". По істині, гідна народного обранця відповідь. Без коментарів.
Таким чином, ми вже в котрий раз хочемо підкреслити важливість виборчої системи як одного з найважливіших механізмів представницької демократії. Формальність дотримання демократичних принципів обрання влади не залишає можливості серйозно говорити про демократію як таку.
Але є в цьому і позитив: кожні вибори в Україні, що будуть відбуватися з порушенням демократичних принципів їхнього проведення, стануть уроком для суспільства і, сподіваємося, змусять громадян побачити у виборчій системі не тільки технічну, але і політичну складову.
А доти лишається бродити по зачарованому колу надій і розчарувань, шукаючи помилкові виправдання в термінах проведення виборів, партійній символіці, черговому месії, etc.
Назар Бойко, спеціально для УП
