Українська народна демократія: міф чи перспектива?

Страшно далекі від народу…

Нинішня криза влади й української еліти загалом вкотре засвідчила - країні потрібна нова політична сила, яка б виступила від імені всього народу, на захист його інтересів, соборності й цілісності держави.

І хоча на роль рятівника нації претендує чимало політпартій, але практично всі найбільші з них є або олігархічними, або клановими, або регіональними, або авторитарними. Причому найбільша їх вада, як казав класик, – вони страшно далекі від народу.

І тим більше від демократії – вона їм і не снилась.

У цих партій немає жодної системної ідеології, а відтак і не може бути послідовної політичної позиції, зокрема й щодо відстоювання таких ідей та ідеалів, як інтереси нації, демократії, української державності.

Це – партії-флюгери, позиція яких на 100% залежить від того, куди подує їхній лідер, дон чи найбільший грошовий мішок.

Тому краще проаналізуємо, що зробили для народу за неповні 16 років незалежності України ті політичні партії та рухи, які потенційно могли би бути провідними ідеологічними й політичними силами демократичного спрямування.

А це - ліберал-демократичні, націонал-демократичні, соціал-демократичні, християнсько-демократичні та інші сили. Який авторитет вони завоювали?

Яку можуть запропонувати перспективу для держави й суспільства?

Українські ліберали, принаймні їхня перша хвиля, їхня більшість, дискредитували себе не лише капіталом сумнівного походження (компартійним, комсомольським, "прихватизаційним", чиновницько-хабарницьким і навіть кримінальним), а головним чином ліберально-шоковими реформами 90-х років.

Вони кинули абсолютну більшість населення у прірву бідності, з якої вона, ця більшість, виборсується й досі.

Національно-демократичні сили після колись єдиного Народного руху настільки роздроблені, розпорошені, що виразити й захистити інтереси всього народу не можуть.

Крім того, значна присутність у їхніх лавах правих і націоналістичних течій і груп у найближчій перспективі не дозволить їм здобути перемогу в масштабі всієї України, оскільки вони мають дуже мало симпатиків на Сході та Півдні, де мешкає більшість виборців, і небагато – у Центрі та на Півночі.

Українська соціал-демократія, особливо після того, як їхнім основним обличчям тривалий час були об'єднані есдеки, насправді виявилася настільки ж далекою від народу, наскільки й від соціал-демократії європейського ґатунку взагалі.

Християнські демократи представлені поки що надто дрібними й різноплановими силами, за якими, як відомо, часто стоять ті чи інші конфесії. А оскільки Україна є багатоконфесійною й не так давно вийшла з радянсько-атеїстичного минулого, то говорити навіть про гіпотетичну можливість представлення християнськими демократами інтересів усього народу не доводиться.

То хто ж тоді здатен стати провідною народною силою? На мій погляд, нині вона існує лише в зародковому стані. І назва їй – народна демократія.

Визначимося з поняттями

Йдеться, звичайно, не про сталінську концепцію "народної демократії", що була використана для камуфляції компартійно-прорадянських режимів у більшості країн так званого соціалістичного табору, а про зовсім інше явище, зовсім інше поняття, з прямо протилежним змістом. Оскільки в сучасній літературі це питання мало вивчається й дискутується, викладемо своє бачення.

З наукової точки зору народна демократія - це передусім ідея.

У ній утілюються мрії, прагнення та уявлення людей - як на рівні наукової теорії, так і на рівні буденної свідомості - про побудову демократичної держави й демократичного суспільного ладу в інтересах усього народу, його добробуту, розвитку, процвітання.

У процесі пошуків таких наукових і буденних уявлень, а також відповідних теорій, вчень, концепцій народна демократія виділяється як течія суспільно-політичної думки.

Сформульовані, чітко окреслені, виражені в певній закінченій формі уявлення, ідеї, вчення про демократичний державний і суспільний устрій задля блага народу, котрі стають поширеними серед людей, їхніх об'єднань і груп і котрі затим стають метою їхньої діяльності й життя, перетворюються на певний суспільно-політичний ідеал. У цьому сенсі народна демократія є і суспільно-політичним ідеалом.

Діяльність конкретних людей, їхніх об'єднань - як політичних, так і громадських (партій, асоціацій тощо), котрі намагаються втілити суспільно-політичний ідеал про побудову демократичної держави і громадянського суспільства в інтересах народу, свідчить про те, що народна демократія є водночас і певним напрямом суспільно-політичної практики.

Отже, народна демократія - це досить широке і ємне за змістом поняття, котре виражає не лише певну ідею, певний суспільно-політичний ідеал, а й відповідні напрями, течії суспільно-політичної думки та практики.

Хто такі народні демократи?

З'ясування змісту поняття "народна демократія" дає змогу відповісти й на запитання - хто такі народні демократи?

Це люди, які поділяють згадані вище ідеї та погляди, для яких вони стали переконанням і керівництвом до дії.

Якщо ці люди об'єднуються в певні організації, зокрема політичні, громадські, тоді можна говорити про те, що народні демократи - це члени народно-демократичних партій, рухів тощо.

Перші партії

Сьогодні мало хто згадує, але варто наголосити, що однією з перших українських політичних партій ще до розпаду СРСР стала Українська народно-демократична партія.

Її установчий з'їзд відбувся 16-17 червня 1990 року в Ризі, а до складу партії увійшли переважно українці, які проживали в Прибалтиці й хотіли зробити свій внесок у розгортання національно-визвольного руху на своїй Батьківщині.

Відзначимо також , що після проголошення незалежності України, протягом усієї першої половини 90-х років ХХ ст., в українському політикумі домінуючими залишалися позиції лівих - комуністів та їхніх спадкоємців.

Праві ж сили були слабкими, постійно дробилися й не мали жодних шансів стати провідною політичною силою в суспільстві.

Тому виникла потреба в розбудові потужної центристської партії, яка б виражала й захищала державницькі й демократичні інтереси більшості населення.

З усвідомлення цих потреб і завдань шляхом об'єднання низки партій та громадських організацій демократичного, центристського спрямування - Трудового Конгресу України, Партії демократичного відродження України, Союзу підтримки Республіки Крим, політклубу "Нова Україна", Союзу українського студентства, асоціації "Нова хвиля" – в лютому 1996 року й була утворена Народно-демократична партія (НДП). З часом до неї увійшла ще одна партія – "Міжрегіональний блок реформ".

Однак вельми швидко, коли до НДП почали масово вступати державні чиновники всіх рівнів, вона перетворилася на "партію влади", так і не встигнувши виробити народно-демократичну ідеологію та відповідну політичну платформу.

Згодом, після розколу 1999 року й відтоку значної кількості партійців до інших політсил, НДП де-факто перетворилася на типовий для тодішньої України бізнес-політичний проект.

Аж 2004 року було, зрештою, розроблено Платформу народної демократії, однак цей документ не набув програмового статусу для самої НДП, не став керівництвом до дії і не був донесений ні до українського політикуму, ні до широкого загалу. Більшість наших громадян не чули й не знають, що таке сучасна українська народна демократія.

Тому нині перед НДП дилема – або стати справді народно-демократичною, для чого й розпочато підготовку нових редакцій програми та статуту, а також дискусію щодо ідеологічного маніфесту, або знову ініціювати об'єднавчий процес із спорідненими народними й демократичними партіями та громадськими об'єднаннями. А їх в Україні - чимала низка.

Однак жодна з них не є настільки потужною, щоб могла конкурувати з нинішніми політичними важковаговиками – Партією регіонів, "Батьківщиною", "Нашою Україною" тощо.

Тому очевидно – щоб стати виразником і захисником національних інтересів, народно-демократичні сили повинні об'єднатися чи принаймні на першому етапі створити єдину коаліцію або спільний передвиборний блок.

Чи реально це? Чи не утопія?

Передусім відзначу, що справа, вочевидь, не в назві. Назвати його можна чи то Народний, чи то Демократичний блок.

Справа в іншому - треба виразити інтереси більшості народу та його демократичні цілі, а для цього започаткувати нову, сучасну форму народної демократії як альтернативної до існуючих політичних течій та суспільних моделей. І в цьому плані найбільш ємка й точна назва такої сили – народна демократія.

На шляху до майбутнього

У чому повинні бути головні завдання та власне ідеологія такої сили? На переконання автора, у проекті нової України – по-європейськи демократичної, цивілізованої, модерної. Загальний начерк цього проекту вже відомий з обрисів розвинених країн Європи та світу, які є для інших орієнтирами, взірцями.

Найперша риса такого "суспільства майбутнього" – це не просто ринкова економіка, а соціально спрямована, де держава виконує значні соціально-регулятивні функції. Точніше кажучи, це моделі народної економіки, в тому числі народного капіталізму, які нині домінують у країнах Заходу.

Друга риса – це модель демократії, коли влада на найпершому рівні справді належить народу у формі місцевого самоврядування, а в державі, в центрі, вона є представницькою і розподіленою на взаємодоповнюючі й контролюючі одна одну гілки, а найголовніше – освяченою Конституцією, правом, законом і нормами моралі.

Третя риса – соціальна.

Йдеться передусім про сильний соціальний захист основних верств населення – аж до збереження безкоштовної освіти й медицини для малозабезпечених, про різні види страхування, пенсійного забезпечення тощо, коли сам громадянин обирає свою альтернативу способу життя, забезпечення, перспективи.

Фактично це ми бачимо в різних соціальних моделях т. зв. європейського соціалізму – шведського, німецького, швейцарського тощо.

Додамо, що така соціальна модель неможлива без прогресивної системи оподаткування, без високих соціальних стандартів і норм життя, без опори на середній клас тощо. І четверта складова – духовно-культурна, пов'язана з рівнем освіти, розвитком свідомості, переконаннями, традиціями, ментальністю.

У сукупності все це й становить народно-демократичну модель суспільства майбутнього. Отже, не скомпрометована в минулому квазі-комуністична, а сучасна цивілізаційна модель народної демократії – ось шлях, можливий і для України.

Додамо, що стихійні та різні державницькі форми народної демократії завжди були притаманні українцям.

Наприклад, у Київській Русі всі найважливіші питання життя міста чи навіть держави вирішувалися на народних віче. Знала наша історія й такі прогресивні для середньовіччя форми народної демократії, як Запорізька Січ та козацько-гетьманські республіки, де всі посади були виборними, а влада – підзвітна й підконтрольна громадам, народові. Тобто чималий досвід і традиції є.

Однак нині українській народній демократії потрібен сучасний цивілізаційний рівень. І коли наша країна, все суспільство й зокрема наш політикум дозріють до створення такої народно-демократичної сили, тоді й постане сучасна українська народна демократія.

Певним кроком на шляху до цього та задля подолання нинішньої політичної кризи може стати створення передвиборного блоку народно-демократичних сил.

***

Насамкінець відзначимо, що народну демократію недостатньо проголосити за підсумками єднання чи навіть перемоги народно-демократичних сил під час виборів або Майдану.

Народна демократія – це система політичного, економічного, соціального й культурного устрою держави та суспільства, яку можна вибудувати лише шляхом відповідних реформ і великої праці всього народу.

Микола Рубанець, кандидат філософських наук, для УП