Як боротися з владною іржею

Сучасна конституційна криза зумовлена вадами конституційної модернізації та інфантильним станом парламентаризму в Україні. Для напівпрезидентських республік є важливим відповідальне парламентське правління.

Воно передбачає існування парламентської більшості, яка формує уряд. Відповідно, уряд є підконтрольний та відповідальний перед парламентом і президентом. Це передбачає політичну відповідальність парламенту за здійснення політичного курсу в країні.

При такій системі важливими є гарантії прав опозиції на доступ до проектів законів та рішень уряду.

З іншого боку, опозиція зобов'язана систематично брати участь у роботі парламенту та інформувати суспільство про зміст проектів рішень та політичних заходів уряду. На практиці, діяльності АКК та опозиції у ВР носить несистемний характер.

Однак на роботу парламенту і далі впливають радянські стереотипи щодо суспільної ролі представницьких органів влади. Це проявляється у тому, що ВР дає оцінки правомірності дій органів влади, не застосовуючи процедури конституційної відповідальності.

ВР так і не затвердила Програму діяльності уряду, хоча принцип відповідального парламентського правління зобов'язує здійснити це.

У парламентських стінах так і не вироблено оптимальних процедур ухвалення рішень, часто допускаються порушення Регламенту Верховної Ради, що впливає на легітимність її рішень.

Парламентські вибори-2006 привели до ВР політичні партій з програмними цілями, які вони були змушені кардинально змінити з мотивів формування уряду.

Задача антикризової коаліції – забезпечувати дисципліновану легітимізацію урядових ініціатив. За таких умов складається силове поле прийняття рішень та нехтування позицією опонентів, що підриває консенсусний механізм демократії.

Криза громадської думки щодо оцінки Універсалу національної єдності яскраво свідчить, що політичні партії лише в процесі пошуку суспільного консенсусу, який базується, насамперед, на спільних суспільних цінностях.

Виникає загроза правонаступності, оскільки тиранія парламентської більшості відверто ігнорує раніше прийняті рішення, зокрема, у сфері зовнішньої політики.

Такий стан речей суперечить класичному розумінню конституціоналізму, заснованому на самообмеженні влади і неприпустимості монополії певного суб'єкта щодо інтерпретації конституції.

Оскільки критерієм правомірності дій органів влади є конституційність, тобто їх відповідність базовим конституційним принципам і цінностям, виникає проблема визначення меж легітимності парламенту.

Парламентська демократія є вразливою, оскільки сьогодні все далі ускладнюється законодавча діяльність та юридико-технічні вимоги до законів, що зумовлює перенесення центру законотворчої роботи до уряду, а також до профільних комітетів парламенту.

З іншого боку уряд може використовувати коаліцію як інструмент підтримки та втілення урядових ініціатив на рівні закону. У цьому контексті управління парламентом перемістилося за межі його стін – в уряд та керівний орган партії, яка домінувала при формуванні уряду.

В умовах відсутності інституту конструктивного вотуму, при вираженні вотуму довіри урядові, такий стан речей може загрожувати українському парламентаризму, який знаходиться на стадії свого становлення.

Ідеалістична концепція парламентаризму передбачає публічні дебати як оплот парламентської демократії.

При реалістичному підході до розуміння парламентаризму, під ним розуміють комплексний процес, який характеризується важливою роллю політичних партій у реальному формуванні та вираженню політичної волі народу.

Він передбачає відкритий механізм розробки та ухвалення рішень багатоманітними формами поділу функцій, неформальні зв'язки між депутатами парламенту.

Концепція верховенства парламенту визначає головну роль легіслатури у механізмі публічної влади, якому належить вся повнота законодавчої влади та провідна роль у формуванні апарату держави та контролю за його діяльністю.

Кабінет Міністрів у своїй діяльності є зв'язаний загальними засадами зовнішньої і внутрішньої політики, які ухвалюються парламентом.

Такий механізм зумовлює концентрацію політичної влади в руках політичних партій, які мають більшість парламентських мандатів. Така концепція ще називається системою парламентського (відповідального) правління.

Вона передбачає судовий конституційний контроль за актами парламенту на предмет їх відповідності принципу верховенства права.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції, парламент є зв'язаний конституційним ладом: він повинен діяти на основі, в межах повноважень та у спосіб, визначених у Конституції і законах.

При цьому закон повинен відповідати конституційним положенням в силу положень статей 1, 3 та 8 Конституції.

Як орган публічної влади, Верховна Рада обмежена правом, оскільки вона зв'язана Конституцією та своїми попередніми рішеннями. Тому парламент не може довільно змінювати зміст законодавства.

Ерозія влади пов'язана із проблемою моральності у діяльності представників влади. Це вимагає від них діяти в інтересах загального блага, всього суспільства, а не лише власних егоїстичних корпоративних інтересів.

Корпоративність, яка покладається в основу владних рішень, роз'їдає владу, як іржа. Вона є умовою для формування нестабільної ситуації у суспільстві та створює атмосферу недовіри до влади.

Навпаки, відповідальне парламентське правління передбачає прийняття рішень, які забезпечують баланс інтересів більшості і меншості. Такий механізм переводить у практичну площину ідею про те, що конституція є певним соціальним контрактом між народом і владою.

Прийняття рішення, яке не засновано на суспільному консенсусі щодо базових суспільних цінностей і принципів та з ігноруванням думки меншості, підриває легітимність парламенту. У таких умовах влада набуває зловісного характеру, оскільки вона є корумпованим середовищем, відверто ігнорує інтереси, що існують у суспільстві.

Соціальне призначення парламенту і полягає в тому, щоб обмежити можливість зловживання владою та здійснювати контроль над свавільними діями уряду.

При яких умовах парламент може відповідати цим критеріям?

Насамперед, парламент як політичний форум нації, покликаний забезпечити стратегічне планування розвитку країни. Як законодавчий орган він покликаний приймати якісні закони.

Тому парламент повинен складатися із авторитетних політиків, які відповідають високим моральним вимогам і не будуть схильні до прийняття рішень корпоративного характеру.

Забезпечення легітимності дій ВР полягає, в тому числі, у повазі до рішень, які прийнято попередніми його скликаннями.

Практика внесення частих і несистемних змін до законодавства загрожує єдності правової системи і створює правову невизначеність, що істотно обмежує та порушує права і свободи людини.

Тому внесення змін до законодавства повинно бути обґрунтовано суспільною необхідністю та міркуваннями ефективного забезпечення прав людини і загального суспільного блага.

Отже, ВР володіє всією повнотою влади і повинна дотримуватися принципу верховенства права у своїй діяльності.

Гарантією цього є судовий конституційний контроль за конституційністю її правових актів або конституційна відповідальність парламенту у вигляді дострокового припинення його повноважень.

Істотною проблемою для вітчизняного парламентаризму є низький відсоток юристів у складі ВР, що унеможливлює прийняття якісного законодавства на системних засадах. Це є однією із інституційних перешкод щодо проведення масштабних реформ у сфері судочинства, пенсійній та соціальній сфері, соціального страхування, охорони здоров'я та системи освіти, ЖКГ тощо.

Дилетанти від політики не можуть здійснювати такі заходи, оскільки реформи передбачають масштабне бачення соціальної дійсності, яка має багатовимірний характер.

Реформи законодавства вимагають від суб'єктів політичного процесу володіти здатністю передбачати можливі позитивні і негативні наслідки цих заходів з метою прийняття збалансованих владних рішень.

Звідси висновок: реформи вирішуються на основі суспільного консенсусу між провідними політичними силами. Тому ця ситуація цілком пов'язана із необхідністю прийняття оновленої Конституції України.

Мета прийняття такого рішення завжди повинна бути стратегічною:

1) учасники політичного процесу повинні передбачувати всі можливі наслідки схвалюваних рішень як би це передбачала раціональна мисляча людина;

2) ніхто не вправі нав'язувати монопольного бачення положень конституції, оскільки це може блокувати процес узгодження рішення;

3) передбачувані наслідки рішення повинні бути спрямовані на ефективне вирішення завдань, які стоять на порядку денному і які потребують невідкладного рішення;

4) необхідно прогнозувати майбутні наслідки схвалюваного рішення, оскільки воно служитиме взірцем для майбутніх рішень або демонструватиме, як не потрібно чинити в аналогічних ситуаціях;

5) учасники політичного процесу повинні користуватися публічним інтересом та необхідністю збереження соціального миру та налагодження ефективного механізму балансу владних повноважень та узгодженого механізму прийняття владних рішень.

Аналіз конституційної кризи висвітлює слабкість зворотного зв'язку між конституційними органами влади та населенням. Органи влади слабко проводять моніторинг суспільних потреб та очікувань, на які необхідно давати адекватні відповіді.

Боротьба за повноваження свідчить про те, що органи державної влади ще не навчилися жити у відповідності до встановлених Конституцією правил політичної гри. Ці суспільно-політичні процеси показують низку ефективність інститутів влади.

Зокрема, замість того, щоб проводити структурні реформи, органи влади з'ясовують обсяги власних владних повноважень, втягуючи у політичний процес і судову владу.

Натомість влада повинна розпочати нарешті систематичну роботу зі здійснення визначеної у Конституції і законах України компетенцій, оскільки вони сьогодні реалізуються неналежним чином.

Михайло Савчин, кандидат юридичних наук, Закарпатський державний університет, для УП