Вчитися у Олєка

Маючи можливість брати участь у зустрічі з посередниками з урегулювання нинішньої кризи і бачитися, зокрема, з екс-президентом Польщі Александром Кваснєвським (у середовищі польських соціал-демократів його завжди називали Олєком), я подумки провела певні історичні паралелі між тим, що сьогодні діється в нашій державі, і тим, що відбувалося у поляків десять років тому, коли я жила і працювала у цій країні.

Так ось, десять років тому, і саме з 2 квітня 1997 року, у Польщі вступила в силу нова Конституція. Згідно з нею, ця держава з президентсько-парламентської республіки перетворювалася на парламентсько-президентську.

Так само як і у нас, у відповідності до положень політреформи, право формувати уряд з того дня надавалося парламентській більшості.

Президент фактично позбавлявся права розпустити вищий законодавчий орган держави – Сейм, а міг лише скоротити термін його каденції.

Глава держави не міг, як це було до ухвалення нової Конституції, у випадку неможливості формування уряду, створити терміном на 6 місяців Кабінет президента.

Він позбавлявся права накладати вето на закон про бюджет і був зобов'язаний дотримуватися норми про контрасигнацію - візування указів не лише профільним міністром, а й прем'єром - у проведенні зовнішньої політики.

На відміну від нинішніх повноважень президента України, глава польської держави справді перетворювався на англійську королеву.

"Президент Кваснєвський буде нотаріусом правлячої коаліції", - зазначив один з його найбільш непримиренних політичних опонентів після того, як 21 вересня 1997 року парламентські вибори у Польщі виграв блок "Виборча Акція "Солідарність".

Робота над проектом нового Основного закону РП тривала протягом шести років. Останні два Конституційну комісію очолював президент Кваснєвський.

Дійти компромісу між консервативною правицею з її клерикальним настроями, лівими силами, зорієнтованими на цінності світської держави, і лібералами було дуже непросто.

Я думаю, що в цьому відношенні нинішня ситуація в Україні, в плані існування ідеологічних антагонізмів, є простішою.

Однак Кваснєвський, будучи представником лівих, зумів стати вище міжпартійних ристалищ і провести таку редакцію Основного закону, на яку, врешті-решт, погодилися всі учасники конституційного процесу.

У тому, що президент і його політичне запліччя - соціал-демократи – ішли на свідоме обмеження повноважень глави держави була ще одна причина: побоювання перемоги на наступних президентських виборах представника правих і впевненість у своїх силах на чергових парламентських виборах.

Річ у тім, що, як і Ющенко в Україні, Кваснєвський у 1995 році виграв президентські перегони з мінімальною перевагою над своїм головним суперником – легендарним Лехом Валенсою – з різницею у 1,72 відсотків голосів.

Як і Україна зразка 2004-2007 років, тогочасна Польща була поділена практично навпіл. І, думаю, цей латентний ідеологічний розкол, можливо дещо видозмінений після вступу РП до ЄС, присутній в польському суспільстві і дотепер.

21 вересня 1997 року пропрезидентський блок програв парламентські вибори, і Александр Кваснєвський опинився наодинці з Кабінетом Міністрів, який був сформований виключно з його непримиренних політичних супротивників.

Складаючи присягу президентові, більшість з них демонстративно відводила погляди, показуючи у такий спосіб своє несприйняття особи діючого глави держави.

Однак, на відміну від нашого президента, Александр Кваснєвський зумів дати раду з так званою кохабітацією - опозиційністю уряду до президента.

Спокійно, виважено, послідовно він продовжував об'єднувати суспільство, хоча і в його оточенні знаходилися ті, хто намовляв президента оголосити війну правим.

Будучи реальним засновником і справді неформальним лідером соціал-демократичної партії, яка тепер опинилася в опозиції, Кваснєвський не поставив партійні інтереси вище Конституції.

Будь-які рішення президента опрацьовувалися в його секретаріаті з максимальним урахуванням інтересів держави і екстраполювалися на актуальну внутрішньополітичну ситуацію.

Він завжди залишався вірний словам, проголошених ним після обрання главою держави 19 листопада 1995 року в інавгураційній промові перед представниками обох палат польського парламенту: "Тут пролунало драматичне запитання, чиєю є Польща?

Сьогодні хочу сказати від свого імені, від імені президента Республіки Польща: наша держава не може бути привласнена ніким... вона є спільною власністю".

8 жовтня 2000 року Польща, поділена навпіл, знову обрала його своїм президентом, а праві програли вибори...

Я думаю, саме цим шляхом повинен був піти наш президент.

В умовах, коли в його руках залишалося достатньо важелів впливу на внутрішню і зовнішню політику, він повинен був зуміти стати над "сутичкою" і, якщо хочете, примусити сторони домовитися.

Врешті-решт, ситуація, що складалася перед 2 квітня, не була трагічною, а безвихідною – й поготів.

Потрібно було лише зрозуміти, що рішення про розпуск парламенту в жодному випадку не розв'яже проблем, які турбують президента, а навпаки – остаточно загонить їх у глухий кут. Що, зрештою, і трапилося.

Президенту Ющенкові дісталася та Україна, якою вона є в реальності, а не та, якою він хотів би її бачити: сумирною, лагідною, заквітчаною весняним вишневим цвітом. Нам, сущим у ній, теж не все подобається в "своїй сторонці".

Але змінити державу на краще одним розчерком не вдасться нікому, в чиїх руках не опинилося б владне перо.

На це потрібні роки довгої наполегливої праці, терплячості, впертості, пошуки шляхів до порозуміння, при усвідомленні, що Україна була і залишатиметься дуже різною.

Нові вибори не стануть панацеєю від хвороб, від яких страждає Україна.

Навіть якщо припустити, що до влади в державі прийдуть так звані демократи, не важко спрогнозувати, якою буде відповідь тих регіонів, де їх не підтримують.

Президент помилився. Однак він помилиться двічі, якщо не зуміє знайти вихід з ситуації, в яку його загнали лукаві люди. На щастя, цей шанс все ще зберігається і зветься він просто: домовлятися.