Перезавантаження: від парламентської кризи до реалізації установчої влади народу
- правової невизначеності у діяльності АКК та уряду: парламент так і не розглядав програму діяльності КМУ;
- опозиція була істотно обмежена у праві на доступ до проектів правових актів, які розробляються парламентською більшістю та урядом;
- парламентська більшість допускала порушення вимог правової процедури при ухваленні рішень;
- формування уряду та інших органів влади здійснювалося виключно на корпоративній та клієнтській основі з порушенням балансу інтересів у системі поділу влади;
- насамкінець, процес переформатування складу антикризової коаліції супроводжувався чисельними порушеннями демократичних засад парламентаризму.
Конституційний принцип поділу влади, який визначено у статті 6 Конституції (далі – КУ), в умовах напівпрезидентського правління, отримує форму дифузії.
Дифузія органів влади полягає в тому, що уряд сформовано парламентською більшістю і він володіє достатніми правовими засобами, щоб забезпечити діяльність керованого парламенту, виносячи центр прийняття рішень за його межі.
У таких умовах не йдеться про поділ влади між парламентом та урядом. Йдеться про поділ влади між правлячою більшістю та опозицією та забезпечення балансу між ними.
При недодержанні цього балансу, виникає загроза тиранії парламентської більшості, що посягає на конституційний лад і є нічим іншим, як узурпацією влади. Власне тоді і виникає парламентська криза. Адже саме парламент є ареною контролю опозиції над діями правлячої більшості та уряду.
Якщо опозиція не бере участі в ухваленні урядових рішень і позбавлена можливості ефективного контролю над урядом, необхідно вживати адекватні заходи.
У конституційній практиці зарубіжних країн, де існують напівпрезидентські (змішані) або парламентські форми правління, у разі парламентської кризи, або необхідності змінити склад уряду здійснюються політичні консультації спікера парламенту, голів парламентських фракцій із главою держави щодо шляхів вирішення цієї ситуації.
Якщо вирішується питання про зміну складу уряду, що часто пов’язано із зміною складу парламентської більшості, голова уряду приймає рішення про його розпуск.
Або глава держави ухвалює рішення про дострокове припинення повноважень парламенту і призначає позачергові парламентські вибори.
Президент України поступив цілком у руслі традицій, що є звичайною конституційною практикою демократичних країн.
Глава держави ніяким чином не посягає на повноваження інших конституційних органів влади. Навпаки, він забезпечив наступність функціонування публічної влади шляхом призначення позачергових виборів до ВРУ.
В ході функціонування парламенту та уряду можливе виникнення різного роду політичних криз, які не охоплюються положеннями лише статті 90 КУ, що регламентує причини розпуску парламенту.
У таких випадках президент здійснює функції арбітражу на підставі частини другої статті 102 КУ з метою забезпечення державного суверенітету, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина.
Як глава держави, президент володіє резервною владою. Обставини застосування резервної влади, з боку президента, є винятковими – стан війни, зовнішня агресія, тривала парламентська чи урядова кризи, які не дозволяють цим органам діяти належним чином і приймати рішення.
У такому разі, президент діє виключно у правових рамках – ухвалює укази відповідно до власної компетенції. Частина 2 статті 102 КУ передбачає:
а) вжиття заходів у рамках правових актів – указу, розпорядження, конституційного подання;
б) такі заходи повинні відповідати критеріям пропорційності і не накладати надмірних обмежень у сфері основних прав і свобод;
в) вони повинні бути оперативними, своєчасними і переслідувати соціальну значиму мету у рамках забезпечення засад конституційного ладу;
г) порушення повинні носити принциповий характер і вжиття інших заходів не дає змогу забезпечити режим конституційності;
д) підставою цього є забезпечення саме принципів верховенства права, поділу влади, належного функціонування публічної влади та правонаступності її інститутів;
е) вжиття заходів, пов’язаних із обмеженням основних прав, повинні стати предметом невідкладного парламентського або конституційного контролю у порядку, визначеному КУ і законами.
Такі заходи здійснюються на розсуд президента, і можуть стати предметом перевірки на предмет конституційності Конституційним Судом.
Для України загалом є характерною традиція сакралізації інститутів влади. У суспільстві прийнято вважати, що влада є чимось самодостатнім і дистанційованим від суспільства. Тому існує певний розрив між суспільством і владними інститутами.
Таким чином в Україні слабкі зворотні зв’язки між суспільством і державою. З іншого боку, для населення України властиві високі соціальні очікування на діяльність держави у сфері соціального захисту. Громадянин ще не готовий почувати себе дійсно вільною людиною, яка володіє свободою волі.
Свобода волі означає можливість особи вільно обирати власний варіант поведінки, усвідомлюючи усю повноту відповідальності за її наслідки.
Тому указ президента є цінний тим, що він знімає шори щодо якогось священного характеру влади. Сенс цього правового акту полягає в тому, що держава та її органи повинні служити людям, що зафіксовано статтею 3 КУ.
Згідно із принципом верховенства права, влада не є інструментом для реалізації певних корпоративних чи партикулярних інтересів, що характерно для діяльності АКК та уряду Януковича (та й переважної більшості й попередніх складів парламентів та урядів).
Уряд та коаліція очікує на рішення Конституційного Суду. Останній опинився у складній ситуації, оскільки таких прецедентів вирішення політичної кризи засобами конституційної юриспруденції світова практика конституціоналізму майже не знала.
Прогнозувати рішення органу конституційної юрисдикції занадто складно. Однак можна висловити кілька зауважень щодо природи діяльності цього органу.
По-перше, є неприпустимим звинувачувати КСУ у заангажованості. Таки закиди лунають тому, що до КСУ найчастіше звертаються за вирішенням політичних конфліктів.
Приміром, була ціла серія рішень суду присвячена лише природі несумісності мандату нардепа. Натомість політичний істеблішмент не зацікавлений у вирішенні стратегічних питань.
Скажімо, чи може Україна відповідно до КУ, делегувати частину своїх суверенних повноважень наднаціональним інститутам (SupranationalPower). Чи то, у яких межах закон може обмежувати права людини (принцип пропорційності)…, тощо.
По-друге, згідно аксіоми конституційного права, компетенція конституційних судів визначається лише конституціями. Органи конституційної юстиції можуть визначати межі власної юрисдикції шляхом інтерпретації Основного Закону. В дану аксіому не вписується ухвалення парламентом змін, що обмежують підвідомчість КСУ.
По-третє, КСУ сьогодні стоїть перед дилемою вибору між позитивістською правосвідомістю та правосвідомістю класичного конституціоналізму.
У першому випадку орган конституційної юстиції буде трактувати Основний Закон по його букві. Тоді цей орган лише констатуватиме наявний стан речей та власну неспроможність вирішити соціальний конфлікт за допомогою правових засобів.
Якщо виходити із позицій класичного конституціоналізму, як органи правосуддя, конституційні суди не вправі відмовити у захисті порушених прав і для них недостатнім є констатація фактів порушення.
У випадку недоліків законодавчого регулювання, КС застосовує загальні принципи права шляхом офіційного тлумачення положень Основного Закону. За допомогою правових засобів конституційний суд спрямовує політику виключно у рамки правового русла.
Здійснюючи офіційне тлумачення конституцій, конституційні суди забезпечують єдність розуміння конституційних положень і перепиняють факти свавільного тлумачення конституційних норм і надають юридичної сили розумінню положень конституції.
Таким чином, органи конституційної юстиції здійснюють правову політику, підпорядковуючи політику вимогам принципу верховенства права.
Однак, як не парадоксально, справа полягає навіть не в тому, яким чином вирішиться аналізована проблема у КСУ. Справа полягає в тому, якими будуть наслідки указу і що далі необхідно вчинити з метою консолідації України?
По-перше, указ служитиме своєрідним уроком, бо він знімає шори з “святенницького” бачення природи влади в українському суспільстві. Бо влада покликана ні більше, ні менше служити інтересам людей.
По-друге, політичним партіям цей правовий акт пропонує подолати свій інфантильний стан і діяти. Зокрема:
- сформувати списки, керуючись партійними інтересами та міркуваннями професійного рівня кандидатів;
- запропонувати громаді політичні програми та ідеології задля реалізації власної конституційної функції сприяння формування та вираження політичної волі громадян. Партії повинні стати школою, з якої державний апарат черпатиме компетентних політиків, які спроможні приймали відповідальні рішення в інтересах всього суспільства;
- змінити моральне обличчя пересічного українського політика, який повинен репрезентувати народ, а не партикулярні інтереси свого бізнес-клубу.
По-третє, українське суспільство стоїть перед необхідністю якісної конституційної реформи, а не псевдоконституційної модернізації, пропонованої законом про зміни в Конституцію, який вніс дисбаланс у конституційну матерію.
Якщо вичерпуються правові засоби забезпечення чинності конституційних положень, тоді на порядок денний стає проблема ревізії Основного Закону. Як відомо, у розділі ХІІІ Конституції визначено процедуру її перегляду, необхідною умовою легітимності якої є остаточне схвалення проекту на всеукраїнському референдумі.
Необхідними умовами легітимності ревізії Конституції є прийняття закону про референдум, який би забезпечував максимальні гарантії вільного волевиявлення народу та вільної участі у голосуванні. І парламентська більшість, і опозиція є заінтересованими у чим скорішому прийнятті такого закону.
При підготовці проекту Основного Закону необхідно виходити із верховенства основних прав і свобод людини, встановлення ефективних механізмів правового захисту особи, забезпечення діяльності ефективних та дієвих інститутів влади та збалансованої системи взаємовідносин між ними.
Михайло Савчин, кандидат юридичних наук, доцент Закарпатського державного університету, для УП
