Українські профспілки: суцільна капітуляція перед роботодавцем
У 1987 році Михайло Горбачов присоромив голів профкомів за те, що вони “польку-бабочку перед директорами танцюють”, а не захищають інтереси трудящих.
Попри лозунг Зинов’єва “Профспілки – школа комунізму”, насправді, організації захисту трудящих виконували функцію, подібну до соцзабезу: розподіляли санаторно-курортні блага, ощасливлювали отриманням безкоштовної квартири (а декого, навпаки, засовували в кінець черги).
Під час тотального дефіциту місцеві профлідери розподіляли килими, вироби з кришталю, одяг, взуття і навіть горілку. Інакше кажучи, за Радянського Союзу профспілки сприймалися як особливий відділ соціального забезпечення, який розподіляє матеріальні блага.
Пострадянські профспілки
6 жовтня 1990 року було створено Федерацію незалежних профспілок України, яка стала правонаступницею Української республіканської ради профспілок (республіканського підрозділу всесоюзної профспілки ВЦРПС). У листопаді 1992 року її було перейменовано в Федерацію профспілок України.
Не зважаючи на зміну назви, ФПУ, за свою суттю, залишалася типовою радянською профспілкою. Позбавлення терміну “незалежних” із назви профспілки має символічне значення, оскільки і ФНПУ, і ФПУ залишалися державною профспілкою.
Одержавлені профспілки Радянського Союзу були покликані захищали інтереси трудящих. Однак тут є суттєве протиріччя, адже держава фактично виступала як колективний роботодавець.
На авторову думку, після проголошення незалежності України, ФНПУ, а згодом і ФПУ продовжували залежати від держави. Це було зумовлено тим, що ФПУ продовжувала використовувати майно радянських профспілок.
Держава не поспішала офіційно закріпити за профспілками це майно, що тримало їх у залежності від держави. Відтак ФПУ виконувала роль троянського коня в профспілковому русі.
Так, у 90-х роках, коли ще сильні були робітничі протестні акції під керівництвом лівих партії, то напередодні цих акцій ФПУ проводила свої. Це “випускання пару” позбавляло необхідного потенціалу страйкового руху.
Тим не менше, за роки незалежності утворилося багато незалежних, альтернативних профспілок, які порушили монополію ФПУ.
На даний момент Мін’юстом України легалізовано понад 100 всеукраїнських професійних спілок та об’єднань профспілок.
Окрім гірничих, металургійних аграрних та інших галузевих профспілок є також профспілки працівників банків, футболістів, журналістів, таксистів, працівників органів державної статистики, працівників Пенсійного Фонду, працюючих за кордоном, страхових брокерів, працівників-мігрантів в Україні та за її межами, держустанов та народних депутатів.
На жаль, кількість не завжди переходить у якість. Попри обмежену діяльність радянських профспілок, вона на порядок більше піклувалася про інтереси працівників, ніж всі українські профспілки разом взяті.
Наявність великої кількості профспілкових організацій ще не забезпечує ефективності їхньої боротьби. Швидше навпаки – вони заважають одна одній. Хоча штучно зменшувати кількість профспілок, створюючи одну – теж недоцільно. Повинен пройти природній відбір профспілок.
Захист прав чи розподіл благ?
Сучасне українське законодавство не апелює до ідеологічних категорій, а натомість чітко вказує на те, що “Профспілки створюються з метою представництва, здійснення та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки” (закон про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності).
Але в переважній більшості випадків діяльність профспілки для її членів зводиться до двох речей: розподілу путівок і організації подарунків на свята.
Чи не занадто вузьке розуміння організації, яка покликана захищати трудові та соціально-економічні права працівників? Тим більше, що з часів Радянського Союзу величина благ для розподілу суттєво скоротилася.
Роль профспілок, як відділу з розподілу матеріальних благ, є пережитком радянського буття і на даний момент є застарілим. Українські профспілки мають пройти європейську школу профспілкової боротьби, позбувшись совковості. Але для цього потрібен час.
Захисти нас від такого захисту
Звичайно, профспілки – це не лише путівки та розважальні заходи, але й соціальний захист. А от із ним ситуація складається значно гірше.
Хіба не поодинокі випадки, коли профспілки не надають навіть мізерну матеріальну допомогу своїм членам? А чи завжди профспілковий комітет стає на захист звільненого працівника?
За весь 2005 рік було зареєстровано лише один страйк. І це при тому, що тоді існувала значна заборгованість по зарплаті.
Це не в останню чергу зумовлено безхребетністю голів профкомів, їх залежністю від керівників підприємств.
Ситуація ще більше погіршиться для працівників, якщо буде ухвалено новий проект Трудового кодексу (пройшов друге читання у Верховній Раді і направлений на повторне друге читання).
Проект скасування надання профспілками згоди на звільнення працівників, необов’язковість укладення колективних договорів, дозвіл передачі найманого працівника від одного роботодавця до іншого, за відсутності механізму повернення назад і обмежень у часі.
Враховуючи слабкість вітчизняних профспілок, за відсутності серйозних протестів профспілкам не вдасться успішно протистояти цим законодавчим ініціативам.
Таким чином профспілки ще зроблять декілька поступок уряду і роботодавцям, звужуючи свою сферу діяльності. Якщо ще декілька таких поступок буде, то сенс існування профспілок просто зникне.
Симптоматично, що громадяни побачили неефективність профспілок, а тому надають перевагу самостійним зверненням до судів, ніж за посередництва профспілок. Хоча останнім варто брати активнішу роль у захисті прав у судах.
"Ласкаво просимо!" чи "Геть!"
У зв’язку з останніми законодавчими ініціативами, цілком логічно постає питання: “а може варто відмовитися від профспілок взагалі?” Тим більше, що в профспілковому русі маса проблем.
Так, якщо раніше Федерація профспілок України налічувала 20 мільйонів членів, то зараз вона втратила монопольне становище, скоротившись удвічі. З нею щорічно виходить близько мільйона осіб.
Скорочення чисельності членів профспілок відбулося через те, що на багатьох новостворених приватних підприємствах профспілки не створюються.
Крім того, значна кількість осіб перейшла до конкуруючих профорганізацій – Національної конфедерації профспілок України та Конфедерації вільних профспілок України.
До того ж, багато профспілкових організацій скомпрометували себе. Адже, якщо в СРСР профспілки були слухняним придатком партії, то зараз вони стали аналогічним придатком роботодавця.
Не дарма голова профкому одного підприємства на запитання “яке основне завдання профспілки?” щиро зізнався – “Не допустити страйку на підприємстві”.
Тому немає нічого дивного у тому, що люди не поспішають вступати до профспілок, а внески оцінюють як даремну трату грошей. На чисельність профспілок мало вплив те, що тепер вступ у профспілку став добровільною справою.
Звичайно, профспілковій верхівці, так званій “робітничій аристократії” вигідно мати побільше членів (а значить побільше внесків і грошей на апарат), однак тепер загнати людей силою у “школу комунізму” нікому не вдасться.
Потрібні нові методи, наприклад, переконання. А от переконати людей у потрібності профспілки профспілковим босам ой як важко.
Ще одним аргументом не на користь профспілок є те, що права людини можуть ефективно захищатися в судах. Більше того, якби в суспільстві дотримувалися елементарні закони, профспілки взагалі були б не потрібні. Однак, незважаючи на критику на адресу профспілок, вони все ж таки потрібні.
Але вони мають бути сильними, дієвими, а не такими, що проводять малоефективні одноразові акції.
Українським профспілкам варто повчитися в європейських колег, зокрема у французьких, які титанічними зусиллями змусили уряд скасувати контракт для молодих спеціалістів.
Профспілка має виступати проти будь-якого порушення прав працівників (а враховуючи нашу правову безграмотність можна стверджувати, що їх порушують часто).
Ідеал профспілки
Якими повинні бути профспілки? Те, що не такими, як зараз – це вже очевидно, оскільки мало хто задоволений роботою профспілок.
Однозначно активними і навіть агресивними у захисті інтересів своїх членів.
Якщо говорити образно, то профспілки мають бути настільки “зубастими”, що реальною змогли б поставити країну на коліна, якщо не будуть виконані їхні вимоги. Звичайно, далеко не завжди не-члени профспілки будуть задоволені такими діями профспілок.
У цьому плані чи не найоптимальнішим прикладом є вже згадані французькі профспілки. Протягом останніх років вони неодноразово організовували страйки і акції протести. У Франції авіадиспетчери добилися свого, паралізувавши авіа перельоти. Так само добивалися свого і скасування контракту для молодих спеціалістів.
В українських умовах прикладом може слугувати профспілка таксистів, яка під час свого пікетування Кабміну фактично паралізувала центр столиці.
Профспілки живуть в умовах капіталістичного світу, а тому не можуть уникнути його законів, у тому числі – конкуренції. Вони повинні конкурувати за кожного члена, хоча б з огляду на поповнення профспілкової каси внесками.
А щоб привернути до себе увагу працівників, варто працювати. Поки що профспілки до цього не готові.
