Колона № 5
Восени 1936-го, у розпал громадянської війни в Іспанії один із соратників Франко, генерал Молу, виступав з радіозверненням до жителів Мадриду в облозі.
Змалювавши бойові дії, що розгорнули чотири армійські колони франкістів, генерал додав, що має ще одну, п'яту, колону, що знаходиться в самому Мадриді і у вирішальний момент вдарить з тилу.
З тих пір словосполучення "п'ята колона" міцно увійшло в міжнародний політичний лексикон. У сучасній Україні його вживають особливо охоче, коли мова заходить про недружні дії з боку Російської Федерації.
Зазвичай у лави п'ятої колони зараховують високопоставлених українських чиновників і депутатів, які заради особистої вигоди грають на руку Кремлю. Але, на жаль, компанію їм складають сотні тисяч безкорисливих рядових громадян, які відчувають до Москви набагато більшу прихильність, ніж до Києва.
Здається, читач легко зможе назвати епіцентр подібних настроїв – Кримський півострів. Тим паче, що лютий цього року знаменувався відразу кількома спробами нагадати всім і вся: проросійська п'ята колона в АРК жива і знаходиться в повній боєздатності.
Палкий комуніст Грак виступає в прямому ефірі з погрозою... пардон, прогнозом: мовляв, настрої жителів Криму добре відомі, і, у випадку подальшого дрейфу в бік НАТО, Крим може порушити питання про відділення від України.
Цей колоритний персонаж заявляє і про право автономії на відкриття власного представництва в Москві. Група маргінальних молодиків відзначає чергову річницю входження Криму до складу України урочистим спаленням хрущовських та єльцинських портретів...
Апогеєм стає візит на півострів московського мера Юрія Лужкова, відомого своїми екстравагантними витівками. Щоправда, цього разу високий гість не став знімати улюблену кепку, щоб бути схожим на Януковича (очевидно, з часів Сєвєродонецьку його симпатії до Віктора Федоровича трохи послабшали).
Тим не менш, він привселюдно розкритикував "незаслужені процеси", що відірвали Крим і Севастополь від матінки-Росії. Не забарився Лужков і подякувати автономії за героїчну відсіч американським агресорам у червні 2006-го, закликавши населення півострова продовжувати у тому ж дусі.
Звичайно, виступ Лужкова розсердив обезголовлений український МЗС, але гнів вітчизняних дипломатів тільки забезпечив Лужкову додаткові симпатії кримчан. І, мабуть, це в історії з лужковським вояжем є найсумнішим.
Хотілося б уникнути несправедливих узагальнень, але, на жаль, факт залишається фактом: значна частина жителів АРК займає відверто антидержавну позицію.
І хоча кримським шанувальникам Росії навряд чи буде до душі визначення "п'ята колона", по-іншому і не скажеш.
Звичайно, повною мірою деструктивний потенціал колони № 5 реалізується в періоди різкого загострення політичної ситуації.
У повсякденному житті від ідейно стійкого кримчанина багато не вимагають. Зустрічати Новий рік о 23.00 за київським часом, слухаючи бадьорі промови Путіна.
Вважати своїми Чорноморський флот РФ, триколор і двоголового орлушу. Ну і, зрозуміло, відчувати патологічну відразу до української державної символіки, мови, культури, історії...
Трапляються, щоправда, і неминучі збої. Так, найзапекліший українофоб може радіти успіхам національної збірної на чемпіонаті світу з футболу. Але навряд чи тут варто говорити про подвійну ідентичність і симпатії, що зароджуються до незалежної України.
Більш доречно вести мову про специфічний синдром Ісаєва-Штірліца – адже й у свідомості знаменитого розвідника часом прослизало крамольне "ми, німці..."
Подекуди ступінь ворожості кримських москвофілів до країни, громадянами якої вони, як-ніяк, є, просто вражає. "Ну, тепер хохлам покажуть!", "все, скінчилася халява!"; "давно пора!" – подібні висловлювання автору довелося чути з уст кримчан наприкінці 2005-го.
Жителі півострова тріумфували з приводу горезвісної газової атаки Кремля проти України, анітрохи не замислюючись, що дана акція може боляче вдарити і по ним самим.
(Так вона і вдарила, вилившись у різке підвищення комунальних тарифів).
Ілюзії щодо того, що в перспективі Крим може стати частиною РФ, досі популярні на півострові. Тутешні русофіли жадібно слухають сміливі месіджі Затуліна, Грака або Лужкова, кожного разу сподіваючись, що за словами підуть активні дії Москви з рятування кримчан від жовто-блакитного ярма.
До речі, голосні заяви нерідко беруть за живе й українську патріотичну громадськість, яка підозрює Кремль у зазіханнях на територіальну цілісність України.
Пригадується, минулого літа деякі патріоти зі слабкими нервами вивчали напам’ять мудрований прикметник "Кучук-Кайнарджийський" і на повному серйозі доводили, що цей договір від 1774 року не може бути підставою для передачі Криму до складу Російської Федерації.
Наскільки обґрунтованими є надії одних і фобії інших? Не будемо міркувати про те, чи здатна українська влада в критичній ситуації відстояти цілісність держави Україна, – вона взагалі мало на що здатна.
Поставимо питання інакше: чи справді Кремль зацікавлений у відторгненні Криму від України?
Що може дати Російській Федерації гіпотетичне приєднання сонячного півострова? Доступ до ласих шматків кримської власності? Він у російського бізнесу (у тому числі, близького до Кремля) і так є.
При цьому Москва врятована від необхідності вирішувати гострі соціальні проблеми півострова, наприклад, наболіле питання виділення землі для репатріантів.
Встановлення російського суверенітету в Криму підвищить популярність кремлівського керівництва всередині самої Росії? Але перманентно експлуатувати тему допомоги "пригнобленим співвітчизникам у Севастополі та Криму" – чудовий спосіб залучити симпатії шовіністичної громадськості.
Відділення АРК послабить незалежну українську державу? Але й тут не все так просто.
Будучи частиною України, Крим являє собою досить ефективний інструмент тиску на норовливих київських політиків.
Ця чудова "якість" півострова яскраво проявилася в період помаранчевого правління, коли атлантисти з Печерських пагорбів вирішили подружитися з Америкою та вступити до НАТО.
Відповіддю Росії стали сумновідомі феодосійські події 2006-го. Адже раз у Криму дислокована численна п'ята колона, підконтрольна Москві, виявилося, що доволі просто мобілізувати її на боротьбу потрібні кадри.
Тут тобі і полум'яні трибуни, і наївні, надміру емоційні пенсіонерки, і браві кримські козаки з нагайками, і безтурботна міліція...
Загалом, політичне шоу вдалося на славу. І в результаті постраждав аж ніяк не імідж провінційного кримського містечка, а репутація офіційного Києва, показово зганьбленого перед західними партнерами.
Сьогодні той самий Грак презентує "настрої кримчан" як важливий фактор, здатний кардинально вплинути на зовнішню політику української держави. Це зайвий раз доводить: граючи роль "засланого козачка", півострів приносить Москві набагато більше бонусів, аніж він здатен дати як суб'єкт Російської Федерації.
Звичайно, шантаж Києва гіпотетичним відділенням АРК – вартісна справа. Але всерйоз думати про відділення півострова – це нонсенс, не вартий уваги кремлівських стратегів.
З таким самим успіхом можна відкликати з українського парламенту фракцію комуністів і за видатні заслуги перед Батьківщиною дати їм по віллі на Рубльовському шосе.
На жаль, у Москві штандартенфюрер Штірліц користі не принесе, нехай працює в Берліні й отримує зарплату в касі 6-го управління РСХА!
Кримчани, що схильні бачити в Росії захисника-заступника-рятівника etc, не розуміють, що для цинічних прагматиків у Кремлі вони не ціль, а засіб. Що російському керівництву вигідно мати на території сусідньої країни біомасу, що легко мобілізується.
А от зайві сотні тисяч бюджетників і пенсіонерів нікому в Москві не цікаві та не потрібні. Ця очевидна істина недоступна ідейному русофілу з українським паспортом. А шкода.
Адже якби п'ята колона була в змозі адекватно оцінити свій статус і ту роль, що нав'язують їй командири з ближнього зарубіжжя, вона навряд чи залишилася б п'ятою колоною.
Михайло Дубинянський, для УП
