Нація вимирає – уряд будує гуртожитки

Кабінет Міністрів затвердив Концепцію державної програми "Студентський та учнівський гуртожиток" на 2007-2010 роки.

Міносвіти та його незмінний керівник – Станіслав Ніколаєнко – достатньо активно займаються рішенням багатьох проблем системи освіти. Це і щорічне збільшення квоти студентів-бюджетників, і організація системи тестування, і держдопомога випускникам вузів... А тепер ще й студентські гуртожитки.

Але чи є ці проблеми головною больовою точкою відомства? На даний момент у вузах України навчаються 2,7 мільйони студентів. Отже, першокурсників серед них має бути не менше 550-600 тисяч осіб. А міністр Ніколаєнко заявив 25 січня на прес-конференції в УНІАН, що ВНЗ країни готові прийняти на перший курс 680 тисяч.

У 2006 році українські школи закінчили 440 тисяч юнаків і дівчат. А в перший клас у вересні пішло всього близько 380 тисяч дітей.

У таблиці наведена кількість студентів у вищих навчальних закладах:

При цьому кількість вузів I–II рівня акредитації скоротилося за 16 років з 742 до 606, а III–IV рівня акредитації, навпаки, збільшилася з 149 до 345.

Нижче в таблиці зазначена кількість новонароджених в Україні в ті ж роки, тис. дітей:

При порівнянні показників у цих двох таблицях відкривається унікальна у своїй безглуздості картина. В Україні з кожним роком катастрофічно знижувалася народжуваність, але величезними темпами зростала кількість вузів і студентів.

Мимоволі пригадується похоронний бізнес на зорі радянської влади, описаний у "Дванадцяти стільцях" Ільфа і Петрова. "Розквіт" української вищої школи став наслідком появи платної форми освіти.

Зменшення народжуваності в Україні почалося ще в 1952 році. Однак до кінця 80-х рівень народжуваності забезпечував хоча й невисокий, але приріст загальної чисельності населення. За роки незалежності ситуація з народжуваністю погіршилася майже вдвічі. Максимальна чисельність жителів України у 1992 році – 52,2 мільйони, а станом на 1 листопада 2006 року в країні залишилося 46,7 мільйонів.

Подібні демографічні тенденції спостерігаються впродовж останніх 2-3 десятиліть практично в усіх державах Європи, а також у Росії й у Японії.

У США наразі ситуація стабільна, але це результат, насамперед, міграції та досі високої народжуваності серед вихідців з Азії, а особливо – з Латинської Америки. Частина ж білих у США неухильно знижується.

Більшість сучасних молодих чоловіків і жінок воліють мати в родині не більше одного-двох дітей. Але частина жінок не має дітей взагалі, тому що вони не заміжні.

А значна кількість подружніх пар не мають потомства з причини безпліддя чоловіка чи дружини – в Україні у 2006 році нараховувалося 870 тисяч таких пар.

Тому на одну жінку припадає по 1,2 дитині в Україні та Росії, і по 1,2-1,5 у багатьох європейських країнах.

Проте, починаючи з 2002 року, в Україні відбувається невелике збільшення народжуваності.

Однак, на думку завідувачки відділенням демографічної економіки Інституту демографії НАНУ Валентини Стешенко, незначне підвищення зовсім не пов'язане з тим, що українки вирішили народжувати більше дітей. На статистичний ріст вплинули два фактори.

По-перше, у зв'язку з поліпшенням за останні 5 років життя українців "ті, хто не народив перших дітей у 90-х, почали народжувати у 2000-х роках". По-друге, у 1983-1987 роки в Україні відбувся стрибок народжуваності, і дівчата, що народилися тоді, досягли до 2003 року свого дітородного віку (20-25 років).

За кілька років цей дітородний "резерв" буде вичерпано. Починаючи з 2010 року має відбуватися істотне зменшення кількості новонароджених у зв'язку з тим, що у дітородний вік вступлять жінки, що народилися на початку 90-х минулого століття. Коли, як видно з таблиці, відбувалося різке щорічне зменшення народжуваності.

Найближча перспектива, на думку фахівців Інституту демографії, така: до 2050 року в Україні залишиться 35 млн. жителів.

Можна з відповідальністю стверджувати: МОН або не інформоване про демографічну кризу початку 90-х, або свідомо не звертає на неї увагу. Інакше як пояснити той факт, що 15 років спостерігалося бездумне збільшення як кількості вузів, так і кількості "посадочних" місць.

Якщо у 1992 році українські вузи прийняли на перший курс 383 тисяч студентів (а кількість немовлят склала в згаданому році 596 тисяч), у 2003 році на перший курс вступили 635 тисяч молодих людей (кількість новонароджених – 408 тисяч), у 2004 році – 657 тисяч студентів (відповідно – 427 тисяч дітей), у 2005 році – 672 тисяч першокурсників і 426 тисяч немовлят.

У зв'язку з усім вищезазначеним, виникають природні запитання. А навіщо Україні стільки людей з вищою освітою, тим паче – враховуючи майбутнє різке зменшення населення країни в цілому? Для чого державі таксисти і домогосподарки, торговці і безробітні з корочками юристів або економістів?

Другий логічний докір на адресу МОН полягає в тому, що в країні створене положення, коли кожен може вступити у ВУЗ, закінчити його й отримати жаданий диплом.

Невже керівникам міністерства незрозуміло, що диплом про в/о вже давно став в Україні таким самим атрибутом престижу, як і дорогий мобільник чи крутий автомобіль...

Невже Ніколаєнко невідомо, що дітей, здатних досконало освоїти шкільну програму, меншість? Але тільки вони можуть претендувати на навчання у вузах. Для інших навчання в інститутах – п'ятирічне просиджування штанів і спонсирування викладачів.

Подібних запитань до нинішньої системи освіти в Україні чимало. А демографічна криза, що взяла МОН за горло, тільки збільшує проблеми.

Наостанок – про не дуже далекі демографічні перспективи. Якщо після 2050 року в Україні збережеться показник народжуваності жінок у 1,2 дитини (а передумов для змін немає), кожне покоління дітей буде менше за покоління батьків у 1,6-1,7 разів.

Четверте покоління – приблизно за 100 років – скоротиться більше ніж у 7 разів. У середині наступного століття в Україні залишиться 4,5 млн. жителів. Ще за сто років – близько 600 тисяч.

Уявляєте, у Києві проживає 50 тисяч чоловік, у Донецьку, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Одесі – по 20 тисяч, велика кількість менших міст – безлюдні. А ще через…

Юрій Глухов, для УП