Україна – країна політичного фетишизму
"Торг у політиці завжди доречний, тим паче, що БЮТ із президентом не зв'язують ніякі офіційні домовленості". "Ющ і його зграя нічим не кращі за бандюг Януковича. А маючи закон про опозицію й імперативний мандат, можна потроху навести лад у державі".
"Впевнений, Юлін компроміс нічого спільного не має зі зближенням із ПР. У цій ситуації потрібен був прорив. І його зробили". "Чи в опозиції Тимошенко, чи при владі (в Кабміні), а скрізь захищена законом. І там, і там у неї гарний плацдарм". "Юля цинічно зірвала плани Ющенка підписати з Януковичем черговий Універсал Національного Зрадництва. І правильно зробила!"
Починаючи з п'ятниці, 12-го січня, український Інтернет переповнений подібними висловленнями. Фанати Юлії Тимошенко, що обкопалися на форумах, захищають лідера БЮТ від нападок у зв'язку з подоланням вето на сумно відомий закон про Кабмін.
Розлогі міркування про моральну перевагу Юлії Тимошенко над Віктором Ющенком чергуються з простими мессиджами типу "Юля, я тобі вірю!" і "Юля, молодець! Ми з тобою до переможного кінця!!!"
Схоже, "помаранчеві побратими" Леді Ю. даремно очікують на масовий відтік народних симпатій від її блоку. Електорат Тимошенко, ймовірно, зменшиться, але незначно. Основна маса прихильників ЮВТ залишиться вірною харизматичній дамі, незважаючи ні на що.
Зрозуміло, приймати або не приймати альянс Тимошенко з регіоналами – особиста справа кожного. Але ж виборці БЮТ завжди вважалися найбільш радикальним крилом помаранчевого табору, стійкими революціонерами, чутливими до щонайменшого порушення принципів Майдану.
І вони цілком виправдовували свою репутацію, викриваючи демарш "Іуди-Мороза", безславну задумку президента Ющенка з Універсалом і непристойні коливання "Нашої України" з боку в бік.
Але варто було пані Тимошенко піти протоптаним пропрезидентськими силами шляхом, як непримиримі радикали перетворилися на прихильників розумного політичного компромісу. Дивна метаморфоза, не чи так?
Часто доводиться чути жартівливу думку, що, мовляв, Юлія Володимирівна причаровує свій електорат силами жіночих чарів. Але якщо вже звертатися до сфери інтимних почуттів, то в даному випадку більш доречно вести мову про таку цікаву сексуальну девіацію, як фетишизм.
Патологічна пристрасть до панчіх, черевичків, носових хусточок або жіночих пасом волосся у більшості випадків розвивається поступово. Спочатку та чи інша річ викликає інтерес, оскільки належить коханій людині та символізує її.
Але згодом цей предмет стає осередком еротичного інтересу. Фетиш заміщує сам об'єкт кохання, і взаємини з реальним партнером порушуються або зовсім припиняються.
Щось подібне найчастіше відбувається і з політичним світоглядом українського громадянина. Споконвіку кожен українець стає прихильником тієї чи іншої політичної сили, тому що бачить у ній того, хто виражає конкретні ідеї та принципи, яких дотримується сам.
У випадку з Юлією Тимошенко та її блоком – це послідовна боротьба за реалізацію ідеалів Майдану, неприйняття будь-яких компромісів з антидемократичними силами.
Врешті-решт, справедливість, за яку варто боротися. Але поступово харизматична фігура лідера або партійний бренд можуть набути в очах виборця самостійної цінності, підмінивши собою ідеологічну платформу.
Громадянин перетворюється на політичного фетишиста, для якого Партія та Вождь набагато важливіші за ідеї, що декларуються. Так що Леді Ю може сміливо вступати в будь-які домовленості з одіозними регіоналами: ті, що їй симпатизують, радше пожертвують принципами, ніж відмовляться від підтримки лідера БЮТ.
Втім, автор не ставив перед собою мету покритикувати Тимошенко та її прихильників. Хіба фанати інших політичних сил більш адекватні? Безумовно, ні.
Наприклад, багатомільйонний електорат Партії регіонів. Навесні 2006-го він дружно віддав свої голоси за "Покращення вашого життя вже сьогодні" – це популістське гасло було сприйняте на південному сході країни всерйоз.
Люди щиро сприймали Партію регіонів як захисницю інтересів простого люду, що миттєво забезпечить підвищення пенсій і зарплат при одночасному зниженні цін на товари та послуги.
Прийшовши до влади, регіонали оголосили соціалці нещадну війну. Можливо, Азаров, який розмірковує про шкоду соціального популізму для економіки, у чомусь правий, але все ж таки факт залишається фактом: ПР проводить політику, прямо протилежну тій, за яку проголосували її виборці.
Однак при цьому переважна більшість цих виборців анітрохи не розчаровані. Тому що головним об'єктом прагнення для них стали вже не пенсії та зарплати, не зниження цін і комунальних тарифів, а сама Партія регіонів на чолі з дорогим Віктором Федоровичем. Уперед, до перемоги фетишизму!
А чи варто згадувати прихильників товариша Симоненка, для яких "КПУ" значить набагато більше, ніж співробітництво лідера вітчизняних комуністів зі страшними буржуїнами?
Словом, фетишистів з надлишком вистачає в усіх політичних таборах. І немає значення, кого і що піднімають на щит – Ющенка чи Тимошенко, Мороза чи Симоненка, Партію регіонів чи "Нашу Україну". Важливим є сам принцип: не судити політиків за їхніми вчинками. Навпаки, оцінювати будь-який вчинок, виходячи з того, ким він був зроблений.
Не можна сказати, що схильність до політфетишизму – суто українське ноу-хау, похідна українського менталітету. Свого часу цією хворобою перехворіла й Західна Європа.
Приведемо красномовний приклад з історії ХХ століття. На початку 1930-х років десятки тисяч європейців приєдналися до комуністичного руху з однієї причини – тільки комуністи виглядали силою, здатною протистояти Гітлеру.
Вони послідовно виступали проти нелюдського нацистського режиму та рішуче засуджували спроби буржуазних політиків загравати з фюрером.
Але настав 1939 рік. У Москві було підписано пакт Молотова-Ріббентропа, і політика комуністів стосовно гітлерівської Німеччини, кардинально змінилася. Природно, дехто з рядових партійців розчарувався в компартії і поклав партквиток на стіл.
Однак основна маса вчорашніх антифашистів зайнялася пошуком підходящих виправдань для угоди Сталіна та Гітлера. Мовляв, у даний момент ситуативний альянс із нацистським фюрером є єдиним вірним рішенням.
Сталін – мудрий стратег, він знає, що робить. Та й узагалі німецькі націонал-соціалісти не такі вже й страшні. Англійські та французькі імперіалісти, що корчать із себе демократів, набагато гірші!
Що ж сталося з безкомпромісними товаришами, що вступили в ряди комуністів для боротьби з "коричневою чумою"? Які метаморфози сталися з їхньою свідомістю? Всі було дуже просто: антифашистські ідеї поступово витіснила на задній план Партія, котра перетворилася на політичний фетиш.
Немає потреби дискутувати про те, чи є політичний фетишизм добром або злом. Для політика – безумовно, добром. Можна навіть не імітувати принциповість, відверто ігнорувати програмні установки, все одно люблять.
За сам лиш факт існування. Думаю, і дамській панчосі, якби в неї була свідомість, також дуже б лестили знаки уваги з боку фетишиста.
Але громадянам України ця ментальна патологія не обіцяє нічого гарного. Доти, доки ми будемо наділяти політиків самодостатньою цінністю, перетворюючи їх на обожнювані фетиші, не варто розраховувати на поліпшення ситуації в країні.
В Україні не з'являться партії європейського типу, партійні програми залишаться порожніми папірцями, а лідери не лише не будуть чесними з нами, а й не намагатимуться навіть імітувати чесність.
Загалом, цивілізованої демократії українцю не бачити, як власних вух. І жодні пречудові закони про опозицію не допоможуть.
Українському виборцю потрібно усвідомити: політичні вподобання – це певна ідеологія та принципи, близькі особисто йому.
Що ж до партійного вождя (нехай навіть з нього бурхливо струменить харизма), то прихильність до нього виправдана лише настільки, наскільки він є носієм цієї самої ідеології.
І якщо вчинки політичного діяча сильно розійшлися з декларованими принципами, йому треба негайно відмовити в довірі. В іншому разі підтримка партії та її лідера виявиться рівносильною палкій пристрасті до панчіх, черевичків та носових хусточок.
Михайло Дубинянський, для УП
