Парламентаризм по-українськи, або з чого радієте, панове?
Ну що ж, після 12 січня 2006 року українська політика, мабуть, надовго перетворилася на подобу однієї з п'єс Леся Подерев'янського.
Там персонажі розмовляють відповідною мовою і роблять речі, абсурдні і навіть гидкі під оглядом "вищих" людських чеснот, але цілком логічні під ракурсом "низу" – тобто інстинктів знищення суперників по домінуванню у прайді (політичного), насичення (економічного) і розмноження (інституційного).
І якщо за часів Радянського Союзу була цілком справедлива констатація "Мы рождены, чтоб Кафку сделать былью", то Україні немає чого звертатися до чужоземних пророків – маємо своїх.
"- Олександре Олександровичу, скажіть, будь ласка, чи це нормальна підготовка питання до розгляду, коли таблиця роздається після того, як починається доповідь з цього питання, і в цій таблиці йде спочатку 15 поправка, потім 11, потім 16, коли друга поправка йде між 13 і 14? Скажіть, будь ласка, на яких ідіотів тут у залі ці документи розраховані і доки ми будемо так свавільно порушувати Регламент Верховної Ради України?
- Я відповідаю на ваше питання відразу. На нас розраховано з вами. (О п л е с к и). Це перше. По-друге… Технічні помилки там відносно нумерації, очевидно, ви тут праві, треба, щоб їх не було. Але справа у тому, що ці поправки в одній послідовності виносилися стосовно по тексту їх треба було розкидати.
- Скажіть, будь ласка, чи ви знаєте, коли було прийнято рішення про засідання комітету, коли відбулося засідання комітету, і коли членів комітету про це повідомляли? Я вам скажу, що особисто мені дзвонили сьогодні о 9.28 про те, що о 9.30 буде засідання комітету. Олександре Олександровичу, скажіть, будь ласка, знову, на яких ідіотів…
- Юрій Богданович, мені не дзвонили, тому на мене, очевидно, не розраховували. Але відносно часу засідання комітетів, голова Верховної Ради це питання не регулює, вони є в загальному регламенті визначені. Якщо було засідання комітету, це запитання до Голови комітету, він скаже. Я керуюся, в даному випадку, висновком комітету...
- Олександр Олександрович, тепер уже частина, яка до вас, не було відповіді на запитання голови нашої фракції, який ясно, чітко назвав вам статтю регламенту, яка грубо, брутально, тупо порушена. Це 128 стаття частина 7, де ясно, чітко, хорошою українською мовою написано, що пропозиції Президента, ну разом з відповідними матеріалами, роздаються народним депутатам не пізніш як за три дні, порушуються права народних депутатів... Тому ми вимагаємо зняти питання з розгляду і заслухати доповідь Регламентного комітету з питань до того бєзпрєдєлу, вибачайте за іншомовне слово.
- Це питання до мене, я відповім на нього. Я не проти розгляду цього питання у регламентному комітету".
Як бачимо зі стенограми засідання від 12 січня, голова Верховної Ради публічно погодився зі статусом ідіотів стосовно себе особисто та своїх колег.
Крім того, він визнав, що відмовляється виконувати свої конституційні обов'язки. Це стаття 88, п.2,5 – "Голова Верховної Ради України організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів... організовує роботу апарату Верховної Ради України".
Погодився він і з тим, що якісь істотні моменти регламенту, м'яко кажучи, зігноровані. Отож справа за дрібничками: вставити у текст деякі відповідні словечка, і матимемо абсолютно те, чого вимагає стилістика Подерев'янського.
Ну, а наступний діалог, здається, ще красномовніший:
"- Я мушу відповісти на репліку.
- А він мені задавав питання, не вам.
- А я?
- А вам не задавав питання.
- А хочеться сказати. Останнє слово, можна?
- Я прошу вас, сідайте на місце. Все.
- Можна останнє слово?
- Будь ласка. Будь ласка".
Ось так. Усі належні малоцензурні словечка витають у повітрі.
І для повноти враження – загальний підсумок щодо стилістики розгляду у Верховній Раді 12 січня пропозицій президента до закону про Кабінет міністрів, зроблений Арсенієм Яценюком:
"Пропозиції президента були надіслані вчора о 17.55 до Верховної Ради України. Повідомлення про те, що будуть розглядатися дані пропозиції, не надійшло офіційно. Воно було сьогодні отримано через Інтернет о 9-й годині ранку. Жодна з уповноважених головою держави осіб не приймала участі в засіданні комітету. Більше того, не було повідомлено про місце і час засідання відповідного комітету".
Я думаю, що у будь-якій нормальній країні після такої поведінки парламентського керівництва і конституційної більшості парламенту глава держави мав би всі підстави для розпуску депутатського зібрання, яке автоматично втратило право претендувати на роль законотворців, творців вищої виконавчої влади та контролерів виконання законів.
Справа не в тому, які саме повноваження у кого – президента, прем'єра чи парламенту, і навіть не в тому, хто білий та пухнастий, а хто – мерзотник і ґвалтівник.
Суть питання в тому, що у навіть позірно демократичній політиці існують певні табу, тобто те, чого не можна робити тільки тому, що це не можна робити. Навіть владі. Апріорі.
Не нами вигадано, що демократія – це процедура, а парламентаризм – це регламент. Ясна річ, можливі і прийнятні одноразові відходи від регламенту, зумовлені надзвичайними обставинами.
Але ці винятки мають бути аргументовані й проголосовані – от такі справи, ми в силу обставин змушені йти за винятковою процедурою.
А що маємо – те, що засвідчене офіційною стенограмою засідання Верховної Ради від 12 січня?
Маємо радісний танок на кістках не тільки морально розчавленої "Нашої України" та зніченого президентського секретаріату, а на коматозному тілі українського парламентаризму.
Чи доцільна і чи ефективна, виходячи із загальнонаціональних, а не кланових чи партійних інтересів, парламентська республіка в Україні – це питання, яке можна дискутувати, але в принципі парламент має право конституційною більшістю голосів перейти до цієї моделі.
Чи слід заповнювати законодавчо численні лакуни в Конституції, наявні в ній після політреформи, і намагатися актами різного рівня бодай тимчасово якось гармонізувати, до змін у самому Основному Законі, відносини між гілками влади та зробити їхню діяльність ефективною – це навіть не питання, це слід робити.
Але демонстративно голосувати, долаючи президентське вето, за закон про Кабмін, який у ряді пунктів прямо суперечить Конституції і при тому говорити, що, нарешті, тепер ми створюємо гармонійні стосунки між гілками влади й ефективну систему управління, - це щось зовсім інше.
Це – стилістика героїв Леся Подерев'янського, це – конституціоналістські матюки як норма українського політичного дискурсу.
З однієї абсурдної, нецивілізованої системи влади (африкансько-російської, майже суперпрезидентської республіки, як зветься цей тип урядування мовою політичної науки), що витворилася за часів Леоніда Кучми, Україна рушила в іншу, не менш абсурдну, але водночас і дурнувату, сказати б, систему влади, де законодавчі лакуни заповнюються правовим нігілізмом.
Ну, скажіть, де і в якій країні призначення прем'єра, висунутого парламентською більшістю, йде повз главу держави, навіть із номінальною владою?
І хіба така система є торжеством демократії?
Але, зрештою, парламентська більшість плюс БЮТ могли б будувати і таку небачену у світі конструкцію – якщо більшовики ставили на теренах України свій всесвітньо-історичний експеримент із "владою рад", чому б не спробувати ще поекспериментувати?
Проте робити все слід було за регламентом, за законами і за Конституцією, тобто з дотриманням певних процедур, а не на рівні, схарактеризованому реплікою Тараса Чорновола журналістам перед голосуванням: "Вночі домовилися з Юлією Тимошенко. Але я вам цього не говорив. Я нічого про це не говорив".
І з наступним, уже після голосування, дуже щирим та переконливим спічем Леді Ю: мовляв, жодних домовленостей не було і бути не могло, це от так склалося з голосуванням і з усім іншим...
Знаєте, не даремно Мохандас Ганді, знаний в Україні як Махатма, любив говорити: подбайте про засоби, а мета сама за себе подбає.
Думається, він мав рацію – бо ж коли президентські зауваження до закону про Кабмін - 42 пункти, 68 сторінок дрібного шрифту, спробуйте, скільки вам буде потрібно бодай переглянути текст! - обговорюються на парламентському комітеті з питань державного будівництва за 40 хвилин і всі відхиляються – це типове deja vu радянських часів: не читали і читати не збираємося, але одностайно й гнівно засуджуємо!
А коли абсолютна більшість депутатів замість розміреної і впевненої законотворчості терміново "опускає" опонентів та голосує казна-що і казна-як – що це означає?
Що ця, наче й конституційна, більшість боїться, що завтра одні її учасники переріжуть горлянки іншим, чи що хтось їх усіх розжене, а тому треба якнайшвидше понадкусювати всі пироги, чи що віднині всі цивілізовані норми політичного життя, на які часом зважали навіть за часів Кучми, відтепер в Україні пішли на смітник, і все діятиметься "по понятіям", як і 12 січня?
А якщо вірне останнє припущення, то після "кинутого" Ющенка матимемо й "кинуту" Тимошенко, а в перспективі – й "кинутого" Мороза.
Власне, хіба не мала продовження стилістика цього засідання поза залою, коли в одній точці Леді Ю розповідала тележурналістам, що ніяких домовленостей між більшістю та БЮТ щодо солідарного голосування не було, а в іншій точці Сан Санич не менш переконливо доводив, що вони таки існували?
І справа не в чеснотах і вадах "Нашої України" (те, що кричала Юлія Володимирівна на адресу цієї фракції у залі засідань – на думку автора, свята правда), так само, як і не у чеснотах та вадах БЮТ (усі інвективи із заяви Кириленка на адресу Леді Ю та її фракції – хіба це вигадка?), тим більше, не у правлячій коаліції.
Справа у тому, що робити наразі тим мільйонам українських громадян, які на голову вищі за вітчизняних політиків, і навіть якщо прихильні до п'єс Леся Подерев'янського, то бажають бачити їх деінде поза парламентом?
