У новому 2007 році шоу "нанайських малюків" триватиме?
І виходить: усе, що відбувається протягом цього часу, є ніщо інше, як публічне шоу – така собі битва "нанайських малюків-близнюків за демократію".
І це "шоу", згідно з законами розважального жанру, тривало, триває і буде тривати аж доти, доки в ньому буде сенс для постановників. Доти "глядачі", тобто український народ, будуть його оплачувати (прямо чи опосередковано) зі своїх кишень, доки від нього не відмовимось.
Що ж склалося не так? Адже наміри були, безумовно, добрі, і майбутнє видавалося безхмарним. Та й матеріальне забезпечення української мрії зразка 1991 року було також досить вагомим. Здавалося, тільки відмовитися від комунізму – і все, зажиємо, браття. Чому ж за п'ятнадцять років ми по вуха в … "маємо, що маємо"?
Подивімося: цілі, котрі ставилися під час підготовки та проведення самого референдуму 1 грудня 1991 року, тобто покращення життя народу в цілому, збагачення країни та її населення, були досягнені тільки частково. Лише для дуже вузького кола людей.
Якщо взяти це у якісних категоріях, то невеличка частина, котрій належить фактично все майно в Україні, живе, як казали раніше, при комунізмі. Тільки оплачуваному конкретною валютою. Близько 10% живе при капіталізмі, тобто їм дали право займатися якимось бізнесом. Інша справа, який це бізнес. А решта – живуть у ГУЛАГу.
Благо, сьогодні нема потреби в побудові таборів сталінського штибу. Інформаційне суспільство, котре дає можливості вибудовувати віртуальні структури, надало можливість створити віртуально-реальні рай, капіталізм та ГУЛАГ.
За задумом сценаристів шоу, ті, хто у віртуальному ГУЛАГу, борються за право попасти у "віртуальний капіталізм". А ті, хто у "віртуальному капіталізмі", пнуться, аби попасти у "віртуальний рай".
Вічний двигун, що працює на паливі людських життів. І шоу продовжується. Й триватиме воно до того часу, доки буде оплачуватися громадянами, або поки вони його не бойкотуватимуть.
Цілком можна говорити про класику українського політичного жанру: політики рвалися, рвуться і будуть рватися до влади, аби якомога більше урвати за відведений їм часовий період.
Проте, якщо до літа 2006 року переважні можливості дерибану України перехопили "любі друзі", то тепер "януковичі" з неприхованим ентузіазмом намагаються надолужити згаяний з вини помаранчевих час.
Власне, нині домовленості між цими двома командами мають досягатися не стільки для порозуміння й узгодження поглядів у політичній царині, а задля чергового переділу економічних можливостей і остаточної приватизації на свою користь тих залишків, котрі не встигли привласнити в часи "розвинутого кучмізму".
Тому не важко зробити висновок: незалежно від того, наскільки вдасться прем’єру Віктору Януковичу відсунути президента Віктора Ющенка від політичних впливів в українському суспільстві, дерибан буде тільки розширюватися. Благо, що структури корупції вже давно створені, а кадри (котрі, як відомо, вирішують все), вже давно розставлені по потрібних місцях.
Звичайно, ті політичні сили, котрі спромоглися успішно "обрізати" Ющенку президентські повноваження, мали б перейматися зовсім іншими проблемами. Головне запитання реформи мусило б звучати дещо інакше: що у найближчі два десятиліття ми повинні будувати – сильну державу чи сильне суспільство?
Відповідь є очевидною – сильне громадянське суспільство. Тому за відсутності розвиненого громадянського суспільства та наявності спадщини тоталітарного режиму, Україна ризикує знову скотитися до авторитарної, недемократичної держави.
Головне завдання реформи української держави та суспільства (які, безперечно, необхідно обов’язково проводити) – поставити на перше місце людську особистість і затвердити головною цінністю людське життя в гармонії з природою.
Як же окремий індивід може найбільш ефективно впливати на владу? Найбільш ефективний інструмент – це громадянське суспільство, побудовою якого помаранчева влада не дуже переймалася.
Утім, щоб бути до кінця чесними, треба визнати: ми ж знали, що Віктор Ющенко не зовсім відповідає нашим очікуванням? Ми ж знали, що він не виведе нас з неволі до землі обітованої? Ми хотіли тільки, щоб він не зовсім змарнував наших зусиль. Але не сподівалися, що він аж настільки виявиться непридатним до ролі лідера.
Його компроміси з ворогами і колотнеча з соратниками позбавили нас, українців, можливості залишитися назавжди "героями Майдану". Адже не може бути героїв, якщо немає антигероїв.
Якщо нікого з одіозних осіб (починаючи з екс-президента Леоніда Кучми) не притягнуто хоча б формально до відповідальності, то, може, і не було таких антигероїв? Тих, хто фальсифікував вибори, хто вів війська на Київ, хто бив людей під ЦВК?.. Але ж людей били і війська вели!
Звісно, помаранчеві активісти – це романтики, котрі мали громадянську мужність виступити проти огидного режиму Кучми і підтримати наче й чесних людей, що закликали нас до демократії. Й не їхня провина, що вони не знали (або в гарячці боротьби не хотіли знати), що являють собою ці "чесні люди".
Напевно, не їхня провина і те, що свої чесні й сміливі дії на Майдані вони, під впливом "свободи слова" при новій владі, стали сприймати як небувалий героїзм чи унікальну революцію ледве не всесвітнього значення.
Хоча головна провина тут, на авторів погляд, – це небажання розкрити очі і вуха й побачити, що "кучмина", "ющенкова" і "донецька" влада за своєю суттю дуже мало відрізняються між собою. Їхня головна ціль була і буде – якнайбільше збагатити своє найближче оточення і "перекрити кисень" своїм політичним і бізнесовим конкурентам.
Найголовніше, що нині все більше людей потроху починають розуміти, що Віктор Ющенко ніколи не був тим, ким його хотіли бачити на Майдані в кінці 2004 року.
Бо це був політичний фантом, ретельно створюваний декілька років поспіль. А ті, хто створювали цей фантом, не стали гіршими, й нікого не зрадили, коли дорвалися до влади – це була їхня справжня, неприкрита облудою високих слів і пишномовних закликів, суть.
Оскільки команда "любих друзів" була лише однією з органічних складових частин режиму Леоніда Кучми, котру не задовольняло те місце, яке їм відводилося за таємним "рангом про владу".
Не маючи ані ідеології, ані плану економічних і соціальних змін в Українській державі, вони розміняли патріотизм і відданість ідеалам Майдану на конкретні бізнесові дивіденди, котрі за українських реалій дають можливість перебування при владі.
Але справа не тільки в тому, яким став Ющенко на президентському посту, а і в тім, хто ще тоді крім нього міг претендувати на пост президента України від демократичних сил. За умов, коли Леонід Кучма знищив усіх, хто міг об'єднати людей навколо себе, Віктор Ющенко став вимушеним вибором людей.
Найгірше ж те, що за явного дефіциту харизматичних демократичних лідерів, можливо, що і наступний президент, і той, хто буде після нього, також стануть "вимушеними кроками" на шляху України до демократії.
Цінність Ющенка полягала в тому, що довкола нього могли об'єднатися поточні лідери опозиції (такі різні та надміру амбіційні) й до нього не боялися перебігати приховані і явні прихильники Кучми. Але ж цього замало для справжнього національного лідера.
Та найпечальніше, що за час п’ятнадцятилітнього шоу "нанайські малюки у боротьбі за демократію" роздерибанено або, якщо говорити юридичною мовою, приватизовано все колишнє суспільне майно (рухоме й нерухоме).
Залишилася, фактично, лише земля й інтелектуальний потенціал, які також дерибанять. Хоч земля частково також уже приватизована. Але, щоб її повністю приватизувати й остаточно привласнити на свою користь, потрібен час. Потрібне відповідне дуже якісне "шоу", яке, видно, буде проводитися нинішніми політиками при владі.
Помаранчевими, біло-голубими, ще якимись, котрі прийдуть їм на заміну. Проте, доки земля не буде приватизована і повністю не відібрана у її законних власників – українських селян – це "шоу" себе не вичерпає.
Після чого, можливо, буде зроблена спроба поставити нове політичне "шоу", або ж, що менш імовірно, дійсно будемо будувати якусь подобу європейської демократії...
"Шоу нанайських малюків" – дуже вигідний "бізнес". Адже коли на теренах України, за деякими оцінками, щороку роздерибанюється майна десь на 100 мільярдів доларів, то це шоу, звісно, дуже й дуже прибуткове.
Можна лише сподіватися, що знайдеться якась інакша група "продюсерів" і "постановників", котра створить інше "шоу". Про цивілізований народ, в середовищі котрого не здирається шкура з більшості заради меншості.
І в якому, хоча б трохи, хоча б поступово, але будується цивілізоване й демократичне суспільство. Яке хоча б трохи нагадує європейське.
Але в новому 2007 році шоу "нанайських малюків-близнюків", напевно, триватиме...
Віктор Каспрук, для УП
