Марія Бурмака: Те, що зараз відбувається в парламенті, не вписується в мої моральні рамки

Марія Бурмака два роки тому стояла на Майдані та закликала своїми піснями не боятися жити. Після цього вона не пішла у велику політику, не стала чиїмось радником, а продовжувала займатися своєю творчістю.

Ці два роки вона спостерігала за всіма несподіваними та дещо гіркими перипетіями, що відбувалися в Україні.

Але Марія не могла спостерігати за ситуацією відсторонено ще й тому, що її двоюрідний брат Юрій Павленко з березня 2005 року до останнього часу був міністром молоді і спорту та пропрацював при трьох зовсім різних прем’єрах –Тимошенко, Єханурові та Януковичу.

Однак співачка не поспішає розчаровуватись в тому, що сталося, принаймні, вона каже, що завжди залишатиметься з тими людьми, для яких співала зі сцени в часи помаранчевої революції.

Про свої думки щодо революції, взаємини з братом, а зараз – губернатором Житомирщини Юрієм Павленком, та про інше Марія розповіла "Українській правді".

- Маріє, Ви знайомі з нинішнім президентом Віктором Ющенком і співали на Майдані, а за яких обставин і коли Ви познайомились із ним?

- А чому ви зараз раптом про це запитали? Це якось схоже на допит... Ми познайомились взимку 1998 року. Нас познайомив спільний знайомий. Віктор Андрійович був тоді головою Національного банку. Для мене тоді взагалі-то був досить непростий час в житті. Мені довелось піти з одного телеканалу, де я працювала, і я дуже болісно це переживала.

Тоді Віктор Андрійович мені сказав дуже хороші слова в підтримку, і це насправді надало мені моральних сил. Досить довгий час ми багато спілкувались з ним, його сім’єю, ми зустрічались в Безрадичах.

Вже пізніше я брала участь у передвиборчій кампанії 2002 року. Взагалі, ми досить часто спілкувались. І тому для дуже багатьох людей моя участь у подіях 2004 виглядала логічною і послідовною. З того моменту, як Віктор Андрійович став президентом, ми бачились на прийнятті в день Незалежності цього року і минулого.

Ще я приятелюю з Олегом Борисовичем Рибачуком і його дружиною. Так ми разом і спілкувались...

- Чи запрошували Вас у Маріїнський палац на річницю помаранчевої революції?

- Наскільки я знаю, концерт не планувався, а в Маріїнський палац на прийняття мене запрошували. Але я не могла там бути, бо була в від'їзді. Я якраз була в Єгипті – і те, що я там була, вже і так знає вся країна.

- Як ви тепер оцінюєте події помаранчевої революції?

- Без сумніву, це були історичні події. І багато людей були не тільки свідками, а і учасниками творення історії своєї країни. Інша справа, що ми ще не можемо оцінити ані масштабність цих подій, ані їх наслідків – адже все, що відбувається навіть зараз, це є наслідком подій осені 2004 року, незалежно від того, подобається комусь те, що і як зараз відбувається, чи ні.

Так само, як складно оцінювати беземоційно – для дуже багатьох, і для мене в тому числі, ці події пройшли через серце. Насправді, для розуміння самого явища, радила б почитати історію світових революцій.

До речі, на жаль, після більшості з них відбувалася контрреволюція. А то і терор. До речі, дуже цікавою в контексті мого осмислення "помаранчевої революції" для мене не так давно виявилася книга М.Горького "Несвоевременные мысли" – думки з приводу тих відомих постреволюційних подій.

Поза тим, я вважаю, що "помаранчева революція" насправді еволюцією не була. Хоч всі її ознаки були присутні, хіба помінявся суспільний устрій і політичний лад докорінним чином? Так що для мене це були події більше революції.

І ще я дуже вдячна тим, від кого це тоді залежало, що не пролилася кров, і ми не маємо жертв. А без цього, на жаль, рідко обходяться подібні події, як свідчить історія.

Це вже потім ми узнавали з різних журналістських розслідувань, що до силового вирішення залишався всього крок. Слава Богу, що цього не сталося.

Щодо мене особисто, то події два роки тому залишаються одним з найкращих моментів мого життя. І вони мають для мене не стільки політичне, скільки моральне значення.

Це щастя – спостерігати, як величезна кількість людей поставила моральні засади вище за матеріальні речі. Що це люди твоєї країни, і ти за свою країну можеш пишатися. Хоча б тільки через це.

Мені шкода, що про це зараз мало пишуть і говорять, але насправді дуже багато людей в цей момент переступили через власний страх, люди йшли на серйозний ризик, вони переставали боятися і робили досить важливий крок в своєму житті.

Вони йшли відстоювати свій вибір і свою правду. Причому, правда таки дійсно була у кожного своя.

Бо, думаю, що хоч на "біло-синіх" майданах стояли і мої, зокрема, опоненти, але більшість з них виходила туди також, аби захистити свою правду.

Люди стояли перед дуже серйозним рішенням... І коли ці люди зараз розчаровані, не сказати їм нічого, а говорити тільки про те, що люди стояли за свободу слова... Так, вони стояли за свободу слова, демократичний вибір.

Кожен з них зробив дуже серйозний крок внутрішньо, переступив, можливо, через себе тоді... І важливо ще, щоб люди знали: те, що вони зробили – недаремно. На багато питань досі нема відповідей.

А про те, що у моральному зростанні людей це був етап, свідчить атмосфера, яка була на Майдані тоді. Доброзичливості, віри у майбутнє, підтримки один одного, бажання допомогти кожному зустрічному. І вже точно навряд чи хтось скаже, що ментальна особливість українців – принцип "моя хата з краю".

Я зараз в дуже багатьох концертах співаю пісню "Не бійся жити", яку я співала зі сцени тоді. Був час, коли вирішила її не співати. Відчувала розчарування людей, розчарування власне. А потім почала співати знов.

І знаєте, не відчула жодного негативу, який, як мені здавалося, ця пісня могла б викликати на тлі суспільних настроїв останнього часу. Всі знають слова і співають разом зі мною.

І люди насправді вдячні, що я співаю цю пісню, бо якими б незадоволеними вони не були, кожен з них пам'ятає той час, як особливий час свого життя. І, попри всі розчарування, вони не розчарувались у своїх кроках у тих обставинах!

Адже розуміють, що була головна ідея, яку вони в глибині своєї душі не зрадили, і я в глибині своєї душі її не зрадила. І ця ідея насправді стоїть значно вище за передвиборчі баталії.

Мої внутрішні думки не змінилися щодо тих подій. І я не хочу тим більше зараз зрадити людей, які слухали мене на Майдані. Я – частина тих людей, які там були. От і все!

Можна, звичайно, зачинитися вдома і казати щось типу : "Шеф! Все пропало!" Але я хочу, щоб в мені, зокрема, бачили сильну жінку, щоб люди, що вже готові розчаруватися, знали, що є ще люди, які тримаються, і все одно ведуть свою лінію – що б там не сталося.

Я свого часу написала пісню, де є слова "я сама собі буду правда". Так от, я думаю, що багато людей зараз живуть за таким принципом.

- А як ви оцінюєте пісню "Веселі часи настали" Океана Ельзи?

- Мене прошкребло по серцю, коли я почула її. Мені вона дуже подобається і є на часі. Крок сміливий і чесний. Думаю, що Слава теж не без емоцій дивиться на те, що відбувається і, напевно, відчуває розчарування.

Це справжня творчість, бо людина, що тонко відчуває навколишній світ, пише про те, що його найбільше хвилює. Я вдячна Славі за це.

Свого часу я в такому настрої написала пісню "Ми йдемо", було це в 92-му році, коли зрозуміла для себе, що з "святкування незалежності України" зробили красивий фантик, це слово стало ледь не кон'юнктурним (скільки пісень співалося "у нас є воля!"), а насправді "де-факто" до справжньої Незалежності було ще так довго йти.

Потім в моєму житті було багато акцій і подій, і, відповідно, багато розчарувань. А я не можу писати, констатуючи настрої зневіри. Напишу, можливо, щось подібне до "Не бійся жити" або з таким настроєм.

- Хто, на Вашу думку, винен у тому, що це сталося?

- Для того, щоб говорити, хто винен, або що стало причиною того, що сталося, треба знати ситуацію і підводні течії. Треба, як мінімум, мати точний аналіз того, що саме сталося чи стається. Але що абсолютно точно, навряд чи щось колись стається "раптом".

Як я можу давати оцінку ситуації, якщо спостерігаю за нею з телевізійних новин, або, в кращому разі, читаючи інтернет?

Як я можу давати оцінку людям, якщо не знаю їх внутрішньої мотивації на ті чи інші вчинки?

Як я можу вірити у те, чого не знаю достеменно?

Я не була частиною цього процесу. Але не тільки тому, що я не хотіла, я просто відчувала, що мене ніхто не потребував в цьому процесі. А я така людина, що не йду туди, куди мене не кличуть.

Тому я спостерігаю за тим, які приймаються рішення, але брати на себе відповідальність і казати, хто винен, не знаючи підводних течій, і казати, "як треба було" – я ж не баба Параска!

Що сталося, те сталося.

- Яке у Вас було відчуття, коли Ви дізнались, що Янукович став прем'єром?

- Я в цей час відпочивала в Криму біля моря. Як і всі, думаю, в Україні чекала виступу президента. А потім ми заснули, і тут о другій годині ночі починає розриватися мобільний телефон.

Хочеться вірити, що в цьому була якась логіка... Мені був не зрозумілий моральний момент, як люди, які були настільки антагоністами, змогли досягти порозуміння. Але я подумала, що, мабуть, досягли.

Якщо є мета – возз'єднання України, тобто "разом йти до майбутнього", то напевно це була достойна ціль. Тим більше, що був підписаний Універсал. Тільки от чи виконується він.

- Але ж протистояння між прем’єром та президентом досі триває. Наприклад, питання зі звільненням помаранчевих міністрів?

Я внутрішніх течій не знаю, але це відбувається, як мінімум, некрасиво. Просто некрасиво. Я просто не розумію, як так могло статися з міністрами. Вірніше, розумію, але навіть зовнішня процедура їх відставок не виглядає цивілізовано.

Взагалі, про це досить складно говорити ще і тому, що мій брат Юрій Павленко – колишній міністр сім'ї, молоді та спорту. А весь час, поки Юра обіймав цю посаду, жодне(!) моє інтерв'ю не обходилось без запитань про нього.

Але хіба ви не згодитесь, що він дуже багато зробив як міністр? Принаймні, те, що було зроблене по проблемам усиновлення, з питань дитячої безпритульності, для допомоги соціально незахищеним жінкам... Навіть його опоненти віддали належне роботі його міністерства і його особистій.

Насправді, як мені здалось, він досить болісно все це пережив. Навіть не стільки тому, що позбавився посади, а тому, що дуже багато було почато і багато часу було витрачено на те, щоб це запустити. І тепер це все залишати...

Невідомо, чи не були ці зусилля потрачені марно.

Напевно, він міг і залишитися. Але у Юри є певна шкала цінностей, і він зробив вчинок, який на, його думку, був моральним. Не поважати його за це я не можу.

- В парламенті зараз є співачки Оксана Білозір, Руслана. Не збираєтесь і Ви йти у велику політику?

- Щоб створити тріо? (сміється) Справа в тому, що "життя пройти – не поле перейти". Я вважаю себе ще досить молодою людиною. Хоча, перед минулими парламентськими виборами мені надійшла пропозиція від однієї партії, не буду озвучувати якої... Але я не прийняла цю пропозицію.

Я, окрім усього іншого, не була впевнена, що ця партія пройде, вона і не пройшла.

Але головне – я не відчувала в собі внутрішньої готовності, хоча вважаю себе людиною, яка виходить за рамки тільки співачки. Я вважаю себе досить недурною людиною – врешті, кандидат наук.

Маю певну позицію, яку можу аргументувати і відстояти. Можливо, навіть розбираюсь в якихось процесах, вважаю себе освіченою людиною, але, як на мене, цього замало, щоб брати на себе відповідальність брати участь у політичних процесах. Дотепер внутрішньої готовності до цього у мене не було.

Ще один суттєвий момент – те, що зараз відбувається в парламенті, не вписується в мої моральні рамки. В мій особистий моральний кодекс.

І коли на запитання "як так можливо?", подекуди чуєш сакраментальне "це політика", то це розходиться з моїм розумінням того, що людина, незалежно від того політик це, чи вчитель, чи лікар, повинна бути порядною, вміти тримати слово, не зраджувати...

Можливо, так буде не завжди. Врешті, є люди, яких я вважаю порядними. Можливо, колись і я відчую силу та бажання бути серед них.

- А якби Ви йшли на вибори, то з якою б силою?

- Складно говорити, з якою силою. До наступних парламентських виборів, можливо, розстановка сил буде інакша, можливо, створяться якісь нові партії, які будуть мені ближчими. Можливо, з'являться й інші сили на "політичній шахівниці".

Хотілося б бути разом з тими людьми, з якими поєднують спільні цілі, ідеї та моральні засади. І з такими людьми хочеться бути, до речі, незалежно від того, бачиш ти для себе якусь перспективу політичного майбутнього чи ні.

Мені подобається Юрій Костенко, ми приятелюємо. Він – розумна інтелігентна людина, яка для мене є моральним авторитетом у хорошому розумінні цього слова.

А що таке партія – це статут, який визначає програмні моменти, стратегія і люди, висловлюванням яких ти можеш вірити.

- Кому Ви довіряєте з політиків?

- По-перше, це Юрій Павленко, Юрій Костенко, Руслан Князевич, Микола Катеринчук, Микола Томенко. Це люди, з якими я знайома, і я схвалюю їхні кроки.

- А як ви ставитесь до Тимошенко?

- Тимошенко – дуже гарна жінка. Юлія Володимирівна – дуже розумна жінка. І це єдина жінка-політик, яка так тонко може прораховувати настільки багатоходові й складні "шахові комбінації".

А щодо її політичного шляху, то вона, принаймні, завжди була послідовною в своїх вчинках, кроках і висловлюваннях. Все, що вона робила, вписується в єдину стратегію. Думаю, що ті, хто голосував за її політичну силу на минулорічних виборах, можливо, єдині зараз не розчаровані.

- Які у вас стосунки з Павленком. Чи часто ви бачитесь?

- Він мій двоюрідний брат. Коли він був міністром, я заходила до нього, але зовсім не так часто, як це, можливо, комусь здавалось. Звичайно, ми бачились і просто так. Зараз от бачимось частіше.

До речі, я до нього, в статусі міністра, не зверталась з жодними проханнями (як також, можливо, комусь здавалось), щоб не обтяжувати його своїми проблемами, йому і так було непросто.

Врешті, я ж старша сестра. А ще з дитинства у нас повелось, що коли важко морально, то ми один одного підтримуємо з приводу якихось життєвих речей. Я деколи, скажімо, питаю в нього поради з якихось моментів свого особистого життя.

У нас з ним завжди такі стосунки були, ми є друзями з дитинства.

- А в дитинстві бешкетували разом?

- У нас не дуже велика різниця в віці, і з Юрою ми дуже давно спілкуємося як однолітки. Хоча про те, як я його перекинула з коляски ходять легенди в нашій сім'ї.

Наша бабуся живе в Прилуках Чернігівської області. Влітку часто були там. Дуже добре пам'ятаю, як їли полуниці на швидкість, і мене це дуже дратувало, бо Юра завжди швидко їх з'їдав (посміхається).

Я пам'ятаю, як ми з мамою приїхали до Юри, коли я була малою. Моя мама смажила деруни – а ми їх дуже любили – і тільки вона ставила наступну пательню, попередньої вже не було.

Коли йому було років в 15, він лежав в лікарні, я привезла йому з Харкова футбольний м'яч.

Всі дитячі захоплення його я теж знаю і навіть дотепер пам'ятаю їх прізвища.( Це вже потім він став подобатись дівчатам, тоді це були страждання). А коли була Чорнобильська аварія, Юра з мамою і двома сестричками приїхали були до нас в Харків.

Мабуть, взявши мене за взірець, його віддали в музичну школу по класу гітари. По-моєму, він навіть її закінчив. Але ніколи не чула від нього жодної ноти, а своє піаніно він віддав нам з дочкою, мабуть, щоб нічого не нагадувало йому ті страшні часи "музшколи".

Коли Юра почав жити сам, він був дуже компанійський хлопець. Я пам’ятаю, як я до нього приїздила і завжди спостерігала, що все, що було – з'їдене вщент попередніми гостями. І ми могли вночі йти в найближчий кіоск купувати пельмені.

Або був момент, коли я у нього на кухні знайшла борошно в одній банці і все. Тому мені довелося зробити йому млинці на воді з борошна. Словом, згадати є що.

А ще, можу сказати, що у мене взагалі багато братів і сестер. І якщо хтось із них в майбутньому стане теж якимось міністром, то я вже знаю, як відповідати на питання журналістів.

- У Вас є багатий журналістський досвід, ви вели кілька передач на телеканалах. Чи збираєтесь повертатись в журналістику?

- Я сумую за телебаченням. Розумієте, коли ти вже раз в житті спробувала, що таке "прямий ефір", відчула якого роду це адреналін і кураж, то навіть на суто психологічному рівні забути це буде складно. Мені це дуже подобалось і подобається дотепер. Навіть зараз, деколи дивлюсь, наприклад, ток-шоу, і підсвідомо стежу за тим, як вибудувана розмова, які реакції, наскільки професійно.

Звичайно, хотілося б ще "увійти в цю ріку". І не скажу, що не було пропозицій за цей час. Але з різних причин "не зрослося". Тут і проекти планувалися, та не запускалися. І моя зайнятість не підійшла. Було таке, що мені не підійшли умови.

Я два роки тому захистила дисертацію, і Володимир Різун (директор Інституту журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка – УП) був у мене науковим керівником. Тепер він мене запрошує вести спецкурс. Я сказала, що можливо в наступному році я знайду таку можливість.

Ну і я маю все-таки розкіш не займатися тим, що мене не цікавить, або мені здається, що я виглядатиму неорганічно. В мене ж вже є "основна" робота. Це музика.

Хоча не тільки журналістика цікавить. Мені було б цікаво викладати, наприклад. І я думаю над цим в перспективі. Бо, сказати чесно, не можу поставити своє життя в залежність тільки від "шоу-бізесу".

Від того, люблять тебе чи не люблять, хочуть чи не хочуть. Тому деколи думаю, що можу і втомитись колись від цього, від публічності, від того, що все твоє життя – "як на долоні".

Тому я багато взагалі собі чого планую, як можливий вид діяльності на "майбутнє". Тільки от хочеться, щоб це "майбутнє", тобто "майбутнє без музики", максимально довго не наступало.

Всі фото Віктора Загреби