Просунута журналістика чи гонитва за формою?
Україна – не Росія. Але і не Америка. Банально? Банально.
Але порівняйте політичні передачі прямого ефіру у трьох названих країнах і ви зрозумієте, в чому різниця, і це буде зовсім не банальним.
Про сучасну Росію розповідати не варто – "Эхо Москвы" не може замістити собою загальнонаціональну бодай відносно вільну радіо- і телемережу.
У Штатах з-поміж інших категорій населення прийнято запрошувати до студій прямого ефіру – радійного чи телевізійного, не має значення, – "людей, котрі ухвалюють рішення".
Себто політиків та урядовців, котрі керують чи то всією країною, чи то окремим штатом, чи то якоюсь важливою загальнодержавною програмою.
Іншими словами, людей публічних, відповідальних за свої слова та дії, і не лише перед однопартійцями чи якоюсь групою люду, а, передусім, перед виборцями. Електоратом. Народом.
Тим самим, який має право носити зброю, здійснювати громадянські арешти і повставати проти тиранії.
Ведучі американських прямих ефірів керуються принципами збалансованості, толерантності, неупередженості – і у них виходить загалом-то непогано.
Там в принципі неможлива ситуація, яка виникла на УТ-1 між першим і другим туром президентських виборів 2004 року – коли після "дебатів" між кандидатами, де Ющенко і Янукович не мали права запитувати один одного, у прямому ефірі під орудою Михайла Погребінського зібралася дружна компанія, де всі доводили, наскільки Віктор Федорович переграв Віктора Андрійовича.
Проте, неупередженість не означає млявості – ефіри з політиками та урядовцями проводяться наступально – бо журналіст є представником виборців, а тому мусить "ганяти по стінці" публічних діячів.
Адже політики все одно прийдуть, коли їх запрошують – відмова означає скандал. Політики знають, що їм буде гірше, якщо вони спробують припинити бути публічними діячами.
Це смерть. Не фізична, а політична, проте, невідомо, що для кого краще, а що – гірше.
Чи не найбільшим досягненням Помаранчевої революції вважають те, що ефіри à la Погребінський зараз можливі тільки на деяких дуже специфічних каналах.
І навіть там, де власники є активними політиками –5-й телеканал чи радіо "Ера" – журналісти намагаються дотримуватися західних стандартів.
І тут стає зрозумілим, чому Україна – не Америка, і чому відпрацьовані у світі плюралістичні моделі у нас перетворюються на щось зовсім інше.
Ось виходить "золотий голос" Партії регіонів Тарас Чорновіл до мікрофону програми "Свобода слова" на ICTV і зверхньо кидає на адресу "нашоукраїнців": ми, коли вводили попервах до уряду Януковича "помаранчевих" міністрів, то робили крок не назустріч блоку "Наша Україна", який має рейтинг десь 5-6%, тут немає про що говорити, ми робили крок назустріч президентові Ющенку.
Адже, хоча популярність останнього і впала до межі, все ж таки президент, глава Української держави – і далі в такому ж тоні.
Після цього у нормальній державі мусила б вибухнути урядова криза. Адже два члени правлячої коаліції, КПУ та СПУ, мають підтримку з боку виборців ще меншу, ніж "Наша Україна" – за них, разом узятих, на виборах проголосувало удвічі менше, ніж за НУ.
Отож Тарас Чорновіл, висловивши зневагу до партій та блоків другого рангу, цим самим образив і "молодших" учасників урядової коаліції. Але криза не вибухнула.
Чому? Подивимось на інший приклад участі у прямому телеефірі – цього разу "золотого голосу" Соцпартії Василя Волги.
Цитую дослівно за сайтом "Свободи слова": "Первого джинна, которого выпустили вы на Майдане… Вы привели власть на нарушении закона. Вы Ющенко сделали президентом, нарушив закон неоднократно, многократно нарушив Конституцию..."
Це на адресу БЮТ та "Нашої України". А чи не Олександр Мороз регулярно виходив на Майдан, чи не читав він там свої патріотичні вірші і чи не закликав до боротьби з прогнилим режимом, чи не йому скандували – "Мо-роз, Мо-роз!"?
Чи, зрештою, не хвалилися провідники соціалістів, що саме їхня участь, їхні п'ять відсотків голосів та активні низові структури стали вирішальними у тому, що Ющенко став президентом?
Виходить, що свої гнівні звинувачення Василь Волга кидає в обличчя своєму партійному лідеру і більшості однопартійців. У будь-якій нормальній країні після такого демаршу депутат опинився б за межами фракції та партії, але...
Банально, але факт: подібні виступи "золотих голосів" Партії регіонів чи СПУ не тягнуть за собою жодних урядових чи партійних криз.
Тим більше, ні до чого не призводять виступи Петра Симоненка з інвективами на адресу олігархів, капіталістів та прихильників вступу до СОТ.
Хіба що після особливо гнівних промов лідера КПУ цій партії підкидають якусь другорядну посаду в управлінських структурах. Але далеко не завжди.
Жодних емоцій критика олігархічного капіталізму і тісних зв'язків із Заходом (куди йде на експорт, скажімо, переважна частина продукції ахметовських заводів) в акул цього самого капіталізму не викликає. Чому?
Розв'язання цієї загадки дуже просте. На відміну від США і Європи депутати Верховної Ради України від певних фракцій – це зовсім не люди, які ухвалюють рішення.
Ці рішення ухвалюють зовсім інші люди, які навіть у разі, коли вони парламентарії, не утруднюють себе сидінням у залі засідань на Грушевського, хоч їхні картки, як правило, голосують належним чином.
Звісно: для того, щоб картки спрацьовували, є штатні "кнопкодави", для того, щоб верзти казна-що лохам, себто виборцям, є "золоті голоси", а справжня політика робиться за закритими дверима, як і в незабутні часи Леоніда Даниловича Кучми.
Більше того: зі 186 членів фракції Партії Регіонів на публічні заходи ходить тільки кільканадцять.
За надзвичайно рідкісними винятками – не компетентні особи, не ті, хто приймає рішення, бодай тактичні, а зовсім інша публіка. Яка створює інформаційний шум і вміє, не червоніючи, говорити повні дурниці, але з великим апломбом.
Ну, врізав Василь Волга Олександру Морозу, ну, дав разок Тарас Чорновіл соціалістам та комуністам, не кажучи вже про СДПУ(о), взагалі не представлену у парламенті, зате аж двома заступниками голови партії репрезентовану в уряді – то й що?
Якщо журналісти самі заповнюють ефір інформаційним шумом, який не дає змоги людям осмислити ситуацію та розібратися в ній –то Бог у поміч таким недалеким журналістам!
Бо ж хто такий Тарас Чорновіл?
Це персонаж, який дуже переконливо влітку 2004 року говорив, що попри вихід із фракції "Наша Україна", обов'язково голосуватиме за Ющенка – і невдовзі завів мову про "важкі тупі предмети" – і став начальником штабу (принаймні, номінальним) Януковича.
Це персонаж, який у 2006 році погрожував, що вийде з партії та фракції, якщо не виженуть Калашнікова – і що, вийшов?
На одному з недавніх телеефірів Чорновіл розповідав – ми, мовляв, уже врегулювали питання із цінами на нафтопродукти, тепер беремося за інші справи.
Невже ж Нью-Йоркська торгова біржа вже підпорядкована Партії регіонів?
Є в українській мові гарне слово – "пустобрех". Ні до чого іншого, крім витрати ефірного часу на кільканадцять пустобрехів від різних партій, спроба копіювати західну політику "збалансованості" та "неупередженості" у теперішній Україні не веде.
Винятки, тобто вдалі ефіри, коли у студію справді приходять люди, котрі ухвалюють рішення, можна перерахувати на пальцях.
На додачу, коли редактори програми керуються принципом "збалансованості-по-українськи", вони мусять не самі вибирати компетентних експертів, а брати тих, кого їм запропонує той чи інший партійний центр.
Отож, в ефір іде злива некомпетентних висловів, квазіінформації, простіше кажучи – "дези".
Причому некомпетентними можуть бути всі учасники передачі – і від влади, і від опозиції. В результаті обдуреною – за допомогою журналістів – виявляється масова аудиторія. А тим часом журналістика – це пошук істини, а не виробництво йогурту "Біобаланс" – чи про істину вже не йдеться?
Тим часом компетентних експертів в країні, звісно, менше, ніж некомпетентних політиків, але все одно чимало. Та їхня думка мало цікавить тих, хто наслідує кращі зарубіжні зразки у не найкращій для наслідування країні.
Результатом стає ескалація бовдуризації населення та зростання недовіри мас до політики взагалі. А це надто небезпечна річ, бо на хвилі загальної негації може зіп'ятися такий політичний монстр, коли про "коректність" і "толерантність" доведеться забути.
Знаєте, автор аплодував Данилові Яневському, коли він після того, як Наталія Вітренко втретє замість відповіді на чітке і пряме запитання продовжила своє нескінченне "бла-бла-бла", скомандував: "Відключіть їй мікрофон!" і помахав рукою: "До побачення. Привіт Марченкові".
Яневський чи не єдиний вчинив так, як і належить діяти журналісту у країні, де політики забули, чи й узагалі не знали, своє місце.
Журналіст – не прислужник політиків, навпаки, політики – слуги журналіста як виборця і як представника електоральних мас.
Десь півроку тому на "Українській правді" був представлений "допит" тодішнього керівника президентського секретаріату Олега Рибачука на ВВС.
Якби ж так працювали наші ведучі прямих ефірів, не побоюючись, що на них нагримає керівництво – мовляв, політики від ПР чи НУ більше до нас не прийдуть, а нам треба завжди дотримуватися балансу і неупередженості!
А крім того, як же рейтинг передачі?
Схоже, рейтинги та мавпування порожніх форм замістило у нас пошук істини.
