Перехідний вік
21 грудня 1991 року у завжди зимовій Москві Михайло Горбачов підписав указ про власну відставку. Наступного дня СРСР формально зник, хоча фактично ця подія відбулася на два тижні раніше, під час "біловезької зустрічі".
Над Кремлем замайорів російський триколірний прапор, але в Києві не одразу збагнули, що, замість впадання у ейфорію, слід казати "Імперія померла! Хай живе імперія!".
П’ятнадцять років для людини – це перехідний вік. А для держави, де живуть ті самі люди? Біологічні закони – цікава річ. Можливо, екстраполювати їх на соціальні явища надто сміливо? Але, як би там не було, спробуємо розібратися, що відбувалося весь цей час у колишніх союзних республіках.
Чи хворі вони на дитячу хворобу суверенітету, і чи варто скоро очікувати періоду зрілості?
Буковський, Ви не маєте рацію!
Незважаючи на цілковиту перевагу у глобальному протиборстві з радянськими пропагандистами, американські аналітики навіть у 1989 році не передбачали розпад СРСР. Можливо, вони його не дуже планували, бо знесилений падінням нафтових цін, гонкою озброєнь та фантастичним для аскетичної країни зростанням споживацьких очікувань, Радянський Союз їх цілком влаштовував як єдина держава. Але не все сталося, як гадалося.
Лише дисиденти, що надто добре знали систему, проти якої боролися, передбачували подібний сценарій. Ще навесні 1991 року, Володимир Буковський впевнено заявив, що радянська влада впаде після кількаденних масових протестів.
Він помилився лише в одному. Впала комуністична влада, але не влада комуністів. Фактично це й визначило подальший розвиток союзних республік, що стали "суверенними державами".
Особливою була ситуація у Прибалтиці. Латвія та Естонія, та в трохи меншою мірою Литва, зберігали рештки "західного способу життя" весь час "радянської окупації". Лідери трьох балтійських республік завжди мріяли про незалежність і знали, що з нею робити. Що з цього вийшло, стало зрозуміло у травні 2004 року, коли країни Балтії ввійшли до ЄС.
Мечеті Бухари та Самарканду навряд чи коли-небудь суттєво відчували присутність радянської влади. Кавказ жив своїм життям. Абхазія була раєм для "тіньовиків", а партизанський рух у горах Чечні тривав до... 1976 року. Отже, в межах даного аналізу залишаються лише Росія, Білорусь та Україна.
Якими були особливості політичної культури у цих пострадянських країнах?
Успадковане президентство
У 1991 році багатьох не залишало враження, що локомотивом розпаду держави була Росія. Чого ж вона так швидко та самостійно відокремлювалася від союзних республік?
Відокремлювалася, тому що мала можливість, завдяки нафті та газу, прогодувати себе та не залежати від українського цукру, хліба чи вугілля (все одно в Кузбасі видобувати його дешевше), молдавського вина чи білоруської картоплі. Навпаки, в умовах сировинної економіки, значно краще було обмежити коло потенційних споживачів.
Однак під час розпаду СРСР, Росія максимально зберегла всі традиції державного управління та політичної культури, притаманні Кремлю. Власне, сам Кремль зберігся як політичний, культурний та архітектурний феномен.
Командувач ВПС СРСР маршал Шапошніков був готовий бомбардувати його під час триденки ГКЧП. Мабуть, багато патріотів у різних республіках СРСР були б йому вдячні за цей сміливий, хоча й безглуздий вчинок. Але ГКЧП впав, і незабаром Кремль став домівкою для "демократичної" російської влади.
Спроби демократизації системи закінчилися, щойно стало зрозуміло, що імперська ідея так само бажана та очікувана суспільством. Цікаво подивитися на метод вирішення конфліктів, запропонований російськими політиками.
Силовий шлях виявився для них найбільш зручним. Юрій Луценко узагальнив цю ситуацію у своєму знаменитому вислові часів Майдану: "В Росії символ перетворень – танки, а у нас – намети". Танків, дійсно, було багато. І у Москві в 1993-му, коли президент вирішив на свою користь суперечку з парламентом. І у Чечні, коли центр спробував "заспокоїти" бунтівну республіку.
Отже, Єльцин на танку у серпні 1991-го – це не випадковість, це закономірність. Якщо згадати, що Росія – країна не європейська, а євразійська, то все стає на свої місця. Ростки західної електоральної демократії надто погано приживаються на російському ґрунті.
Лінія змерзання у цій країні тримається на рівні 1.30 см, а це зовсім не американські 15-30 см. У такому кліматі не те що фруктам, людям складно. Залишається лише побажати успіхів об’єднанню "Інша Росія" та його лідеру Михайлу Касьянову у нелегкій справі з впровадження досягнень глобального потепління в життя простих росіян.
Авторитаризм із транзитним обличчям
Здається, Білорусь – це єдина республіка СРСР (якщо не рахувати самовизначеного Придністров’я), у якій владі вдалося побудувати спільноту під назвою "радянський народ". Націоналістичний рух у цій республіці завжди був занадто слабким. В аспекті самосвідомості багато білорусів відчуває себе або росіянами, або людьми невизначеної національності.
Новітній "лукашенківський" патріотизм – цікаве явище, але його риси ще остаточно не зрозумілі.
Не дивно, що відсутність або слабкість демократичних сил дозволила у середині дев’яностих побудувати в країні авторитарну вертикаль влади. Білорусь діє у тісному зв’язку з Росією, але при цьому не втрачає, а навіть зміцнює власну політичну систему.
Загравання президента Білорусі з ЄС у питаннях будівництва Могильовської атомної станції лише підкреслює серйозність його намірів.
Транзитний характер економіки дозволяє державі, що контролює головні сфери господарства, непогано заробляти. Близькість Москви, Санкт-Петербурга та Естонії з Калінінградом, прямий кордон з Литвою, Латвією та Польщею надають забагато можливостей, щоб ними нехтувати. А в Москві ще багато хто з пересічних росіян вважає Лукашенка ... другом Росії.
Жертва дуалізму
Незалежна Україна, ця дитина радянської перебудови, потрапила у халепу, щойно втекла з-під влади "ядерної валізи", рубльової зони та Радянської армії. Криза 1993-1995 років відчутно вдарила по людях. Саме після неї почався нескінчений рух трудової міграції до "нафтових" будівництв Москви. Рух, що своє появою дискредитував ідею пострадянської незалежності як такої.
Діаспора довгий час була у інтелектуальному шоці, так і не збагнувши, що має справу не з Україною Льва Ребета та Дмитра Донцова, а зі звичайним уламком радянської імперії. Марно В’ячеслав Чорновіл волав про "неукраїнську Україну, що будується владою держави". Прозріння прийшло потім. Але час було втрачено, і діаспора так і не стала вагомим чинником суспільного життя в Україні.
Отже, громадянам нової країни довелося мати справу з колишніми комуністами Києва та центру країни, дисидентами заходу та російськомовними бізнесменами сходу та півдня. Останні виявилися найпалкішими патріотами української державності. Можливо, тому, що, на відміну від перших та других, бачили у ній не затьмарений історичними міфами ідеал, а засіб для розвитку своїх приватних справ та зміцнення влади.
Ну, не бажали вони бути губернаторами Донецького краю РФ! Маріїнський палац значно більше приваблював їхні погляди, ніж далекий та незрозумілий Кремль.
Сценарії російських політологів, що пророкували розпад цього, на їхній погляд, "історичного казусу" під назвою Україна на дві частини, не враховували одну суттєву річ. І не могли врахувати, тому що ці академіки політичних наук в українських справах не можуть дати ради собі та іншим (вони взагалі погано розуміють, що коїться поза межами МКАД).
Невігластво цих фахівців з пропискою у Третьому Римі – окрема тема. Але що ж вони забули врахувати?
Економічно розвинений схід не може в ідейному плані без націоналістичного заходу, тому що без Львова і Тернополя, Івано-Франківська і Дрогобича буде складно пояснити крайню необхідність побудови держави на захід від Росії.
Плюс транзитні можливості західних областей, що мають прямий вихід до ЄС. Ця рівновага вже більше десяти років драматично впливає на передбачуваний характер виборів. В Україні захід та схід, безумовно, різні, але не можуть один без одного. Дочекаємось 2009 року?
Юрій Корогодський, для УП
