Західна дилема, або Чи стане Україна 30-им членом НАТО і ЄС?
Людям властиві логічні судження з двома протилежними положеннями, що суперечать одне одному і виключають вибір третьої можливості. Отак упродовж століть предки сучасних українців надривалися під ярмом геополітичної дилеми, спроектованої по осі Захід ― Схід.
Уповільнений рух українського народу до історично "своєї" цивілізаційної належності пояснюється державно-правовими чинниками та рівнем політичної консолідації суспільства.
Хоча на рівні ідеології українці постійно вибирали за взірець Європу, та через ускладнені "державотворчі роди" потрапляли під акушерську опіку Росії, котра не практикувала анестезії та кесаревих розтинів.
Із перших днів незалежності Україна продовжувала знаходитися на традиційних геополітичних терезах. Однак двополюсний та двовекторний світ уже докорінно змінився, тому за 15 років внутрішньо визрів світоглядний прорив.
Як не парадоксально, довготривала українська дилема ("геополітичний батіг") восени 2006 була фактично розв’язана в усіх середовищах правлячої верхівки: революційному і контрреволюційному, західників і москвофілів. При тому не зовсім очікуваним консенсусом, з огляду на сукупні рейтинги зовнішнього впливу, напрями векторів і гасла політичних гладіаторів України 1991 — 2006 роках.
"Європейська ідея" (вибір, курс, платформа, інтеграція, тощо) втратила в Україні зразка 2006 статус політичної альтернативи, перевтілившись у межах єдиної національної стратегії на невеличку піар-дискусію навколо техніко-тактичних дій ("дорожньої карти") досягнення прогресу в західному фарватері.
У стислий для історії термін (усього за півтора десятиліття) в змаганні за українську душу автократичний Схід інституційно програв демократичному Заходу, тобто нео(ліберально)імперська потуга поступилася магніту об’єднаної демократії.
Щоправда, в світосприйнятті сучасних українців рецидивом колоніального менталітету "Європу" спробували розщепити на дуаль економічно позитивного Європейського Союзу та військово агресивного Північноатлантичного Альянсу.
Зрештою, стосовно НАТО все звелося до мирного співіснування двох надміру персоніфікованих зовнішньополітичних сценаріїв, які виводять Україну на одну й ту ж саму програму дій щодо членства з незначним часовим інтервалом. Президенту подобається "швидкісний підхід", прем’єру — "поступова інтеграція".
Нічого особливого, розбіжності лишень у іміджі та у нюансах, навіяних Януковичу соціологічними дослідженнями громадської думки — знову-таки західного інструменту впливу на державні рішення.
(От якби прем’єр узяв до уваги останні рейтинги народної довіри до себе, то навряд чи переступив би поріг свого кабінету в будинку уряду. Між іншим, після півторарічної спокути Янукович повернувся на посаду прем’єра теж по-західному ― внаслідок етичних провалів президентської коаліції. Як пішов, усі пам’ятають: явно не через етику, а через проблеми із законом).
Гуморина
Безумовно, заплямована біографія, загальмована дикція, вперта послідовність в ігноруванні моралі та права назавжди залишаться паранормальним явищем для західної спільноти.
Йдеться не про лінгвістичні відмінності між тимчасовими дуумвірами теперішньої України (з серпня 2006) — президентом Ющенком і прем’єром Януковичем.
Тут легко розібратися: активний словник людини з середньою освітою налічує 1,5–4 тисячі слів, а лексичний запас начитаного випускника вищої школи вміщає до 8 тисяч слів.
Усім ясно, що до інтелектуальних бідняків належить прем’єр, а президент вільніше почувається серед вишуканих ораторів. Сподіваюся, соціолінгвісти ще прокоментують мовою цифр обидва "потоки свідомості", висловлені у вільному режимі, без папірця спічрайтера.
Крім того, естета "шкідливого кота Леопольда" вже третій рік переслідує кара Господня на літеру П: професор, послідовний, професіонал… От і минулого тижня він по-монаршому безцеремонно принизив і декласував свій парламентський кадровий резерв, віддавши вагому міністерську ношу потішному стриптизеру.
Вчергове з вимученою усмішкою Янукович засвідчив, що вже у перші місяці свого самим собі запрограмованого прем’єрського десятиліття вичерпав інтелектуально-діловий потенціал Партії регіонів. Забракло перспективних фігур, тому доводиться підбирати на узбіччі минулого крикливих маріонеток і клоунів із числа безробітних маргіналів.
При тому, без оборонно-наступального міжпартійного пакту, де хоча б гіпотетично могли міститися таємні протоколи.
Поки що в парламенті діє антикризова угода двох сил ― регіонало-комуністів і соціалістів. Начебто зовні легальною виглядає відправка голови радгоспу та семи бригадирів покермувати півмільйонною міліцією.
Насправді кадровий підбір проводиться недбало, під облудним (квазіпрозахідним) прикриттям охлократичного кліше про міністра-політика ― насправді, такого собі ідейного "більшовика", без освіти, кваліфікації, досвіду та моралі, котрий тягне за собою таких же заступників.
За критичної маси подібних призначень антикризовій коаліції буде складно дожити до врожаю свого першого року.
Українці цінують гумор, але не настільки, аби перетворити країну на театр стриптизу чи на вулицю червоних ліхтарів.
Якщо бути чесним, то у конституційно реформовану кімнату сміху завела своїх колег майстриня сатиричного жанру Юлія Тимошенко.
Упродовж останнього року її агітаційно-пропагандистський талант призвів до того, що політтехнологічні трюки про "народного прем’єра" і "слабкого президента" глибоко засіли у свідомості "верхів" і "низів".
Весь анекдотичний комізм у тому, що в це повірили "два Віктори" під мудросивочоле підтакування Олександра Мороза, щасливого батька невдалої конституційної реформи.
Насправді, згідно а діючою Конституцією президент може дивитися на прем’єра вельми поблажливо, як велет на пігмея.
А той мусить ходити рядовим членом на РНБОУ, чекати місяцями на розраду від Конституційного Суду, пітніти від слів "узгодження", "директиви" чи "вето"…
Натомість екс-прем’єр Тимошенко суттєво підвищила свій нинішній статус. Тепер вона не стільки лідер парламентської опозиції, скільки єдина рятівниця президента, котрий за рік поставив їй підніжку двічі — у вересні 2005 та у липні 2006.
Така вже доля української "Жанни д’Арк". Як відомо, історичну героїню руками ворогів знищив її ж король.
Попри всі аналогії та особисте, саме на голосах фракції Тимошенко нині тримається парламентська гра президента. За умови вірності БЮТ у нього є вагомий дисциплінарний вплив на Верховну Раду через маневри з "вето".
А це не паперові ляльки з іменами Універсал і Регламент (секретаріатів).
Асоціальна (вибачте ― антикризова) коаліція нарешті це усвідомила після кількамісячної реваншистської бравади.
Ціна і цінності
Утім, кінцеве слово за українським соціумом, де вже давно відбулася революція світогляду. Вона безболісно перетворила традиційну дилему "Європа — чи — Росія" на музейний експонат — для президентського Мистецького Арсеналу.
У цьому сенсі примітно, що 5 грудня 2006 року прем’єр Янукович, перебуваючи з офіційним візитом у Вашингтоні, по суті, назвав ціновий фактор вирішальним у російсько-українських відносинах.
На початку грудня 2006 прем’єр Янукович щиросердно переконував віце-президента США Чейні та держсекретаря Райс у відсутності розбіжностей з президентом Ющенком щодо національної стратегії в найближчі 20-25 років.
У стосунках із Москвою в найбільш проросійського з усіх українських прем’єрів завше на думці оптова ціна "хліба насущного", а щодо Брюсселя — спільні цінності, до яких треба дотягуватися, у тому числі посередництвом технічних деталей — через мережу інформаційного партнерства з НАТО з метою виховання соціуму.
Ціна та цінності ― однокореневі, одначе наразі між ними ― лінгво-політичне провалля.
За чотири роки прем’єр Янукович і його Партія регіонів тричі змінювали свої погляди щодо НАТО: членство (2002 – 2004), ворожість (2005), співпраця (2006).
За цей час змінився генеральний секретар НАТО, але український прем’єр вдруге випірнув у басейні влади.
Двері під номером 30
Геополітично Помаранчева революція пройшла під знаком тектонічного зсуву в бік Заходу. Євросоюз став головним посередником у розв’язанні кризи, а 13 січня 2005 Європарламент 467-ма голосами проти 19-ти проголосував резолюцію надати Україні "європейську перспективу" з можливим членством у ЄС.
Одначе після Помаранчевої революції гарантованого переможцями прориву на Захід не відбулося. У високопосадовців знову проявилися ознаки периферійності ― все звелося до поділу посад і сфер впливу, таємних домовленостей.
Якщо на початку президентської кар’єри Кучма просив правлячу верхівку підказати, яку державу будувати, то на другому році президентства Ющенко уточнював банальні речі. Він у кінці січня 2005 вказав час (упродовж декількох тижнів), коли Україна подасть заявку на членство в Євросоюзі.
На святкуванні Дня Європи у травні 2006 вже проявив розмиту обережність: Україна стане повноправним членом ЄС за його президентства (мабуть, поточного — першого?).
Нині стосунки між Україною та Європейським Союзом базуються на основі десятирічної угоди про партнерство і співробітництво, котра завершується майже за рік ― у лютому 2008-го.
Із травня 2005 двосторонні відносини Україна – ЄС розвиваються в рамках політики сусідства, що стосується ще 15 країн: Алжир, Вірменія, Азербайджан, Білорусія, Єгипет, Грузія, Ізраїль, Йордан, Ліван, Лівія, Молдавія, Марокко, Палестина, Сирія, Туніс.
Нещодавно Україні запропонували поглиблену угоду з ЄС про зону вільної торгівлі, але після приєднання до Світової організації торгівлі в 2007.
Це, до речі, один із важливих етапів приєднання до ЄС, де зараз є достатні ресурси для світового впливу: населення 450 мільйонів, найбільший спільний ринок, 45 тисяч дипломатів, 100 тисяч миротворців на всіх континентах тощо. Під цим кутом зору цілком резонно говорять у світі про глобальну місію Європи.
Якщо право на вступ у ЄС не викликає в Україні протиріч, то здобуття членства в НАТО поки що штучно затягується. А це також є вагомим кроком до ЄС і потужним економічним ефектом.
Через гарантії безпеки НАТО, Україна докорінно зміцнює свою територіальну цілісність і політичну незалежність. І це при скромному рості оборонних витрат із 1,4% до 1,7-2% ВВП, річному членському внеску 40-50 мільйонів доларів.
Водночас, аналітики відмічають цікаву закономірність. За рік після оголошення про вступ до НАТО іноземні інвестиції у Польщі, Чехії та Угорщині зросли у 3,5 рази, у Румунії ― на 141 %.
Приєднатися до НАТО легше, позаяк вимагається менше фундаментальних змін у суспільно-політичній системі.
На Ризькому саміті (листопад 2006) Україну могли запросити до Плану дій щодо членства, а максимум у 2010 вона б його отримала.
Якраз під завісу президентської каденції Ющенка. Проте, впродовж двох років після Помаранчевої революції переважали уроки з риторики, котрими захопились її чільні герої та антигерої.
Гостра боротьба політичних сил весною 2006 "перегріла" частину українського суспільства проблемою НАТО і призвела, зокрема, до зриву спільних навчань у Криму.
Внаслідок цієї паузи Україну не запросили до Риги. Втім, останній самміт засвідчив, що НАТО (26 країн) не відчуває "втоми розширення", притаманної ЄС.
У 2005 в ЄС сталася найбільша криза за всю його історію. Франція та Нідерланди відхилили на референдумах конституцію ЄС, яку на той момент ратифікували 15 із 25 країн-членів.
Проблема не в положеннях конституції, а у браці нових об’єднавчих ідей. Адже позитивні асоціації (мир, вільний ринок, відкриті кордони і євро), які раніше пов’язувалися з ЄС, вичерпали себе.
Але ця пауза "плавильного котла" може тільки спонукати Україну ретельніше виконувати "домашні завдання" за євросоюзівською програмою. У 2007 ЄС уже матиме 27 держав (приєднуються Румунія та Болгарія). На черзі ― Туреччина та Хорватія. Знову ж таки символічно 30-ю могла б стати Україна…
Прекрасно, що поруч із Україною на географічній карті розташована Росія, котра, будучи геополітичним дзеркалом, сама не може обійтися без принад Заходу.
Як не парадоксально, але продиктована національними інтересами, українсько-російська конкуренція в останні роки точиться за першість здобути "західні трофеї": капіталізацію, "Євробачення", ринковий статус, СОТ, угоди з ЄС і НАТО тощо.
Ясна річ, внутрішнє наповнення цих змагань ментально різне: українці звітують про дотримання цінностей, а росіяни набивають собі ціну.
І це не гра метафор під час геополітичної паузи. Її просто нема, бо "точку неповернення" вже пройдено. Усі це помітили, але не всі в Україні кажуть про це вголос із поваги до справді цінного сусіда.
Роман Офіцинський, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Ужгородського національного університету, для УП
