ПНД (Пісня новорічна депресивна)
Природа відвернулася від нас. Останнім часом ми рідко бачимо сонце...
Хвиля пасіонарності, що відвідала нашу молоду країну, відкотилася в невідомі простори. І хоча забути ці відчуття неможливо, перебувати під їхнім впливом нам випало недовго.
У результаті залишилося протистояння в ім'я самого протистояння. Безумовно, боротьба за владу існує скрізь, навіть у диких племенах.
Але чомусь віриться, що навіть вожді племен намагаються в міру своїх можливостей і світогляду реалізовувати владу в першу чергу через зміни, котрі на їхній погляд можуть поліпшити життя людей свого племені.
Причому, ключовим словом тут є "людей", а не "племені".
У нас же політична боротьба стала річчю в собі.
Що ми маємо на кінець 15-го року Незалежності?
Головне досягнення – справжня повна незалежність – як громадян від влади, так і навпаки – влади від громадян.
Набагато гірші справи з незалежністю окремих галузей цієї самої влади.
Сьогодні нікого не дивують публічні роздуми головних осіб держави на тему "скільки візьмуть судді Конституційного суду і за яке рішення". Що вже казати про інших представників судової влади?
У результаті безкарність, та ще й куплена за гроші, породжує вседозволеність. Жодна цивілізована країна не переживала настільки спокійно таку кількість публічних скандалів, які фактично закінчуються нічим.
Як і обіцяли, мільйонери пішли з влади. Правда, на зміну їм прийшли мільярдери, не менш корисливі. "Помаранчеву люстрацію" з таким самим успіхом змінив "блакитний реванш", котрий нічим принципово не відрізняється.
Зрадництво практично офіційно стало найкоштовнішим товаром у всіх радах – від Верховної до районних. Незрозуміло тільки – чи це і було метою "підправленої" виборчої моделі?
Що говорити про народних обранців, якщо для самого народу хабарі настільки ввійшли в норму на побутовому рівні, що перестали бути предметом осуду, а навпаки, вважаються ефективним механізмом вирішення питань.
Студент, що віддає перевагу старанній підготовці до заліку, замість того, щоб спокійно заплатити 20 доларів, у колі своїх друзів може бути, м'яко кажучи, незрозумілим.
На звання найбільш доступного, об'єктивного та незалежного джерела інформації в країні, схоже, претендує "Камеді клаб". Усе, про що говорять ведучі з серйозними обличчями в телепередачах із назвою "новини", сприймати стає все більш складно.
Ключові теми, що нав'язуються суспільству для обговорення, збиткові та, як мінімум, вимагають значного переформатування.
Наприклад, потрібно чи ні вступати до НАТО?
А може, спочатку детально проаналізувати існуючу систему безпеки та виявити основні загрози? (щоправда, є підозри, що після такого аналізу в першу чергу доведеться підводити танки під наші ЖЕКи).
Чи варто починати чергову дискусію про російську мову в країні, де багато хто взагалі перестав читати? Де, за результатами останніх опитувань, тільки 25 % населення купують книги – тобто взагалі будь-які книги, навіть російською мовою, навіть детективи... "Найбільш читаюча країна" – це давно не про нас.
Може, замість безкінечних мовних суперечок варто замислитися над створенням освітніх шкільних програм, завдяки яким наші громадяни, наприклад, до 2020-го року будуть знати мінімум 5 мов.
Тоді не знадобиться перекладати ні Пушкіна, ні Шекспіра, не кажучи вже про Пруста чи Кафку, і всі мовні дискусії стануть просто безглуздими.
Чому "євроінтеграція" вважається мало не ліками від усіх хвороб?
Цікаво, а як бути з іншими країнами? Нам що, не цікаві Канада, США, Бразилія, Індія, Японія та Китай, врешті-решт?
Глобалізація – це не тільки, а точніше, зовсім не Макдональдс. Це, в першу чергу, безперервний і максимально швидкий обмін будь-якою інформацією між народами, між культурами. Хіба може занурення в чужі культури протиставлятися збереженню власної?
Може, для нашої країни участь у процесі глобалізації набагато більш підходяща мета, ніж "євроінтеграція"?
Чому в економіці головна дискусія йде навколо запитання – на скільки підняти мінімальну заробітну плату – на 20 або на 26 гривень? Саме тут сьогодні схрестилися шпаги найвидатніших економістів країни. А от доступно для публіки розшифрувати, що таке інноваційно-інвестиційна модель не зміг ніхто, але, думаю, у цьому немає потреби.
Але де бачення економіки хоча б на 3 роки вперед?
Які галузі є пріоритетними для України в майбутньому, чим ми будемо пишатися, крім сала, у 2010-му році?
Може (наскільки неймовірно це б зараз не звучало) металургія та хімія з подальшою тенденцією росту цін на енергоресурси – не найголовніший наш коник?
Може, варто звернути увагу на щось більш високотехнологічне, інтелектуальне та гуманітарне? Не вирішимо ці питання зараз – у кращому випадку зможемо пишатися в майбутньому тільки яким-небудь новим Андрієм Шевченком...
А може, керівництву країни варто взагалі кинути займатися економікою? Тоді це хоч можна буде назвати "зваженою політикою лібералізму", і, впевнений, гірше від цього не стане.
Взагалі, якщо чесно, дивлячись на наші еліти, що знаходяться при влади, створюється враження про їхню повну впевненість у тому, що вони будуть жити вічно (хоча зовсім не в кожного з них прізвище "Безсмертний").
Адже тільки з такою впевненістю можна настільки безглуздо витрачати час.
Незабаром Новий рік, і, як зазвичай буває в такий час, з'являється надія, що в наступаючому році всі зміниться на краще.
Хоча віриться в це все менше, особливо в реальність змін "згори вниз".
Упевнений усе ж таки, що країна, у якій так вдало проходять марафони зі збору коштів на будівництво дитячих лікарень, не може не мати перспектив, і точно заслуговує на набагато більше.
Думаю, що справжні зміни відбудуться, коли наш народ перестане наївно, як у Діда Мороза, вірити в "добрих" президента або прем'єр-міністра, котрі повинні прийти та зробити так, щоб "усе було добре".
А замість цього кожен почне потроху, як у телемарафоні, робити свій власний внесок у розбудову саме тієї країни, у якій ми всі хочемо жити.
Автор Олександр Морозов, спецкор Укрправди в Київраді
