Яка соціальна політика потрібна Україні? Соціал-демократична!
Кожен вечір я закінчую роботу переглядом моніторингів матеріалів у засобах масової інформації, і при цьому бачу одне й те ж саме: відірваність наших ЗМІ від реалій сьогодення.
У будь-якому регіоні під час зустрічей з людьми чую конкретні запитання, які стосуються пенсій, виплат зарплат, поліпшення добробуту населення. Проблеми НАТО, міжпартійних чвар, інституційного протистояння, придворних інтриг чи економічного перерозподілу мало кого цікавлять.
Які теми найбільше хвилюють загал?
Підвищення тарифів на комунальні послуги, рівень заробітної плати і прожиткового мінімуму, проблеми медичного обслуговування та екології…
А подивіться, які теми найчастіше піднімаються у випусках новин, у газетних публікаціях? Політика, політика і ще раз політика. Таке враження, що народу прищеплюють смак до обговорення того, хто кого "кинув" і хто кого обманув.
Колись мою увагу звернули на наступний факт: Захід і пострадянський простір відрізняються у трактуванні Платона, особливо однієї його фрази.
Платон виділив окрему категорію людей – ідіотів. Так от: у трактуванні вітчизняних філософів і політологів, ідіоти – це люди, що живуть поза політикою, не цікавляться політичним життям.
У західному трактуванні ідіоти – це люди, що перебувають поза суспільними проблемами, протиставляють себе суспільству. Відчули різницю?
Колись ми навчимося відрізняти політику від суспільного життя, рівно як державу – від країни, політичний процес – від банальних інтриг, партію – від фан-клубу того чи іншого політика.
Колись ми станемо європейцями – але ми прийдемо в Європу не лише через підписання міждержавних угод і далеко не через парламентські баталії чи перестановки в уряді.
Ми прийдемо в Європу через запровадження в Україні високих соціальних стандартів, європейських стандартів якості життя.
Ми прийдемо в Європу тоді, коли навчимося цікавитися проблемами суспільства, а не нескінченним телесеріалом під назвою "політика".
Ми прийдемо в Європу тоді, коли проблеми наших ближніх – пенсіонерів, знедолених, хворих, інвалідів – цікавитимуть нас більше, ніж проблеми стосунків секретаріату Кабінету міністрів і секретаріату президента.
Саме тому очолюване мною міністерство праці та соціальної політики розглядаю як поле для широкої діяльності, спрямованої на зміну ставлення держави до соціальної проблематики.
Незважаючи на те, що українці психологічно та ментально – нація індивідуалістів, які здебільшого звикли керуватися принципом "моя хата – скраю", вважаю за необхідне працювати в напрямку об'єднання зусиль мільйонів довкола загальних суспільних проблем.
У жовтні 2006 року прем'єр-міністр Віктор Янукович заявив, що головною політичною лінією нашого Кабінету міністрів є політика соціальних пріоритетів.
Тобто, для нас не настільки важливими є показники в економічній сфері та високий рівень ВВП, скільки те, наскільки ефективно ми зможемо трансформувати економічні досягнення в показники соціальні.
Адже народ оцінює уряди не за звітами, програмами, обіцянками, не за кількістю енергетичних угод чи зростанням індексу Доу-Джонса, а за відчуттям стабільності, захищеності, комфорту.
І всі ці моменти лежать насамперед у соціальній сфері, яка не може звужуватися лише до питання виплати чи невиплати заробітної плати чи пенсії.
Соціальна політика – це політика, спрямована на те, аби в країні було якомога менше людей, що відчувають себе нещасними і другосортними.
Соціальна політика – це політика реального піклування держави про так часто згадуваного "малого українця".
А державі є над чим задуматися.
По-перше, це питання зростання тарифів на комунальні послуги. Те, що відбувається на місцях, не вписується в жодні рамки здорового глузду.
Мені вже неодноразово доводилося говорити про невиправданість дій окремих місцевих органів влади, які встановлюють астрономічні суми за користування водою, струмом та теплом.
З одного боку, існують об'єктивні підстави для підвищення тарифів – на жаль, ми залежні від цін, що диктуються ринком і імпортерами газу. А з іншого боку – що, знову вступає в силу принцип "кому война, а кому – мать родная"?
По-друге, має бути вдосконалена система державного субсидування.
Субсидії на оплату комунальних послуг на сьогодні отримують близько 460 тисяч сімей. Виходячи з песимістичного для нас варіанту, зростання чисельності сімей, що мають підстави для отримання субсидій, збільшиться до 1 мільйона 600 тисяч.
Усі необхідні асигнування в проекті бюджету на 2007 рік закладено. Сам механізм захищеності сімей відпрацьовано. Люди за призначенням субсидії зможуть звертатися в наші місцеві управління протягом трьох місяців з дати підвищення тарифів.
Це рішення було прийняте, щоб уникнути зайвого ажіотажу та черг у приміщеннях управлінь праці та соціального захисту населення. Але все одно з місць доходить інформація про те, що деяким громадянам доводиться вистоювати кількагодинні черги за оформленням субсидій.
Тому у мене як у міністра виникають запитання до працівників органів соціального захисту: коли ми перестанемо відчувати себе бюрократами, а станемо людьми?
Маю намір особисто провести рейд по ряду організацій, що займаються оформленням документів на отримання субсидій, щоби виявити недоліки в запровадженій нами системі. І хотів би, аби в цьому нам надали допомогу засоби масової інформації, адже їх основне завдання – викривати суспільні вади.
По-третє, маємо проблему у тому, що в нашій країні є ще 8,6 мільйона осіб, які отримують пільги не тільки з оплати житлово-комунальних послуг. Це – інваліди, ветерани війни, чорнобильці та інші категорії населення.
Я вже не кажу про те, що часто отримувачами пільг є люди, яким ці самі пільги просто не потрібні. В Україні з її 46 мільйонами населення – 3,5 мільйона ветеранів війни та осіб, прирівняних до них. В Росії з 120 мільйонів населення – 1,5 мільйони ветеранів.
Не хочу розкривати статистику (напевне, не маю жодного морального права на це), скільки інвалідів засідає у Верховній Раді. Запевняю: це число вас би вразило.
Крім того, можу з упевненістю заявити: в нашій країні процвітає специфічний вид корупції, котра базується на незаконній видачі посвідчень, що дають право користуватися пільгами.
Дійшло до того, що тепер вже не модно йти з державної служби, не виробивши попередньо цілий комплекс посвідчень – від ветерана Куликовської битви до ліквідатора пожежі в пустелі Сахара.
Нам необхідно навести елементарний лад у даній сфері і виправити ситуацію, адже держава – не дійна корова, а для отримання пільг необхідно мати реальні підстави, а не "блат" у відповідній організації. Тому ініціюватиму зміни до законодавства, які матимуть на меті посилення відповідальності за махінації з документами, що надають право отримувати пільги.
По-четверте, хоча Україна і прийняла програму боротьби з бідністю, однак проблема залишається.
Як відомо, найбільше бідних серед пенсіонерів.
Постановою уряду "Про підвищення рівня пенсійного забезпечення" передбачалося здійснювати щомісячну державну адресну допомогу в разі, коли щомісячний розмір пенсійних виплат не досягав прожиткового мінімуму, встановленого на 2004 рік для осіб, які втратили працездатність – 284,69 грн. Так от, за даними 2004 року, показники бідності зменшилися саме серед осіб пенсійного віку.
Особливо тривожить ситуація, коли людина працює, але все одно має надзвичайно низький дохід.
Розподіл кількості працівників за розмірами нарахованої заробітної плати за вересень 2006 року свідчить про те, що нижче її мінімального розміру в 375 грн. отримували 7,3% або 795 тис. осіб від загальної кількості працюючих, які відпрацювали 50% і більше встановленого робочого часу; нижче прожиткового мінімуму для працездатних осіб у 496 грн. – 23,7% або 2 млн.582 тис. осіб.
На таких категоріях громадян необхідно зосередити особливу увагу.
І тут ми виходимо на те, що всі соціальні проблеми, які накопичилися в Україні, можна вирішити, застосовуючи два принципи:
- принцип широкого залучення громадських структур – насамперед, за посередництвом засобів масової інформації;
- принцип соціальної відповідальності бізнесу.
Час, коли тільки держава мала дбати про своїх громадян, минув. Ми не живемо в суспільстві, де є суверен і піддані. Ми живемо в державі, яка прагне стати громадянською і соціальною.
А тому завдання міністерства – не просто перерозподіляти бюджетні кошти, а й стати координатором громадських проектів і посередником між бізнесом і суспільством. Саме тому має докорінно змінитися і філософія діяльності Міністерства праці і соціальної політики, і його статус, і його значення.
На сьогоднішній день вже зроблено перші кроки в напрямку зміцнення зв'язків між громадськими структурами і Міністерством. Наприклад, налагоджується співпраця з громадською організацією "Всеукраїнська соціальна Рада", яку нині очолює відомий правозахисник, колишній дисидент Семен Глузман, до керівництва ради увійшли академік Мирослав Попович, тележурналіст-соціальник, депутат Ольга Герасим'юк, письменник і дипломат Юрій Щербак.
Я покладаю великі надії на те, що Рада стане генератором ідей та перебере на себе функції суспільного моніторингу, а також моніторингу за діями влади в соціальній сфері.
Робляться кроки в напрямку налагодження стосунків з колами бізнесу. Я вважаю, що будь-який бізнесмен, збагатившись, має допомогти своїм співгромадянам. Бо соромно бути багатим у бідній країні.
Це стосується і відкриття нових робочих місць, і наповнення фондів, і сплати податків, а особливо – підвищення заробітної плати для найманих робітників, виведення реальної зарплатні з тіні.
Найближчим часом ми плануємо провести круглий стіл з представниками великих промислово-фінансових груп, під час якого хотілося б розглянути питання соціальної відповідальності бізнесу та співпраці представників великого бізнесу з нашим міністерством.
І тут напрошується запитання: адже всі ці принципи лежать в основі соціал-демократичної ідеології? Так! Це – принципи соціал-демократії західного типу. В градації соціал-демократичних течій це – елемент кейнсіанської моделі соціал-демократії, яка виникла напередодні Другої світової війни і на сьогоднішній день є однією з панівних політичних доктрин Західної цивілізації.
Саме тому я ніколи не соромився своїх соціал-демократичних поглядів і завжди наполягав на тому, що за соціал-демократією – майбутнє в Україні.
Україні потрібна соціал-демократична ідея, яка би щоденно втілювалася в життя і видозмінювала наше суспільство. Україні потрібна справжня, а не спекулятивна соціал-демократія.
І ще українському соціал-демократичному табору потрібне об'єднання – якщо не формальне, то бодай заради спільної роботи над програмовими засадами. Адже чимала кількість пунктів у програмах наших партій та окремих політиків має соціал-демократичний характер і спрямована на реальні соціальні зміни.
То чому би нам усім разом – і владі, і опозиції – не працювати над поліпшенням добробуту співгромадян?
Можливо, ми невдовзі зрозуміємо, що у пошуках національної ідеї ми прийдемо до ідеї вільного суспільства з високими соціальними гарантіями, суспільства, в якому кожен громадянин України усвідомлюватиме: українцем бути престижно! Але для цього потрібно довго і наполегливо працювати.
Автор: Михайло Папієв, міністр праці і соціальної політики України
