Месія чи ілюзія
В Україні повторюється трагедія 20-х років, коли Москва оголосила НЕП (нову економічну політику) та українізацію.
Мільйони українських патріотів повірили в це і стали працювати на розбудову української ідеї. Та згодом Москва відмовилася від НЕПу та українізації, а мільйони патріотів України, які "засвітилися", були знищені.
Мільйони людей повірили в Ющенка, навіть ті, хто змушений був працювати в системі Кучми.
Але він зрадив усіх, не став на їхній захист, і невідомо, чи не закінчиться це так само трагічно, як у 20-ті роки минулого століття…
Як результат абсолютної лідерської бездіяльності, самовпевненості, відсутності політичної волі та помилок, партія Ющенка зазнала повної поразки на виборах до Верховної Ради у березні 2006 року.
Політична реформа виявилася продуманою авантюрою антиукраїнських сил і здатна призвести до дестабілізації політичної ситуації в державі.
Партія регіонів, яку фактично відновив і благословив Ющенко, проводить безпрецедентну антиукраїнську й антидержавну кампанію. Відбувається заміна державних службовців, прокурорів, суддів на представників ПР.
Якщо раніше прокурори протестували проти антиконституційних дій, то тепер вони мовчать.
Після перемоги Ющенка нікому, навіть у страшному сні не могло наснитися, що за півтора роки він усе втратить. У його перемогу вклали зусилля мільйони людей по цілому світу, і не тільки українці.
Багато урядів виступили на захист свободи в Україні та відправили безпрецедентну кількість спостерігачів на вибори в Україну.
Йому було надано почесне право бути Президентом України. Але ніхто йому не давав права зраджувати й віддавати перемогу назад. Він перевищив свої повноваження.
Чому так сталося? Відповідь потрібно шукати в особистостях. Ющенко ніколи не був сильним лідером та бійцем.
Він володіє винятковими вміннями виграючи програвати, не витримує ультиматумів та тиску, обходить конфлікти та інколи йде на компроміси за рахунок національних і державних інтересів.
Перебуваючи на посаді голови НБУ, при ухваленні непопулярних рішень або звільненні кого-небудь, він часто від’їздив у службові відрядження.
Під тиском Кучми в січні 2000 року він зрадив Тимошенко. Він підписав сумнозвісну заяву трьох. Після перемоги "Нашої України" на виборах до парламенту в 2002 році, більше двадцяти членів його партії перебігли до кучмістів, і більшість була створена без нього.
Незрозуміло, чому тепер, коли демократичні сили отримали більшість на виборах у березні 2006 року, він дарує перемогу ПР?
Під час політичної кризи в грудні 2004 року, маючи за своєю спиною Майдан, він погодився на політичну реформу, яка дорого коштує Україні. Він не витримав шантажу Москви під час газової кризи, хоч на його боці було міжнародне право та підтримка західного світу.
Підписавши нову угоду, він поставив у незручне становище і Захід, який його підтримував, і показав, що з Україною та її президентом можна розмовляти мовою ультиматумів.
У пресі пройшла інформація, що, під час формування коаліцій у Верховній Раді, Кучма зателефонував регіоналам із порадою тиснути на Ющенка до кінця – і той поступиться. Виходить, що Кучма знає Ющенка краще, ніж будь-хто.
У перемогу Ющенка було вкладено зусилля декількох поколінь українців, але УПА так і не визнана стороною, яка боролася за волю України. Погляди шизофренічних Вітренко та Симоненка мають для президента більше значення.
Уже декілька років знаходяться у в’язниці молоді хлопці, які виступили проти Кучми під час вшанування роковин Тараса Шевченка у 2001 році, але Ющенкові не вистачає політичної волі хоча б амністувати їх і випустити на волю. Те зло, яке він зробив, вдарило не тільки по Україні, але й по тих, хто дивився на Україну, як на приклад того, що мирним шляхом можна скинути корупційно-бандитські режими.
Він зрадив ті народи колишнього СРСР, які дивилися на Україну, котра виривається з обіймів Москви. Він зрадив маленьку, але горду Грузію, на яку спрямована зараз безпрецедентна ультимативна кампанія з боку Москви.
Він знову зрадив Тимошенко, завдяки якій досяг успіхів. Не будучи бійцем за своїм складом характеру, але маючи за спиною такий локомотив як Тимошенко, він міг спокійно відбути свої два терміни на посаді президента України й увійти в її історію, як її творець.
Але він обрав інший шлях. Він практично не має ніяких шансів бути переобраним знову. Схід ніколи за нього не проголосує, навіть якщо він перейде тільки на російську мову й погодиться на всі їхні ультиматуми. Там таких людей не поважають.
Історично, чим більше правитель "давить" росіян, тим більше вони його люблять, бояться та поважають. Петро І говорив про своїх московитів: "Эта сарынъ может бытъ унята онли жесточю".
Він до сьогоднішнього дня – національний ідол, на відміну від убитого слабенького Петра ІІІ. Душегуб цар Іван IV добре тримався на троні, а слабкого Івана ІІІ москвити задушили, як щура. Деспот Микола І перевішав багато "мятежников", а слабенького Миколу ІІ "мятежники" застрелили в льоху.
Значна частина людей у східних регіонах голосувала за Януковича та ПР тому, що вони поводилися цинічно та жорстоко по відношенню до населення своїх регіонів.
Для східняків, як правило, немає значення, хто ними керує, і як. Головне, аби свій. Краще жити в багні та рабстві, говорити російською, але принципів не міняти.
Населення України має два різні менталітети. Один – із багатосторічними демократичними козацькими традиціями, а другий – традиційно московський, з царем або просто сильною рукою на шиї.
Частина населення України, особливо у східних регіонах, не вміючи і не бажаючи жити у вільному демократичному світі, мріє про жорстку сильну руку. І вони її отримають, підтримуючи свої регіональні фінансово-кримінальні структури.
Президент Ющенко мусив переконати цих людей, що бути вільним набагато краще, ніж бути рабом. І що Воля та Право мати вибір є одними з найбільших прагнень та досягнень людства в історії цивілізації. На жаль, він цього не зробив.
Ющенко практично не має шансів виграти президентські вибори і на заході України. У значній мірі люди голосували за НУ за інерцією, під враженням Помаранчевої революції. І чи варто взагалі боротись і сподіватися на людину, яка вигравши, все одно програє. Або віддає перемогу.
Чому відбувається так, що Україна, маючи у своїй історії багато можливостей вирватись із московських чи інших "обіймів", губить ці можливості через недалекоглядність або зрадницькі позиції окремих осіб по відношенню до свого народу?
У 1665 році гетьман Брюховецький добровільно віддав Московщині залишки самоуправних прав України, хоча до цього його ніхто не примушував.
У 1668 році гетьман Дорошенко об’єднує правобережну та лівобережну Україну, проганяє московські війська з України, але в цей час кошовий Сірко нападає на Крим, який був союзником Гетьмана. Не маючи підтримки на півдні, гетьман змушений відступити на правобережжя, й Москва повернулася.
За зрадництво Москва зробила Самойловича гетьманом і він за це підпорядкував Українську церкву Москві. Гетьман Виговський, маючи значно менші сили, вщент розбиває 100-тисячне відбірне московське військо, але внутрішні чвари, підступність московських емісарів та зрада частини старшин призвели до втрати отриманої перемоги.
У 1708 році зрада полковника Носа призвела до ще більшої трагедії. Меньшиков за наказом Петра І вирізав усіх жителів Батурина, а в усій Україні московське ярмо затягнулося на століття.
Професор Драгоманов став пророком та ідеологом змосковщення України. Сучасний академік Толочко наслідує його. Військовий міністр УНР Порш у 1917, а Винниченко – в 1918 розпустили мільйонну українську армію.
А в критичну хвилину, відмовившись від послуг 60-тисячного чехословацького корпусу, виявив зрадницьку недалекоглядність, що призвела до втрати Україною державності. Коли московські війська пішли на Україну, їм назустріч вийшли лише 300 студентів, які полягли як герої під Крутами.
Тепер можемо згадати й про нових відомих і невідомих зрадників, які живуть і навіть рвуться правити Україною. Серед них і Тарас Чорновіл, і Мороз, який багато зробив, щоб легалізувати заборонену комуністичну партію в Україні та повернути у велику політику багатьох людей, вороже налаштованих до Незалежної України.
А тепер своєю зрадою взагалі поставив Україну перед вибором на кшталт "бути чи не бути".
Дії нинішнього президента оцінить майбутня історія. Але Україна не буде мати шансів стати сильною, незалежною державою до тих пір, поки кожен зрадник національних і державних інтересів не буде знати: рано чи пізно він буде покараний.
І не має значення, яке зло заподіяне Україні – політичне, територіальне, економічне чи моральне.
В іншому випадку черга з тарасиків та морозиків буде поповнюватися.
У ситуації, яка склалася тепер, єдиний вихід – об’єднання всіх державно-національних сил під одним дахом чи блоком. У патріотів мусить спрацювати інстинкт самозбереження і вибір мусить бути один – або об’єднання, або нари та уроки "мурки".
Треба проковтнути свої "гетьманскі бажання" та впрягтися в єдиного воза під назвою Незалежна Україна.
М. Воротиленко, Канада, для УП
