День посередників

День 22 листопада ще довго буде неприємною датою, поки пам'ять про цей день зовсім не зітруть.

Неприємним і для влади, і для безвладного народу.

Влада відчуватиме холодну байдужість народу до себе. На фоні того цілком щирого єднання лідерів і рядових громадян, яке було два роки тому, все інше буде сумною бутафорією та несмаком.

Дивитися в цей день у очі тих, хто пам'ятає, президенту буде непросто.

Народ у цей день буде сумувати за осмисленістю своїх дій, за відчуттям свободи, яке зникло зразу після "перемоги".

Ляльковий театр

Навіть після тої колосальної зради обох частин політикуму – коли вони розділили між собою можливість експлуатувати країну – навіть після такого шоку народ України не став просвітленим і не зрозумів, що йому не потрібно поводирів взагалі.

Влада належить народу України – так записано в Конституції.

Проте, це неправда. Головний обман – у тому, що народ не має влади.

Насправді влада належить тим, хто контролює державу – чиновникам, політикам у парламенті.

Саме тому іде постійна, жорстока боротьба за місця "посередників" у реалізації "народної" влади.

Біда в тому, що ланцюг посередників у здійсненні цієї влади занадто довгий, і ланки його настільки нещільно з'єднані між собою, що реальну владу має хто завгодно, але не електорат.

Приміром, суддя свідомо виніс неправильний вирок. Як вплинути на суддю?

Теоретично, на нього може вплинути Верховна Рада, яка обирає суддів, а також органи всередині – дисциплінарна комісія суддів, Мін'юст, СБУ… Проте як достукатися до цих посередників?

Адже депутати приділяють активну увагу проблемам електорату лише перед виборами, а впродовж іншого часу вони можуть перекласти відповідальність на своїх колег або обмежитися відпискою. Ще менше шансів добитися взаємності від президента.

Та, навіть якщо певна кількість депутатів погодиться допомогти, то органи виконавчої влади лише частково залежать від парламенту і за певних умов можуть проігнорувати вимоги парламентарів.

Зауважте, що у 2004-му народ, переконавшись у безперспективності боротьби з системою посередників, зробив спробу безпосередньо здійснити своє конституційне право керувати своєю долею.

І на дуже короткий час все було так, як мало бути.

Отже, система посередників, де перед виборцями відповідають лише "крайні", та й то інколи, не працює.

Подивимося ж на цих "крайніх" ретельніше. Вони – всього-на-всього актори.

Треба мати сміливість і визнати, що найбільше влади в Україні мають найбагатші люди. Вони прагнуть бути невидимими, сховатися за картонних ющенків, януковичів і тимошенків.

Акторські здібності – це все, чого достатньо політику для успіху. Чесність, совість дуже легко втрачаються у пошуках засобів для досягнення цілі.

Українці прекрасно розуміють, що попри існуючий закон, система не вбереже їх від тих, хто при владі. Народ відчуває, що політики перехитрять його, і тому прагне обирати лідерів за моральними якостями – "того, хто не зрадить".

Але таких нема. Система така, що для того, аби потрапити на її вершину, де тебе помітять, треба пожертвувати гідністю та честю.

І якою б щирістю не платили люди, на які б жертви не йшли заради нових лідерів, "сухой остаток" буде той же самий. "Полюби ближнього свого" – отож, лідери люблять своїх ближніх, а не тих, хто по той бік телеекрану.

Природа людська потребує свого. Тільки-но чергова картонка-політик "згорає" у корупційних скандалах та аморальних компромісах, як відразу ж підростає нове покоління і забирає на себе промені нових надій – Луценко, Яценюк та ін. Хто ще?

Для картонних політиків створено цілий театр. Електорату дають такі політичні "соски", як мова, територіальний устрій, зовнішній вектор розвитку та ін. Виборці чубляться між собою й не заважають групі спонсорів цього спектаклю підвищувати свою капіталізацію.

Краще без захисту

Хтось скаже, що без держави, без посередників у здійсненні владних функцій взагалі не можна.

Так, суспільство до цього не готове. Проте, негатив від існування нечесної влади можна зменшити у тій пропорції, у якій зменшено обсяг повноважень держави.

Наприклад, чим менша кількість податків, тим більш вільно себе почуває бізнес. Чим менше регулятивних норм, тим менше коштує крісло регулятора, за яке змагаються картонні політики.

Тоді великому бізнесмену стане ближче бізнесменове, і він не буде вкладати гроші в політику, щоб отримати зиск.

Чому ж у державі стільки правил, що той, хто сідає у крісло чиновника, стає всесильним?

Чому бізнесменам вигідніше бути депутатами чи очолювати міністерства, ніж займатися своєю справою (адже на хабарах можна заробити більше)?

Тому що держава орієнтована на те, щоб відбирати.

Державний апарат, який дістався нам у спадок від СРСР, мало в чому змінився з 1991-го. Його роль залишилась насильницькою – силою забирати в одних і давати іншим. Але скільки ще втрачається по дорозі! А скільки ще всього не зроблено через страх перед цією системою!

За роки незалежності цю систему "підрихтували" таким чином, що вона гарно концентрує фінансові потоки громадян – багатих і бідних – під контролем найвищих посадовців.

І гасла, які дозволяють це зробити – це гасло соціального захисту, "національних інтересів" та "стратегічних цілей".

Але люди не бачать, що соціальний захист – це механізм із мінусовим ККД, а національні інтереси та стратегічні цілі країни за 15 років існування держави ніхто не наважився сформулювати.

Чи довго ще люди будуть ховатися за своїх паперових "лідерів"? Чи довго ще потрібно просити їх нагодувати народ п'ятьма хлібами, з яких чотири вони вже винні своїм спонсорам?

В інтересах українського народу – проявити сміливість і максимально відмовитися від захисту з боку держави. Бо це – не захист, а облудне "кришування", з усіма наслідками.

В іншому випадку - нечесні багатії ще довго будуть паразитувати на страху людей перед нечесними багатіями.