Дзвін чекає
Останнім часом доволі багато доводилося чути від знайомих, друзів, однокурсників (свідомих громадян, які уважно стежать за останніми подіями в державі, й більшість із яких активно боролася у 2004-му) думок на кшталт: я більше нікому з політиків не буду вірити, я більше ніколи ні за ким не піду.
Після двох років Майдану люди почуваються ошуканими, тому що бачать, як із кожним днем у їхній країні стає на дещицю більше того, проти чого вони так довго й затято боролися.
Що не день, після тривалого відсиджування в тіні в повсякденне життя або й навіть у високі кабінети заповзають різношерсті витвори "кучмізму", чия репутація, здавалося, назавжди заплямована фальсифікацією президентських виборів та іншими злочинами.
Гасло "бандитам – тюрми!", знітившись, нервово палить. А вони ще й дозволяють собі різні варварські акції типу "корегування" (шляхом усунення) написів часів Майдану на колоні біля Головпоштамту.
Повертається сумнозвісна "підкилимовість" у ході ухвалення рішень чи переговорах у вищих ешелонах влади. Це засвідчують нещодавні переговори з Росією щодо майбутньої ціни на газ.
Сьогодні опозиційні, а ще декілька місяців тому – привладні політичні сили після провальної спроби створити помаранчеву коаліцію нарешті прозріли й побачили всю згубність політичної реформи для України сьогодні.
Їхні представники кажуть, що то був вимушений крок, і саме завдяки йому революція відбулася без краплини крові. Але ж вони забувають, що кров лилася протягом виборчої кампанії не раз, і не два – згадати хоча б напад на людей біля ЦВК чи систематичні побиття сумських студентів.
Насправді, кожен із нас, виходячи 22 листопада на Майдан, був свідомий всіх можливих наслідків цього кроку та все ж долав страх задля того, щоб перемога була повною та беззаперечною.
Ми віддали політикам декілька місяців зі свого життя (й вони відразу ж це відчули, опинившись у нових зручних кабінетах на шанованих у країні посадах), навзамін доручивши їм зробити так, щоб той жах, який творився в Україні протягом тринадцяти років, більше ніколи не став реальністю.
Тепер бачимо – це завдання виявилося їм не по силам. Помаранчева команда якимось дивним чином була тихо, без зайвого шуму, відтерта від влади більш організованими політичними силами.
А своєю злочинною безпорадністю навіть спромоглася привести до управління державою силу, котра отримала на виборах аж трьохвідсоткову підтримку населення.
А перед цим ще й спробувавши під гаслом "Не зрадь Майдан!" об'єднатися з тими, проти кого ми, власне, й боролися на тому самому Майдані.
Скажіть, шановні, навіщо тепер нам, людям, які привели вас, помаранчевих політиків, до влади, ваша опозиційність?
Чому не можна було розпустити Верховну Раду, коли одна з політичних сил різко змінила ті гасла, з якими йшла до виборців, на протилежні, чим фактично відмовилася захищати інтереси останніх?
Ми довірили вам владу, а ви, на жаль, нею не змогли скористатися.
За такого стану речей руки просто опускаються. Дійсно, не хочеться більше нікому вірити. Та вірити треба, вірити в самих себе. Адже це ми вийшли тоді протестувати проти кривди й несправедливості.
Це ми побороли злочинний режим і пообіцяли одне одному, що більше ніколи й нічого не будемо боятися та обов'язково знову вщерть заповнимо Майдан, якщо біда повернеться.
Після помаранчевої революції на Контрактовій площі у скверику біля пам'ятника Сагайдачному було встановлено пам'ятного дзвона.
Під час урочистої промови тоді говорилося, що потрібно буде бити в нього у випадку повернення кучмізму. Так от, автор був там буквально напередодні і, знаєте, дзвін чекає...
Олександр Войтко, студент Національного університету "Києво-Могилянська академія", для УП
