Партія президентської влади

Ющенко залишився з "партією, ідеали якої є святими для нації".

За підсумками з'їзду цілком очевидною була спроба завершити те, що не вдалося зробити рік тому. А саме – усунути від партійного керівництва її реальних спонсорів.

По-різному можна розцінювати той факт, що членами партії стають представники нової президентської гвардії, серед яких, зокрема, начебто, Арсеній Яценюк – і як намагання посилити інтелектуальне та політичне обличчя партії, і як ставку на неопозиційність НУ.

Однак очевидним було одне – НСНУ почала втрачати "керованість", гра керівних груп почала виходити за рамки президентського сценарію.

По суті опозиційність НУ була вже автономним рішенням і фактично початком власної гри партійного керівництва з прицілом на 2011 рік. Залишившись в партії й влаштувавши кадровий розгром її керівництва, Ющенко намагався придушити опозиційний "бунт" на власному партійному кораблі та посилити керованість партією за допомогою отримання контрольного пакету в керівництві.

Зрозуміло, що для Ющенка на сьогодні вже не є прийнятною модель класичного блакитно-помаранчевого протистояння за зразком 2004 року, нотки якого почали відчуватись у риториці публічних лідерів партії.

Більш оптимальною для президента і пропрезидентських бізнесових груп, очевидно, є модель "прихованої війни" між двома секретаріатами – прем'єрським та президентським, за наявності певних важелів впливу в уряді.

Очевидно, саме цьому Ющенко ще раз наголосив на необхідності посилення співробітництва з коаліційними фракціями – в першу чергу з СПУ та ПР – та підкреслив невичерпаність переговорного процесу з антикризовиками.

Це, очевидно, і є попередження симпатикам ідеї "злиття з БЮТ" або об'єднаної опозиції, і продовження публічної президентсько-прем'єрської гри на утворення широкої коаліції. Бо, незважаючи на глибокий конфлікт між секретаріатами, Ющенко та Янукович формально залишаються (і не виключено – залишатимуться, незважаючи на все) найпалкішими прихильниками "об'єднання країни через широку коаліцію".

З іншого боку, це стосувалося й позапарламентських помаранчевих партій, змаганню за які вже дав старт БЮТ. Ризик того, що в разі продовження невизначеності в НУ дрібні партії Майдану все більше схилятимуться до інтеграції з БЮТ, є надто очевидний.

Одним із пояснень антиопозиційних настроїв президента може бути і недавній візит Хав'єра Солани, який висловив занепокоєність частими змінами урядів в Україні й озвучив тезу, що загроз демократії в Україні на сьогодняшній день немає.

Це – і певний європейський карт-бланш Кабміну, і можливо – достатньо чіткий сигнал помаранчевим стосовно можливих спроб переформату коаліцій, гри на повалення уряду і т .ін.

Чим можуть пояснюватися ці нові акценти ЄС?

По-перше, наближається зима, а пам'ять про минулорічну російсько-українську газову кризу, що прямо відбилася на стабільності поставок в Європу ще свіжа в Брюселі.

Не виключено, що будь-яка дестабілізація в Україні (тим більше – дестабілізація чи руйнування уряду) на тлі газових переговорів Києва й Москви може розглядатися Європою як додатковий фактор ризику в досягненні певної чіткості схеми поставок, принаймні на наступний рік.

Тобто, якщо коротко, месидж Європи нашим елітам був приблизно таким – "домовляйтеся".

По-друге, варто звернути увагу на те, що паралельно з президентською гонкою кадрових озброєнь за аналогічним алгоритмом діє й Кабмін.

За короткий термін Янукович фактично сформував власний дипломатичний пул, підібравши суттєву частину кваліфікованих кадрів часів Кучми – Зленко, Грищенко. Цих діячів в цілому поєднує їхній поміркований стиль, вони стоять на позиціях "дружби з усіма" – тобто і з Росією, і з Заходом.

І не варто повністю виключати, що така "поміркована" зовнішньополітична стилістика уряду – в порівнянні з форсованим євроатлантичним накатом того ж Тарасюка – на сьогодняшній момент більше відповідає ситуативним інтересам Брюсселя.

Теза про те, що "Москву не можна зараз дратувати", може стати ще більш актуальною саме для Європи, враховуючи фактичний провал спроб європейців втягнути Путіна до європейської енергетичної хартії.

Мова не йде про якусь зміну політичних фаворитів європейців в Україні, а скоріше про прагматичний тактичний розрахунок. Крім того, зараз Брюссель достатньо чітко дає зрозуміти, кого б саме він хотів бачити в "непримиримій опозиції" до уряду.

В запрошеннях до Брюсселю, що надходять на ім'я Юлії Тимошенко, вона номінується саме як "лідер опозиції".

Сам же БЮТ паралельно з "втягуванням" НУ до лав єдиної опозиції всіляко намагається нав'язувати суспільству ідею двопартійності, що була мало не головною фішкою березневої кампанії "народного прем'єра" Тимошенко.

В той же час, усвідомлюючи штучність подібних тез, БЮТ намагається запобігти витісненню себе в "лівоцентристську" нішу й ідеологічному розмежуванню двох опозицій.

Змагання за позапарламентські майданні партії розпочалося, й БЮТ спробував реалізувати симетричну відповідь на "конфедерацію" Безсмертного, залучивши до своїх лав ПРП. Крім того, постать того ж Пинзеника має дещо "лібералізувати" БЮТ.

В такому випадку, в конкуренції БЮТ та НУ, яка намагалася вибудовувати свої стосунки з Тимошенко саме на котраверсії лібералізму й популізму, може з'явитися й суттєвий елемент конкуренції "старих" (Пинзеник) лібералів та "нових лібералів" в обличчі того ж таки Яценюка.

Можна сказати, що за підсумками короткотривалого з'їзду "нашоукраїнців" подальший формат їхнього співіснування з БЮТ став ще більш неясним, ніж до цього.

На жаль з'їзд НСНУ відповів конкретно лише на одне запитання – хто є реальним лідером та керівником в партії. Очевидно, такою саме й була ціль Ющенка. В усьому ж іншому кількість питань тільки збільшилась.

Важко сказати, чи спричинять президентські настанови черговий політичний серіал, обумовлений поновленням коаліційних переговорів. Але – якщо перехід в опозицію не викликав партійного розколу, хоча певні різночитання у суб'єктів блоку все ж таки спостерігалися, то саме реанімація теми коаліції, враховуючи реальні настрої в партії, може цей розкол дійсно спровокувати.

Зараз у партії існує як мінімум три потужні групи, що мають різні, а іноді – кардинально різні, уявлення про її політичне майбутнє. І відхід будь–якої з них – це відчутний удар по й без того примарних електоральних та політичних позиціях НСНУ.

Отже, головною задачею тритижневого тайм-ауту стане саме пошук певного міжгрупового балансу всередині партії, формули, яка б запобігла розколу.

Друге, не менш важливе питання – в умовах кадрових та організаційних змін не допустити фактичного "розриву" між власне партією та парламентською фракцією, яка теоретично може відправитись у "напівавтономне" плавання.

І тільки після цього вже вирішуватимуться питання на рівні блоку, "партійних конфедерацій" та ін.

І тритижневий тайм-аут, ініційований Ющенком, і знову ж таки незрозумілий акцент щодо подальших дій партії (оскільки перехід в опозицію можливий лише за умов вичерпаності нового раунду переговорів з коаліцією) говорять про те, що для президента оптимальним варіантом є перебування не у владі й не в опозиції, а досягнення певного "особливого режиму" відносин і з коаліцією, і з опозицією.

На перший погляд, електоральні наслідки такої позиції є більш ніж очевидними.

Однак чи є у НСНУ на сьогодні якийсь інший шлях?

НСНУ – це партія президента, і, очевидно, такою вона залишиться й надалі. В той же час, НУ змушена існувати в умовах, коли формування влади відбувається за партійним принципом. І в цьому сенсі НСНУ вже не є "класичною партією" на кшталт ПР, чи БЮТ.

За будь-яких умов, принаймні до кінця каденції Ющенка, НСНУ залишатиметься президентською партією, яка завжди матиме свій "особливий шлях". Невизначеність "Нашої України", від якої втомилися як її симпатики, так і опоненти, не має виправдання в очах виборців, але багато в чому це пояснюється її політичним статусом.

А саме перехід в опозицію став своєю грою партійного керівництва. Тобто – спробою керівних груп зняти з себе цей "тягар", позбавитися стратегічної витонченості, до якої її спонукає "пропрезидентськість", і віднайти для себе просте рішення.

Але за нинішніх умов навіть переходячи в опозицію, НСНУ залишатиметься "партією влади". Тільки якщо ПР на сьогодні стає партією парламентсько-урядової (тобто виконавчої) влади, то НСНУ залишатиметься "партією президентської влади".

Виходячи з нових політичних реалій, саме така номінація і була б адекватною, адже президент вже не може бути "вписаний" у систему влади виконавчої, а є саме окремою гілкою влади.

Отже, цілком вірогідно, що найближчим часом НУ не увійде ні до влади ні до опозиції в повному "класичному" розумінні цього слова, а й надалі, паралельно з внутрішньою реформою, шукатиме якоїсь особливої й "ексклюзивної" політичної ніші.

Автор Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій