Від чого відмовився Віктор Янукович, або Навіщо українцям НАТО?
Чи порушив при цьому Віктор Янукович українське законодавство? Що саме заперечив прем'єр? Чи мав він право на подібні кроки? На ці запитання ми намагатимемося дати відповідь у цій статті.
Україна та НАТО – кроки назустріч
Ще в січні 2001 року при попередній владі указом президента було затверджено держпрограму співробітництва України з НАТО на 2001-2004 роки. І вже в травні 2003 року РНБО ухвалила стратегію щодо НАТО, яка визначила незмінність євроінтеграційного курсу та вступ до Альянсу як системи колективної безпеки.
Цього ж року Рада ухвалила закон "Про основи нацбезпеки", в якому було визначено стратегічну мету України – вступ до НАТО. Показово, що за цей закон проголосував майже весь склад фракції "Партії регіонів".
Окрім значного дипломатичного поступу, не менш суттєвими є й результати практичного співробітництва, зокрема у військовій сфері: участь нашої держави у миротворчих операціях, військово-технічна модернізація, перепідготовка військовослужбовців. В умовах обмеженого бюджетного фінансування українських Збройних Сил, це була гарна можливість підвищити професійність української армії.
Маловідомо, що Україна отримала значну допомогу від НАТО при ліквідації наслідків природних катастроф. Було започатковано регіональний проект, який має на меті запобігання та реагування на надзвичайні ситуації, пов'язані з дощовими паводками, повенями, весняними потоками талого снігу в українських Карпатах.
Зрозуміло, що це лише початок плідної співпраці з НАТО. Такі вигідні для українського суспільства взаємини необхідно підтримувати й розбудовувати. З обранням президентом Віктора Ющенка діалог з НАТО набув нової якості.
Україна перейшла до інтенсифікованого діалогу з Альянсом та як ніколи наблизилися до можливості приєднання до плану дій щодо набуття членства у цій організації.
Справа залишилася за малим – офіційно повідомити керівництво НАТО про таке бажання України.
Чи мав повноваження Віктор Янукович робити заяви у Брюсселі?
Брюссельські заяви Віктора Януковича з точки зору дипломатичної та конституційної логіки є некоректними. Конституція чітко визначає, що:
1) основні засади зовнішньої політики визначає Верховна Рада;
2) президент здійснює керівництво зовнішньою політикою;
3) Кабінет Міністрів забезпечує здійснення зовнішньої політики. Який же стан у цих сферах на сьогодняшній день?
Щодо визначення основ зовнішньої політики. На рівні парламенту чітко визначено зовнішній курс України: на сьогодні ухвалено закон "Про основи нацбезпеки", в якому чітко визначено стратегічне завдання України – вступ до НАТО. І президент, і прем'єр, як і будь-який громадянин України, зобов'язані дотримуватися чинних законів.
Щодо керівництва зовнішньою політикою країни главою держави. Позиція президента Віктора Ющенка є відомою, незмінною й прозорою. Він прибічник євроатлантичної інтеграції, головним ідейним змістом якої є не лише вступ України до відповідних структур колективної безпеки, у тому числі і до НАТО, а й, перш за все, покращення соціально-економічного життя в країні і його зростання до європейського рівня.
Щодо забезпечення Кабміном здійснення зовнішньої політики держави. Самостійних конституційних повноважень у цій сфері – навіть після політичної реформи – Кабінет Міністрів не має, оскільки його діяльність повинна бути спрямована на виконання законів, зокрема закону "Про основи нацбезпеки", та директив президента.
Таким чином, відмовившись від ПДЧ (План дій щодо набуття членства у НАТО), Віктор Янукович порушив Конституцію, знехтував чинним законом "Про основи нацбезпеки" і втрутився в конституційні повноваження президента.
Від чого ж відмовився прем'єр-міністр?
Для чого Україні вступ до НАТО?
Вступаючи до НАТО, Україна вирішує принаймні три стратегічних завдання, які визначать її майбутнє: 1) забезпечення державної незалежності; 2) гарантування демократичного розвитку країни; 3) ствердження високих соціальних гарантій та добробуту громадян.
Перша складова – забезпечення державної незалежності. Нейтральний статус, на жаль, не гарантує незалежності України.
В сучасних геополітичних умовах країна може забезпечити свою державну незалежність лише приєднанням до високорозвинутої системи колективної безпеки.
Закономірно, що це передбачає й модернізацію військово-технічного потенціалу країни, професіоналізацію армії та високий рівень обороноздатності країни.
Оскільки всі рішення у НАТО приймаються консенсусом, то якщо навіть одна з країн учасниць Альянсу буде проти, то рішення з цього питання взагалі не буде ухвалено.
Я не говорю, що сьогодні країні створені загрози військового характеру, однак приєднання до системи колективної безпеки унеможливить економічний та політичний тиск на Україну.
Друга складова – гарантування демократичного розвитку країни. Приєднуючись до того чи іншого військово-політичного союзу, ми апріорі поділяємо та визнаємо певну систему цінностей.
Для України єдино прийнятними є демократичні цінності, притаманні країнам-учасницям НАТО.
Це передбачає становлення свободи слова, незалежність судової системи, боротьбу з корупцією, громадський контроль над Збройними силами, верховенство права.
Зрозуміло, що в країні, де функціонують міцні громадянські інститути, що контролюють владу, "керманити" й "дерибанити" буде майже неможливо. І тому для "окремих" політичних еліт значно зручнішим є нейтральна – "ні риба, ні м'ясо" – Україна або ж приєднання до євразійської ефемерності.
Третя складова – утвердження високих соціальних гарантій та добробуту громадян України. Зростання соціально-економічних показників життя до рівня високорозвинутих суспільств – є найбільшим прагненням громадян України, незалежно від їх політичних переконань і симпатій.
Вступ до НАТО – найбільш реальний шлях до високих стандартів розвитку суспільства, економіки, особистості.
Приєднуючись до НАТО, Україна визнає, що виконуватиме ті високі соціальні та економічні зобов'язання, які притаманні країнам-учасникам Альянсу. І хто б там що не говорив, питання вступу до ЄС та членство у НАТО також пов'язані.
В чому суть Плану дій щодо набуття членства?
Рамкові вимоги до Плану дій щодо набуття членства в НАТО (ПДЧ) визначені декларацією Вашингтонського саміту НАТО 24 квітня 1999 року. Згідно з цим документом, НАТО є відкритою структурою.
Але країнам-претендентам необхідно виконати низку дій політичного, економічного, військово-оборонного, ресурсного, правового характеру, щоб якісно підвищити свій рівень.
У Вашингтонській декларації закладені базові, стандартні умови для країн-претендентів:
* вирішення міжнародних, територіальних і міжетнічних суперечок мирним шляхом;
* дії країни мають узгоджуватися з принципами верховенства права та свободи людини;
* встановлення демократичного контролю за збройними силами;
* сприяння розвитку дружніх міжнародних відносин, активна участь у програмі "Партнерство заради миру";
* зміцнення економічної стабільності та благоустрою суспільства через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та правової відповідальності;
* охорона природного навколишнього середовища.
Як бачимо, неприйнятних, недемократичних чи неможливих для виконання умов у Вашингтонських положеннях нема.
Такі вимоги не тільки не обмежують розвиток країн-учасників, а й сприяють соціальним, економічним реформам, демократичному поступу та якісно покращують життя їх громадян. Без сумніву, на таких умовах держава може погодитися на вступ до Альянсу.
Для кожної країни План дій передбачає індивідуальний підхід, котрий визначає сама країна-претендент: вона наповнює його "своїм" змістом, "своїми" обставинами, тими чи іншими діями, котрі необхідно здійснити.
Тобто не НАТО нав'язує зміст Плану, а його розробляє та наповнює конкретними заходами (зрозуміло, в процесі консультацій) сама країна-претендент.
Поділюся власним досвідом щодо підготовки проекту плану дій. Ще в 2003 році Центр Разумкова підготував власні пропозиції до ПДЧ.
Сімдесят відсотків того документу складали пропозиції, спрямовані на забезпечення демократичного розвитку країни, боротьбу з корупцією та підвищення добробуту громадян України.
Певне уявлення про зміст ПДЧ можуть надати і щорічні цільові плани Україна – НАТО, що є основою під час розробки власне плану дій з набуття членства. Проаналізуємо останній такий документ.
Своїм указом від 7 квітня 2006 року Ющенко затвердив "Цільовий план Україна-НАТО на 2006 рік у рамках Плану дій Україна-НАТО". Що ж він містить?
Наприклад, план передбачає зобов'язання України у проведенні прозорих і чесних парламентських виборів у березні 2006 року.
Прикметно, що Віктор Янукович, який у результаті цих демократичних виборів став прем'єром, потім у Брюсселі, по суті, поставив під сумнів необхідність таких зобов'язань України.
Цільовий план передбачає також і посилення повноважень та незалежності судової влади, і зміцнення громадянського суспільства, і забезпечення свобод людини, і завершення пенсійної, адміністративної реформ, і зміцнення цивільного демократичного контролю над Збройними силами, і боротьбу з корупцією та багато інших нагальних питань.
Тому постає закономірне запитання: чи цікавить лідера Партії регіонів забезпечення справедливого і незалежного суду, подальша доля пенсіонерів і боротьба з корупцією? Судячи із заяв у Брюсселі, наврядчи.
Вступ до НАТО прискорить вкрай необхідні реформи для України та покращить життя громадян. Тому антинатовські висловлювання окремих політиків – це, перш за все, виступ проти бажання власних громадян жити в гідних умовах, мати право на краще життя й можливості для власних дітей.
Об'єктивно, це виступ проти незалежної, демократичної України, проти податкової, пенсійної, адміністративних, судової, військової реформ, проти боротьби з корупцією та проти необхідності якомога швидшого впровадження цих реформ у життя.
Ми повинні чітко усвідомлювати, що вступ до НАТО – це незворотність реформ в Україні, на які сподівається кожна сім'я, кожен громадянин. В наших силах про них подумати вже зараз.
Ігор Жданов, перший заступник голови Центрального виконкому "Нашої України
