Що передувало 24 серпня 1991 року?
У ці дні чимало видань – від "Газеты по-киевски" до "України молодої" – пише, що новітня українська незалежність, мовляв, стала наслідком збігу історичних обставин, була фактично подарована організаторами заколоту ҐКЧП. А чи так це насправді було?
Не вдаючись до детальної полеміки, автор хотів би нагадати тільки деякі з-поміж найбільш знакових подій, що об'єктивно засвідчили рух України до незалежності.
18 листопада 1989 року. Створено передвиборний опозиційний Демократичний блок, який мав на меті, серед іншого, скасування монополії КПРС на владу, впровадження реальної багатопартійності та рівноправності різних форм власності, ухвалення нової Конституції, яка б відповідала міжнародним критеріям щодо громадянських свобод.
Січень-лютий 1990 року. В масових акціях, проведених опозицією, взяло загалом участь близько двох мільйонів осіб. Під тиском демократичних сил з січня по квітень у відставку пішли 11 перших секретарів обкомів КПУ із 25.
Березень 1990 року. До Верховної Ради УРСР обрано понад 120 представників Демблоку, які сформували опозицію – Народну Раду. Одночасно зазнали поразки на місцевих виборах понад 100 перших секретарів міськкомів, райкомів і обкомів партії, близько 90 голів міськвиконкомів і районних рад попереднього скликання. Найбільшою стала поразка партфункціонерів на місцевих виборах у Донецькій та Івано-Франківській областях.
Травень-грудень 1990 року. Проходять установчі з'їзди низки партій – Республіканської, Демократичної, Народної, Партії Зелених, Партії демократичного відродження тощо. Отож, фактом політичного життя УРСР стає багатопартійність.
Паралельно з цим розгорталася криза в КПУ. Скажімо, 1986 року з партії добровільно вийшли 234 особи, а лише за перше півріччя 1990 року – 28 тисяч. До кінця 1990 року вступ і вихід з КПУ фактично чисельно зрівнялися.
28 червня 1990 року. Цього дня ВР почала розгляд питання про державний суверенітет УРСР. Цей процес був прискорений і радикалізований ситуацією, яка склалася з початку липня, коли 63 народних депутати на чолі з В. Івашком без дозволу сесії відбули до Москви на XXVIII з'їзд КПРС.
5 липня В. Чорновіл оголосив вимогу про відкликання депутатів-комуністів із Москви до парламентської роботи. Ідею відкликання підтримали понад 300 депутатів, у тому числі близько 200 комуністів.
У підсумку більшість делегатів з'їзду КПРС повернулася до Києва, визнавши пріоритетність національних інтересів над партійною дисципліною. Не підкорився цьому рішенню В. Івашко, котрий вирішив балотуватися на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС і подав у відставку з посади голови ВР.
У такій ситуації, під акомпанемент шахтарських страйків і мітингів опозиції, 16 липня ВР конституційною більшістю ухвалила Декларацію про державний суверенітет України.
Декларація зафіксувала низку принципових моментів, серед яких були регулювання діяльності держави правовими нормами, закріпленими Конституцією та законами; розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу і судову; гарантування громадянам УРСР норм і свобод, визнаних підписаними УРСР міжнародними угодами; проголошення власністю народу УРСР всіх багатств землі, водних та інших ресурсів, повітряного простору, які перебувають у межах УРСР, визнання їх матеріальною основою суверенітету; визнання плюралізму форм власності, захист усіх форм власності; проголошення права на власні збройні сили; декларування наміру стати в майбутньому нейтральною позаблоковою і без'ядерною державою; проголошення України суб'єктом міжнародного права; констатація можливості укладання союзного договору тільки на засадах цієї Декларації.
Літо-осінь 1990. У розвиток положень Декларації ухвалені Закон про економічну самостійність України та низка інших актів, за якими підприємства із союзної власності переходили у республіканську.
Жовтень 1990 року. У Києві та інших містах України відбуваються масові студентські акції, так звана "революція на граніті".
Під впливом цих подій 24 жовтня Верховна Рада ухвалює зміни і доповнення до Конституції УРСР, за якими скасовується стаття про керівну роль КПРС, закладаються основи багатопартійності, проголошується верховенство законів республіки на її території, а Верховний Суд УРСР стає органом найвищого судового контролю.
Іншими словами, УРСР де-юре фіксувала свій статус як члена радянської конфедерації, у той час як Москва прагнула "оновленої федерації". Саме у той час у середовищі депутатів-членів КПУ стався розкол на "суверен-комуністів" та "комуністів-ортодоксів".
17 березня 1991 року. Понад 80% виборців України сказали "так" на запитання республіканського референдуму щодо входження до Союзу суверенних республік на умовах Декларації про державний суверенітет, тобто на засадах конфедерації.
При цьому переважна більшість тих, хто сказав "ні", підтримувала повну незалежність країни і не погоджувалася на будь-які союзи та конфедерації.
Квітень 1991 року. Президія Верховної Ради УРСР призупиняє на території України дію одного з економічних указів президента СРСР М. Горбачова, чим переводить питання про участь УРСР в СРСР на конфедеративних засадах у практичну площину.
Липень 1991 року. Верховна Рада ухвалює рішення відкласти до 15 вересня питання щодо підписання Україною Союзного договору, яке було заплановано М. Горбачовим на 20 серпня.
УРСР фактично виходить із так званого Ново-Огарьовського процесу, який мав на меті вироблення і підписання нової Союзної угоди.
На початку цього процесу, у другій половині квітня 1991 року (коли у резиденції президента СРСР Горбачова делегації ряду республік обговорювали проект союзного договору), УРСР заявляла про особливу позицію, вимагаючи утворення максимально вільної конфедерації або співдружності суверенних республік.
Відтак закономірне запитання: чи незалежність України та інших союзних республік стала можливою завдяки путчу ҐКЧП, чи ҐКЧП виник через те, що Україна і ціла група інших союзних республік (країни Балтії, Молдова, Грузія) пішли крок за кроком, більш чи менш послідовно, але все ж шляхом усамостійнення, на якому їх можна було зупинити тільки силою?
Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора журналу "Сучасність"
