Надія та сподівання в Україні

Розпад помаранчевої коаліції в Україні, яка надихала інших, розчарував демократичні сили у світі. А також підбадьорив у Росії тих, хто ненавидить та боїться кольорові революції, включаючи Владіміра Путіна.

Тим не менше, є й добрі новини у цій політичній плутанині.

В Україні є багатопартійна демократія. Вона може бути жорсткою, іноді потворною та корупційною.

Але це також ускладнюється компромісними переговорами щодо того, як забезпечити розвиток України як унітарної держави, яка розвиває відносини з євроатлантичною спільнотою та має пристойні відносини з Росією.

Для розвитку держави необхідно, щоб ключові українські політики приділяли більше уваги національним інтересам та менше опікувалися особистими інтересами та особистою владою.

На перший погляд, розвиток країни протягом двох років став провалом.

Восени 2004 року помаранчева революція привела мільйони на київський Майдан незалежності, щоби висловити протест проти фальсифікації виборів та вистояти за кандидата, якого вони обрали.

Народні виступи привели Ющенка до президентського крісла в січні 2005 року.

Дев’ять місяців потому звинувачення в корупції з боку популістської прем'єрки Юлії Тимошенко зруйнували "помаранчевий уряд".

Під час парламентських виборів в березні 2006 року розчарування людей діями Ющенка призвели до перемоги партії Віктора Януковича, який зазнав поразку в президентських перегонах 2004 року.

Ще й досі політичні партії сперечаються щодо формування уряду, а в цей час членство у СОТ та запрошення до Плану дій по вступу до НАТО невизначено зависло у повітрі.

Проте менш помітним, але не менш важливим є припинення в Україні того, що в Росії називається "керована демократія": ніколи більше вибори не будуть виграні партією влади, яка диктуватиме результати.

Виборці вже знають, що відповідальність та влада залежить від скриньок для голосування, а не від того, хто зараз є в президентському кабінеті.

В боротьбі за спроможність народу боротися із владою через опозиційний рух помаранчева революція забезпечила майбутнє для політичної опозиції.

Проте неочікувані результати парламентських виборів призвели до паралічу. Ющенко, Тимошенко, Янукович та інші фігури досі не сформували дієвий уряд.

Вони витратили більше часу, щоб зруйнувати один одного, або принаймні маргіналізувати, замість того, щоб привносити стабільність, економічне процвітання, політичну відкритість, відповідальний уряд та соціальну відповідальність, чого хочуть виборці.

Не дивно, що ті, хто підтримав помаранчеву справу, відчуває зараз гіркий присмак. Це не та демократія, на яку вони сподівалися.

Перед Україною зараз постають три варіанти розвитку ситуації:

1) коаліція партії Януковича, комуністів та соціалістів;

2) Ющенко та Янукович створюють таку коаліцію, яка скріпить країну;

3) перевибори, які призведуть до чергової плутанини на наступні чотири-шість місяців.

Кінець-кінцем українські політики будуть вирішувати, але вони мають враховувати два питання: Чи зміниться щось через декілька місяців після нових виборів? Який "бренд" уряду вони хочуть продати нації та світовій громадськості?

Політична криза тим часом вже затягнулася на чотири місяці.

Останні соціологічні дослідження показали, що в разі перевиборів виборці накажуть Ющенка ще меншою кількістю голосів. Що дасть Януковичу ще більший відрив.

Тим не менше, якась форма коаліції між Ющенком та Януковичем все ж таки буде потрібна для керівництва, що заслуговує на довіру.

З іншого боку, помаранчева команда може спробувати об'єднатися з опозицією та блокувати Януковича.

Це загрожує тим, що "політика заперечення" може зруйнувати прогрес країни та зробить президента ще менш ефективним. Дуже важко бути президентом в опозиції.

Питання позиціонування в корінні прив’язане до сприйняття.

Який саме уряд хочуть українські політики? Той, що йде у майбутнє, або прив’язаний до минулого?

Якщо останнє, тоді беріть комуністів в коаліцію.

Яку країну хочуть політики? Цілісну, або розірвану між Сходом і Заходом?

Якщо останнє, поставте Януковича або Тимошенко прем'єр-міністром.

Правильно чи ні, але основні політичні фігури стали ідентифікуватися з зовнішньополітичними курсами, навіть якщо їхні програми схожі одна на одну.

Але як не нудно це виглядає, прийшов час віддати справу керування у руки технократів.

Поки політики розбираються між собою, вони мають пам'ятати, що вже втратили довіру народу, оскільки політика стала сприйматися як продовження бізнесових інтересів.

Важливо розуміти, що будь-які нові газові справи з Росією, включаючи переговори щодо консорціуму для керування газотранспортною системою України, мають проводитись прозоро для громадськості та проходити через офіційні тендери, якщо це необхідно.

При цьому лідери мають рахуватися з тим, що керування не полягає у змаганні за право красти з газового сектору.

А ми, у міжнародному співтоваристві маємо визнати, що саме Україна має розібратися із своїм безладдям.

Друзі України мають чітко дати зрозуміти, що двері в НАТО відчинені, а Європейський Союз ще розглядатиме розширення, оскільки такі перспективи стануть стимулом для співпраці між політичними партіями.

Нарешті, є Росія. Москва не має бути каменем спотикання в цій внутрішній драмі.

Україна повинна мати добрі відносини з усіма сусідами – а її сусіди мають визнати, що суверенна, демократична та процвітаюча Україна є цінністю, а не загрозою.

Навіть з її зростаючими політичними проблемами, українська економіка в травні вийшла на річний рівень в 8,5%. Всі 47 мільйонів українців, Росія та Європа тільки виграють від політичної відповідальності, від якої залежать такі економічні результати.

Автор Карлос Паскуаль є віце-президентом Інституту Брукінгса та колишнім послом США в Україні