Верховна Рада розпустити не можна працювати. Або де поставить кому президент?
Круглі столи як засіб знаходження компромісу та пошуку консенсусу у загальнонаціональному масштабі досить поширені у демократичних країнах.
Фактично, таким чином легитимізується пакт політичних еліт щодо майбутнього розвитку держави, окреслюються стратегічні орієнтири розвитку, знаходяться підходи до вироблення основних складових національної ідеї.
Практика круглих столів набула розповсюдження і в Україні. Передостанній приклад – серія круглих столів під час помаранчевої революції, знайдений на яких компроміс дозволив уникнути силового розвитку подій та зберегти мирний характер революції.
Що представляє собою останній круглий стіл – засіб тиску президента на парламентарів чи намагання знайти компроміс та виробити ідеї єдності, і як це коригується зі світовими досвідом?
Намагання автора відповісти на ці питання наведені нижче.
Відкрита політика або політичні дискусії на очах суспільства
Останні виборчі кампанії об'єктивно розколювали Україну. Чітко позначилися больові точки суспільства, на яких намагалися грати політики: поділ на Західну і Східну Україну, штучна актуалізація мовного питання, протистояння по лінії вступу до НАТО.
Логіка президента України Віктора Ющенка, який ініціював загальнонаціональний круглий стіл, напевне, була доволі простою – необхідно публічно започаткувати дискусію щодо майбутнього країни, щодо цих болючих питань, вивести із тіні переговори політиків.
Фактично глава держави започаткував демократичну традицію розв'язання конфліктів.
Адже можна лише уявити, як би діяв його попередник у цих умовах – "ламання" через коліно, тиск на депутатів та фракції через кримінальні справи та "маски-шоу".
І бажаний результат був би досягнутий. Але якою ціною – ціною знищення демократії і встановлення авторитарних правил гри.
Друга мета – це загалом перевірка Верховної Ради та окремих парламентських політичних сил на "договороздатність".
Цей тест мав засвідчити: чи зможе глава держави, програму якого на виборах підтримали близько 15 млн. виборців, конструктивно працювати із цим парламентом, та наскільки можна говорити про співпадіння програмних цілей глави держави та "антикризової коаліції" та можливості недопущення ревізії зовнішньополітичного та внутрішьнополітичного курсу держави.
Публічні дискусії, на очах мільйонів громадян показали нам того Віктора Ющенка, якого ми пам'ятали під час виборчої кампанії 2004 року, – впевненого у своїх діях українського державного діяча, лідера нації та європейського політика.
Громадяни зрозуміли і логіку глави держави – або політики зможуть домовитися за круглим столом і знайти компромісні формули, або глава держави використає свій останній аргумент і достроково припинить повноваження цієї Верховної Ради.
На що він має повне конституційне право, адже в умовах недієздатності Конституційного Суду (нагадаю саме з вини комуністів, соціалістів та регіоналів) визначити чи відповідають Конституції дії глави держави ніякий орган немає права.
Саме президент застосовує конституційні норми, що належать до його повноважень, і фактично, тобто казуально, трактує Основний закон.
На момент написання цієї статті, доля універсалу, а отже і Верховної Ради невідома.
Однак, інформація, що надходить від робочої групи свідчить, що все ж таки буде підписаний. Таким чином, буде підтверджена незмінність політичного курсу держави, у тому числі і в разі призначення прем'єр-міністра від "антикризової коаліції".
Зрозуміло, що універсал національної єдності не буде мати правової сили. Водночас, підписання такого акту публічно накладає на всі парламентські сили політичні зобов'язання щодо його виконання.
Цікавою є ідея внесення главою держави цього універсалу на розгляд Верховної Ради в якості проекту закону "Про основи внутрішньої та зовнішньої політики", що дозволило б його легітимізувати у правовому полі.
Додам, що подібні акти в інших державах мали як правило політичний характер, однак виконувалися усіма політиками, які його підписали. Цікавий приклад надає нам Іспанія 70-х років минулого століття, про що можна поговорити більш детально.
Пакт Монклоа, або в пошуках національної єдності
"У світі борються вже не людські, а вселенські сили. І ось переді мною на терезах підсумок боротьби: тут мій біль і моя жертва, там справедливість для всіх" – так писав 60 років тому великий іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка.
Писав про сучасну йому Іспанію, що її було розколото на два ворожі табори. Своєї кульмінації це протистояння досягло в другій половині 30-х років, в період громадянської війни.
Здавалося, що національне примирення за таких умов неможливе. Проте процеси, що розвивалися в іспанському суспільстві у другій половині 50-х – першій половині 70-х років минулого століття завдали нищівного удару по конфронтаційний моделі суспільного життя.
Першими руку протягнули комуністи Іспанії, котрі у середині 50-х років минулого століття висунули гасло національного примирення всіх іспанців, незалежно від того, по який бік барикад вони, їхні батьки і діди билися в роки громадянської війни.
Такий політичний крок іспанських комуністів не залишився поза увагою, і через десять років франкістський уряд реабілітував усіх учасників громадянської війни, що воювали на боці республіки. Таким чином було закладено перші цеглини у фундамент національної єдності Іспанії.
1975 року, після смерті Франко, відбулося становлення і консолідація іспанської демократії, що супроводжувалися серією політичних компромісів, у реалізації яких узяли участь всі політичні сили країни – від реформістських до комуністичних. Це сприяло більш-менш мирному демонтажу франкістських інститутів влади і переходу до нової політичної системи.
Лідером цього напряму став глава другого уряду монархії Адольфо Суарес. Висунувши концепцію "центру", рівно віддаленого від "франкізму" й "комунізму", від "правих" і "лівих", уряд звернувся до опозиційних партій з пропозицією спільно розробити заходи щодо подолання труднощів політичного та економічного характеру.
Опозиція прийняла цю пропозицію, і невдовзі було підписано документ про спільні дії уряду та основних партій країни ("пакт Монклоа"), створено багатопартійний комітет для підготовки проекту нової Конституції країни.
З її прийняттям на референдумі 6 грудня 1978 року було закладено політико-правовий фундамент національної єдності в Іспанії, причому важлива роль у проведенні такої політики належить королю Хуану Карлосу І – гаранту Конституції; державної стабільності.
Національна єдність стала найважливішою умовою існування та функціонування політичної системи.
Таким чином, в історично короткий строк відбувся перехід від авторитаризму до демократії, сформувалася багатопартійна парламентська система, визначилися принципи нової моделі правових відносин, було прийнято Конституцію, яка заклала юридичний фундамент суспільного життя нації, продемонстровано конкретні форми переходу від гострої конфронтації до пошуку консенсусу.
Замість післямови
Політика національної єдності, на мою думку, повинна бути заснована на певній інтеграційній "формулі", певних правилах політичної гри. Проте національна злагода та єдність – це щось більше, аніж фактичне мирне співіснування в принципі непримиренних політичних сил.
Суспільний консенсус, що має державотворче значення, – це стійка рівновага вельми різних систем цінностей, а не ефемерна, найпевніше просто уявна одностайність політичних сил, усіх чи то більшості громадян з одного або кількох питань.
Так поєднання, як правило, буває досить стійким, бо виникає на межі духовних, інтелектуальних і політичних можливостей суспільства, яке пройшло через серйозні випробування.
P.S. Не можу втриматися від пояснень суті універсалу, оскільки один з політиків-регіоналів, відомий своїми "здобутками" на посаді голови Центральної виборчої комісії, вже протрактував універсал як документ, який розподіляє майно.
Нагадаю йому, що за часів гетьманської держави універсал був актом державної влади, який виражав волю гетьмана з питань, що входили до його компетенції. Наприклад, військових справ, призначення на державні посади, земельних питань.
Пізніше, за часів УНР – на початку ХХ століття – Центральною Радою були прийняті знамениті універсали, у тому числі – IV Універсал, який проголошував державну самостійність і незалежність України.
Ігор Жданов, перший заступник голови центрального виконкому "Нашої України"
