Народ і вороже налаштована до нього еліта
Доки ми не усвідомимо закономірностей цього конфлікту, ніколи не збагнемо логіку нашого убогого розвитку.
Сучасну українську еліту найкраще характеризують такі риси як розбещеність і жадібність.
Розбещеність виросла як реакція на покірність, невимогливість народу.
Еліта добре затямила головний для себе висновок за останні роки: чим більше той народ мордуєш і знущаєшся з нього, тим він податливіший і менше з ним мороки.
Останній прожитий рік - це рік рекордного морального падіння нашої вітчизняної еліти.
Розрив між заповітами Майдану та практикою теперішньої влади виявився набагато більшим, ніж між офіційним та тіньовим лицем кучмізму.
Кучмізм у глибині душі боявся гніву народного, "кумізм" не боїться нічого.
Тому поведінка нової правлячої еліти виявилась ще більш брутальною, ніж їх попередників.
Любі хлопці шурують один поперед другого, немає їм кого боятись ані зверху (гарант законності), ані знизу (народні маси, які ведуть себе радше як біомаси, повільно й невідворотно просуваючись до виходу в тотальну соціальну кризу).
Народу нав'язали міф, що Майдан може бути лише раз на сто років.
Так, якби в країні була нормальна, патріотична еліта, то вистачило б одного майдану на сто років, щоб еліта знала, що їй потрібно робити з країною.
Але Україна - країна парадоксів, країна рабів і панських посіпак.
Тут немає навіть справжніх панів, не кажучи вже про сформовану національно-демократичну еліту.
Генетичні негаразди українців дають все нові та нові ускладнення.
П'ятнадцять років тому українці благополучно відірвались від комунізму, віртуозно оминули складнощі побудови класичної капіталістичної системи і з завзяттям повернулись у рідну стихію – стихію гетьманського феодалізму.
До чого у своєму суспільному розвитку самостійно дійшли 300 років тому, до того і повернулись. Триста років під чужими прапорами нічого доброго нації не дало. Історична пружина повернула Україну у вихідне положення.
Три століття життя нації злились у каналізацію історії. Нація, як і окрема особистість, повинні проходити певні етапи розвитку, і ніякі фокуси перестрибувань тут не проходять.
Українці повинні здійснити процес самоідентифікації нації, народу, суспільства, щоб зрозуміти, хто ми такі, в якому напрямку розвиваємось, і що від нас можна очікувати.
Насправді жителі України завжди мали колосальний розрив між планами, програмами та їх втіленням у життя, що між офіційним і неофіційним вектором розвитку - мінімум 90 і максимум 180 градусів розходження. Програми приймаються в офіційно-показушній реальності, а здійснюються в неофіційно-тіньовій реальності.
Чому існує такий розкол між офіційним і неофіційним, між легальною і тіньовою стороною одних і тих самих предметів та явищ?
Це можна пояснити тим, що окремо українці - люди 21-го століття, а от як спільнота, як нація, народ, еліта в своєму розвитку зупинилися три століття тому. Немає в українців досвіду побудови системи громадських відносин на базі довірливого співробітництва.
Українці свідомо-підсвідомо інфіковані програмами ворожнечі та відчуженого співробітництва. Коли більшість на серці тримає камінь заздрощів, жадібності, злорадства, то така спільнота не побудує і двоповерхову вавилонську вежу.
Українці є рабами алгоритму братовбивчої поведінки. Стандартна схема, під яку підпадає 90% реальних фактів. Збирається група діячів, об'єднуються навколо перспективної ідеї, малюють раціональний план.
Реалізація плану йде більш-менш нормально до одержання перших значних результатів. Тільки наступає етап розподілу, привласнення плодів спільної діяльності, виникають тертя і заколоти. Активізуються підсвідомі програми підозрілості, зажерливості, пихи та марнославства.
Гризня за першість, за кращий шматок власності шматує живу справу й перетворює її в руїну. Вкажіть хоч на якийсь успішний громадський проект за роки незалежності, щоб українці викорінили бодай одну суспільну виразку! Нема таких, тому що немає правильного алгоритму діяльності для спільноти.
У цих умовах більш-менш передбачувані результати дають моделі діяльності на базі авторитарних схем, тобто схем, де є однозначний лідер, чітка ієрархія і структура відповідальності. Але ця авторитарна схема має свої суттєві мінуси, вона сковує ініціативність, творчу енергію учасників.
Більшість учасників виявляються відчуженими від кінцевих результатів діяльності організації. Ця схема більш-менш підходить до бізнес-діяльності й майже не відповідає потребам громадської, політичної діяльності. Саме тому переможця останніх парламентських виборів оцінюють як бізнес-корпорацію, а не політичну партію.
За ціннісною орієнтацією всі люди поділяються на два типи.
1-й тип: "людина справедлива", для якої пріоритетними є цінності справедливості, довірливого співробітництва, гармонії та злагоди в стосунках з іншими людьми та суспільством;
2-й тип: "сам-боги", для яких головним є особистий успіх, особиста перевага перед оточуючими.
Для досягнення своїх цілей та переваг "сам-бог" не зупиняється ні перед чим. Порушення встановлених у суспільстві моральних та юридичних норм – це для нього справа звична, це елемент його переваги у боротьбі з людиною справедливою.
"Сам-бог" вириває собі блага за рахунок того, що приносить зло та шкоду всім іншим, він торгує злом.
Серед народу більшість складає тип "людина справедлива", але багато там і "сам-богів", причому прихованих. Простому народу справедливість вигідна, це основний шлях, через який може йти ріст його добробуту.
У середовищі української еліти домінує тип "сам-бога", мораль, корпоративні норми та правила поведінки – все підігнано під логіку поведінки "сам-богів". "Крадеш сам, то не мішай і другим красти", "Ворон ворону око не виклює" – така тональність цієї моралі.
Українська еліта 15 років веде тиху, холодну громадянську війну із власним народом. Війна ведеться заради розбудови системи феодальних вотчин.
Вотчини успішно розбудовуються, один з побічних результатів цієї розбудови – втрачено 5 млн. душ народу. Але це еліту турбує найменше. Все йде примітивно-природним шляхом, і ніякі державні мужі, ніяка наука не береться модернізувати, оптимізувати наш шлях до сучасного цивілізованого суспільства.
Українські правлячі еліти хворі на манію збагачення та свою винятковість перед народом.
Раніше вони хоча б боялися нової влади, яка прийде і заставить їх спокутувати свої гріхи. Тепер же побачили, що і нові, й старі – всі "свої", просто одні далі від корита, інші – ближче, але такі правила.
А Майдан виявився мирний, наївний, не страшний. Так що грабуй і обманюй народ з подвійною енергією, немає чого боятись: і право, і суддівство – все "наше", немає ніяких перепон для влади. Ні краплі совісті, ні краплі правди – тоді ти у владі свій!
Протягом останнього року люди зрозуміли, що боротьба з корупцією – це ніщо, це тимчасові іграшки, а от давати й вимагати презенти – це закон життя. Закони кучмізму не лише не були зруйновані, вони були канонізовані де-факто, оскільки пройшли всі можливі випробовування.
Довіра перетворилася на об'єкт маніпуляцій, раз довіряєш, значить, тебе потрібно обманути. Жага безмежної розкоші накручує пружину корупції, а далі все йде звичною колією. Доки еліти молитимуться золотому тільцю і своєму марнославству, доти не може бути справжньої боротьби з корупцією і суттєвого покращення життя народу.
Корупція – це основний інструмент збагачення української еліти.
Нинішні "сам-божеські" еліти ніколи добровільно не відмовляться від тотальної системи корупції, власне, нічого іншого вони до тями і робити не вміють.
Доки не буде зупинена гонка збагачення і марнославства серед еліти, ніякі раціональні аргументи не працюватимуть.
Свобода – це узаконена можливість певних дій для громадянина. Корупція – це протизаконна необхідність для громадянина небажаних йому дій.
Тому свобода і корупція – несумісні. Корупція перетворює норми свободи на фікцію.
А що ж робити? Перші висновки цілком очевидні.
Перше: потрібно формувати еліти з особистостей типу "людина справедлива" та звільняти керівні посади від "сам-богів", які і так обридли.
Друге: пропагувати в ЗМІ, серед громадськості такі цінності як скромність, відповідальність, великодушне пуританство. Саме вони мають стати домінуючими елементами нової системи цінностей.
Лише через скромність та самообмеження прийде загальний добробут, а через жагу розкоші – розкіш для одиниць і зубожіння для більшості.
Третє: досить народу довіряти вороже налаштованим елітам. Тільки постійна громадянська активність народу здатна спонукати еліти до морального відродження.
