Прем'єріада та спікеріада–2006: коаліція в рамках Конституції й у межах замкнутого кола

В черговий раз процес створення коаліції в парламенті затягнувся.

З боку учасників відповідних перемовин лунають відверті заяви, які поволі переходять у взаємні суперечності.

Під час засідання 7 червня парламент на вимогу фракцій "Наша Україна", БЮТ та СПУ оголосив чергову перерву до 14 червня.

Перелік розбіжностей, принаймні оприлюднених, з боку політичних сил – учасників переговорів стосувався питань та напрямів внутрішньої і зовнішньої політики, наприклад приватизації землі та темпів інтеграції країни до НАТО, умов функціонування майбутнього уряду (зокрема, дебатувалися принципи роботи Кабміну та урядових комітетів).

Загалом нараховувалося 15 принципових розбіжностей. Проте останніми тижнями за дужками публічної риторики фактично залишаються питання кадрові.

Наприклад, один з представників СПУ Вінський із приводу розподілу постів зазначив, що "до цього питання учасники переговорів ще не дійшли".

Та вже вранці 7 червня питання про розподіл керівних посад (причому не тільки урядових) вийшли на порядок денний. Так, Йосип Вінський заявив, що соціалісти не ввійдуть до складу Коаліції демократичних сил у тому разі, якщо лідер СПУ Олександр Мороз не очолить парламент.

Щоправда, за цього було підкреслено, що цей ультиматум – "це не позиція Олександра Олександровича", а особиста позиція Вінського та політради партії.

Своєю чергою, член фракції "Наша Україна" Анатолій Матвієнко повідомив, що його фракція не погодилася з претензіями лідера СПУ на спікерство, бо вважає, що головою Верховної Ради має стати представник від "НУ".

Питання про створення коаліції вкотре відкладається

Наступного дня, 8 червня, з'явилася заява соціалістів, у якій указувалося, що штучне затягування процесу формування коаліції та блокування обрання керівництва Верховної Ради України є результатом закулісних політичних ігрищ.

У застосуванні такого "ігрового" засобу звинувачувались імпліцитно окремі представники "НУ".

"...Соціалісти вважають необхідним зауважити, що представники деяких політичних сил останнім часом неодноразово звертались до нас з пропозицією "віддати" посаду спікера представнику СПУ в обмін на низку зобов’язань.

Йдеться про відмову партії від підтримки позаблокового статусу України; підтримку вступу України до НАТО; зміну позиції СПУ у земельному питанні; відмову від критики низки сумнівних операцій держчиновників у нафтогазовій сфері, ревізію основоположних принципів політреформи.

Згадані пропозиції були відкинуті, оскільки ми свої ідеологічні переконання на крісла не обмінюємо".

Соціалісти вважають, що саме ця відмова стала причиною конфлікту, спровокованого деякими представниками "НУ", і сподіваються, що керівництво партії зніме надумані причини неузгодженостей, шкідливих для формування демократичної коаліції".

Більше того, в цій заяві прозвучала й погроза "перевиборами": "...перевибори могли б стати достойною відповіддю закулісній "спікеріаді". При цьому ми розуміємо затратність для бюджету такої кампанії і негативні наслідки несвоєчасного формування ефективно діючої влади".

Отже, "НУ" звинуватили у торгах і прагненнях до політичного бартеру: обміну посад на переконання та програмні зобов’язання. Виходячи з логіки такого роду заяв, можна стверджувати, що цей документ є заявкою СПУ на опозиційність.

До речі, про те, що СПУ вже вимагає спікерства публічно, стало зрозуміло після заяв представників партії стосовно того, що закон, який може дати "зелене світло" натовським навчанням в АРК, навіть у разі його ухвалення у ВР, не буде легітимним, оскільки під ним не стоятиме підпису голови парламенту за фактичної відсутності такого.

Таким чином, соціалісти намагаються вичавити із союзників по майбутній коаліції максимум кадрових позицій.

Проте можна припустити, що екс-спікер Мороз дійсно має високі шанси ввійти в одну й ту ж спікерську ріку вдруге, хоча все ж таки його обрання перебуває під великим знаком питання та оклику, оскільки є невигідним ні для БЮТ, ані для "НУ".

А наскільки злагоджено він співпрацюватиме з урядом, яким керуватиме Тимошенко, – питання далеко не риторичне, так само як і те, що через таку диспозицію Ющенко може суттєво зменшити свій і без того не надто великий вплив на процеси, які відбуватимуться в парламенті. Крапку в переговорах не поставлено, а от багатокрапковість залишається.

Про традиції…

За великим рахунком, у довготривалому процесі створення парламентської коаліції, який можна спостерігати вже майже третій місяць поспіль після дня голосування, немає нічого надто нового для українських політичних парламентських традицій.

Можна пригадати затяжні вибори спікера у 1998 році, які тривали майже три місяці після перших мажоритарно-пропорційних виборів до парламенту.

Ту віддалену у часі спікеріаду супроводжувала демонстрація цілковитої неспроможності українських парламентарів прозоро знаходити компромісні рішення з цілого ряду питань, що сприяло втраті і без того невеликого авторитету тодішньої Верховної Ради.

В підсумку тримісячна спікеріада не пішла на користь розвитку парламентаризму в Україні. Адже тільки за умов існування слабкого, неструктурованого парламенту можна було висувати окремі каверзні питання референдуму "за народною ініціативою" – про недовіру ВР та про умови розпуску парламенту.

Тодішня спікеріада була наслідком слабкої політичної структурованості й невизначеності законодавчого органу. Нагадаємо, першим спікером ВР ІІІ скликання було обрано Олександра Ткаченка, який, проте, не був і не став компромісною фігурою, здатною згладжувати політичні протилежності та пом’якшувати суперечності.

Натомість у ВР ухвалювалися неконсенсусні рішення, які буквально "вичавлювалися" з парламентарів (варто згадати голосування про приєднання України до Міжпарламентської асамблеї країн СНД, яке проводилося багатократно всупереч усім нормам регламенту).

Тодішня парламентська криза завершилася так званою "оксамитовою революцією" і формуванням більшості, яка згодом, через політичні протиріччя та розділення на проющенківську і пропрезидентську частини наказала довго жити.

У 2002 році парламентарі справилися зі спікеріадою набагато швидше, але теж зі значними труднощами.

Вже 28 травня 2002 року за пакет кандидатур у керівні органи парламенту, внесений фракціями "Єдина Україна" та СДПУ(о), проголосували 226 народних депутатів (причому проти не проголосував жоден із парламентарів).

У результаті спікером Верховної Ради України було обрано лідера фракції "Єдина Україна", екс-голову адміністрації президента Володимира Литвина, першим його заступником – представника донецької групи, колишнього прокурора Донецької області Генадія Васильєва, а заступником – одного з лідерів СДПУ(о), почесного президента телеканалу "Інтер" Олександра Зінченка.

Було також утворено ситуативну більшість, ядро якої складали представники пропрезидентської сили "За єдину Україну!", що приросла в тодішньому парламенті за рахунок мажоритарників і за місяць після обрання спікера фактично припинила своє існування, розпавшись на кілька парламентських фракцій.

Щоправда, тодішня перемога Литвина виявилася "пірровою" для всього парламенту. Адже пропрезидентськи налаштованого спікера, лідера фракції, яка стала аутсайдером виборчих змагань у багатомандатному окрузі, не можна було назвати ні консенсусною, ні компромісною.

Такий стан справ та поточна політична кон'юнктура, крім усього іншого, фактично підвели "Нашу Україну" під прапори опозиційності. До речі, тоді на місце спікеріади прийшла комітетіада. Подібні сценарії повторюються й сьогодні.

Правова колізія

Після політичної реформи можливі кадрові диспозиції майбутньої коаліції в парламенті доволі опосередковано співвідносяться з положеннями Конституції. Йдеться про цілковито банальні речі, наприклад, в статті 83 говориться про формування коаліції та алгоритми формування уряду.

Отже, у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту.

Відповідно до цієї статті конституйована коаліція депутатських фракцій вносить президентові України свої пропозиції щодо кандидатури прем'єра, а також кандидатур до складу Кабінету міністрів. За цього в Конституції, на яку так люблять посилатись українські політики, немає жодного слова про те, що коаліція висуває кандидата на пост голови ВР!

Стаття 88 говорить, що Верховна Рада із свого складу обирає та відкликає з посад голову ВР, його першого заступника і заступника. Не більше, але й не менше. Те ж саме стосується і парламентських комітетів.

Тим паче в Конституції жодного слова не сказано про посади секретаря РНБОУ чи керівників обл- та райдержадміністрацій, які сьогодні, ймовірно, теж буде виставлено на коаліційні торги.

З огляду на це можна стверджувати, що кадрові претензії політичних сил, які наполягають на отриманні своєї квоти відповідних парламентських посад чи технологічно торгуються щодо обміну голосів на лінії прем'єр-уряд-спікер-комітети і так далі, суттєво виходять за рамки прав, наданих їм Конституцією, за внесення змін до якої депутати голосували 8 грудня 2004 року.

Зрозуміло, що подібні інтенції обумовлені скоріше політичними амбіціями, ніж змістом законів. До того ж процес розподілу посад між членами майбутньої коаліції може суттєво затягтись, адже ласих посад у державі чимало, а претендентів, які їх хочуть зайняти, – ще більше.

***

Низькі темпи досягнення домовленостей швидкими темпами з’їдають той кредит довіри, що його було надано політикам їх виборцями, а це сприяє зростанню загальної суспільної апатії та роздратування.

За продовження дотримання цієї лінії легко здогадатися, які політичні сили спроможуться в підсумку отримати політичні дивіденди і виграти позачергові парламентські вибори в разі реалізації найгіршого сценарію – розпуску ВР (на що президент, скоріше за все, не піде).

На сході і на півдні такою політичною силою, безсумнівно, буде ПРУ, тоді як електорат центру та заходу може вельми прохолодно сприйняти саму ідею повторного голосування і через це взагалі не прийти на виборчі дільниці. Хочеться сподіватися, що інстинкт самозбереження українських парламентарів допоможе їм у досягненні компромісів.

А поки триває затяжна переговорна пауза, політичні опоненти потенційних коаліціонерів грають свою складну та неоднозначну гру, яка дестабілізує ситуацію в регіонах, де процеси стають дедалі складнішими та менш керованими.

Сюжети щодо НАТО, мови, висловлення недовіри призначеним президентом керівникам облдержадміністрації можуть розгортатися й надалі, можуть поставати інші гострі виклики, зокрема щодо економічної самостійності регіонів.

Сьогоднішня ситуація фактичного напіввладдя, коли уряд уже двічі отримує приставку в. о., Конституційного суду немає, а місцеві органи самоврядування грають власні політичні партії, щогодини наближає українську владу до своєрідної точки "неповернення".

І тоді, навіть у разі формування уряду "помаранчево-малиновою" коаліцією, наступний прем’єр отримає некеровану країну, де навести лад буде надзвичайно складно, а президент остаточно втратить свій вплив.

Проте нині вже складно говорити про доцільність виведення питання про керівництво ВР за рамки політичної коаліційної угоди, хоча де-юре його там і не було. Адже відповідні сюжети стали публічними і набули доконечної гостроти.

Відтак зрозуміло, що ще на етапі формування такої угоди було б доцільно розглянути не тільки питання співпраці в межах коаліції, але й правила гри як для коаліції, так і між коаліційною більшістю і опозицією.

Тобто варто було би проводити переговори у більш широкому форматі, адже питання про розподіл комітетів буде наступним каменем спотикання у ВР. Однак будь-яка спроба розширення формального формату переговорів (наприклад, перемовини з ПРУ щодо їхньої опозиційної ролі та укладення своєрідного "пакту про ненапад") сприймалася партнерами по майбутній коаліції як зрада та закулісні домовленості.

Сьогодні потрібна політична воля винести кадрові парламентські питання, принаймні щодо комітетів за рамки угод, оскільки в іншому разі процес стане малокерованим і рухатиметься по замкненому колу.

Юлія Кисельова, аналітик Українського незалежного центру політичних досліджень, для УП